Сенниченко Дмитро Володимирович: біографія економіста, що перезапустив приватизацію

У 2019-му затухаюча приватизація сприймалася багатьма як джерело кулуарної ренти. Тоді уряд запросив до Фонду держмайна людину, яка роками аналізувала економічні реформи, але ніколи не сиділа в кріслі топ-чиновника. Дмитро Володимирович Сенниченко прийшов із середовища незалежних аналітичних центрів, і за два з половиною роки встиг не просто змінити процедури – він перевернув уявлення про те, як держава розлучається із власністю.

Як формувався фахівець, котрий пізніше поламав шаблони

Дмитро Сенниченко народився 11 серпня 1976 року в Києві. Вищу освіту здобув у Київському політехнічному інституті, закінчивши факультет менеджменту та маркетингу 1998 року. Його вирізняв потяг до дослідницької роботи, що незабаром вилився у захист дисертації. Він отримав науковий ступінь кандидата економічних наук, причому тема дослідження стосувалася моделювання ринкових механізмів – рідкісний на той час підхід для молодого вченого. Саме звичка доводити гіпотези цифрами та будувати причинно-наслідкові ланцюжки стала тією рисою, яка пізніше вирізняла його управлінський стиль.

Після вишу він не пішов на державну службу, а обрав шлях аналітика. Кілька років працював у Інституті економіки і прогнозування Національної академії наук, де брав участь у моделюванні макроекономічних сценаріїв. Паралельно співпрацював із міжнародними проєктами – зокрема з UNDP, де займався темами соціально-економічного розвитку та посилення спроможності місцевих громад. Цей період дав йому неоціненне розуміння, як працюють програми технічної допомоги і чому гроші без прозорого механізму витрачання йдуть у порожнечу.

Згодом він став помітним гравцем у незалежних центрах, які формували порядок денний економічних реформ. У складі команд Українського центру економічних і політичних досліджень та Центру економічної стратегії він готував аналітику для уряду, навчався перекладати складні моделі на мову політиків. Саме там сформувався його основний наратив: держава не має бути “директором заводів”, її завдання – встановити правила і контролювати їх виконання. Цей підхід він пізніше застосував на практиці.

Призначення, якого ніхто не чекав, і стартовий розклад сил

4 вересня 2019 року Кабінет Міністрів призначив Дмитра Сенниченка головою Фонду державного майна. Рішення виглядало несподіваним: до того він не обіймав високих державних посад, не був публічним діячем. Проте запит прем’єр-міністра був чітким: потрібна людина з імунітетом до корупційних схем і здатністю швидко перевести Фонд на цифрові рейки. Сенниченко прийшов із командою однодумців, багато з яких мали досвід роботи в бізнесі чи в технологічних компаніях, а не в чиновницьких кабінетах.

Фонд на той час виконував роль закритого майнового сейфа. Понад три тисячі об’єктів перебували в управлінні, а реальні доходи від приватизації ледь сягали кількох сотень мільйонів гривень на рік. Більшість аукціонів проходили з одним учасником, а стартові ціни часто були неринковими. Нова команда одразу зіткнулася з опором: частина депутатів та чиновників вбачала у прозорості загрозу своїм інтересам. Тож перші тижні пішли на аудит внутрішніх процедур і напрацювання законодавчих змін, які б дозволили перебудувати систему без розгойдування човна.

Сенниченко діяв на два фронти. З одного боку, запустив повну інвентаризацію активів і навів лад у реєстрах. З іншого – розпочав комунікаційну кампанію, пояснюючи Верховній Раді та бізнесу, чому стара модель продажу неефективна. Такий підхід був нетиповим для чиновника: він не обіцяв швидких грошей, а наголошував, що приватизація – це інструмент оздоровлення економіки, а не спосіб залатати бюджетні дірки. Саме це позиціювання допомогло залучити на свій бік частину політичного істеблішменту.

Як переписати правила так, щоб вони працювали на відкритість

До приходу Сенниченка приватизація в Україні регулювалася застарілим законом, який не передбачав обов’язкових електронних торгів і містив безліч лазівок для “ручних” продажів. Новий керівник зробив ставку на цифровий інструментарій. Вже в листопаді 2019 року парламент ухвалив закон “Про приватизацію державного і комунального майна”, де вперше було закріплено вимогу проводити аукціони виключно в електронній системі Prozorro.Продажі. Сам Фонд перетворився з продавця-адміністратора на оператора, відповідального за якість підготовки активу до торгів.

Ключові механізми, впроваджені під керівництвом Сенниченка:

• обов’язковий електронний аукціон для всіх об’єктів, від невеликих активів до великих підприємств;
• скасування вимоги нотаріального завірення заявок для нерезидентів;
• зниження стартової ціни до однієї гривні для збиткових активів, які роками не продавалися;
• запровадження радників для великої приватизації, призначених через конкурс;
• створення єдиного електронного кабінету інвестора, де в реальному часі видно всі етапи угоди;
• піврічне публічне звітування голови Фонду перед парламентом;
• заборона участі в аукціонах осіб, пов’язаних із попереднім менеджментом активу.

Ці правила ламали багаторічний статус-кво. Якщо раніше для “свого” покупця можна було організувати торги з унікальними умовами, то тепер будь-який гравець бачив усі пропозиції конкурентів уже під час аукціону. Різниця полягала не лише в технологіях – змінилася сама логіка: держава перестала бути стороною, яка вибирає переможця, і стала майданчиком, що гарантує рівний доступ.

Перший гучний успіх прийшов восени 2020 року, коли на електронних торгах продали столичний готель “Дніпро”. Стартова ціна становила 80,9 млн грн, але після півтори години боротьби вона злетіла до 1 млрд 111 млн грн. Це стало сигналом для ринку: приватизація стає чесним бізнесом, а не грою на пониження.

Ринок швидко відреагував на зміну алгоритмів. Кількість учасників у малих продажах зросла в рази, а середня кількість конкурентів на одному аукціоні перетнула позначку п’ять. Команда Фонду свідомо спростила онбординг: іноземцям дозволили реєструватися дистанційно, а процедури оскарження звузили до випадків явного порушення закону. Усе це зсунуло фокус з бюрократичних процедур на економічну привабливість об’єкта.

Від готелю “Дніпро” до рекордів: конкретні угоди та реакція інвесторів

Продаж готелю “Дніпро” став лише початком хвилі великих транзакцій. Наступним помітним кейсом виявився Білогородський комбікормовий завод, що дістався інвестору під зобов’язання зберігати профіль діяльності. У списку також опинилися підприємства хімічної промисловості, спиртові заводи, об’єкти нерухомості в регіонах. Уперше за багато років Фонд почав продавати не лише “пасив” у вигляді недобудов, а й діючі бізнеси з чітко прописаними зобов’язаннями для покупця.

Критики дорікали, що чимало об’єктів ідуть за символічною гривнею. Проте така модель мала глибшу логіку. Активи, що десятиліттями висіли мертвим вантажем на балансі міністерств, не генерували жодного доходу, а вимагали витрат на охорону та комунальні платежі. Продаж зі стартовою ціною в одну гривню переносив ці витрати на плечі нового власника та запускав економічний оборот. Команда Сенниченка наводила аналогію: краще впустити активи в ринок безкоштовно, ніж покривати збитки вічно.

Трансформацію краще зрозуміти, якщо порівняти ключові параметри приватизації до та після реформи:

Порівняння підходів до приватизації до та після команди Сенниченка

Така таблиця наочно показує, що зміни торкнулися не окремих деталей, а всього контуру взаємодії між державою та покупцем. Фактично було створено інституційну платформу, де правила диктував ринок, а не кабінетні рішення.

Чому реформа почала гальмувати і з яким багажем пішов Сенниченко

Із середини 2021 року реформа зіштовхнулася з новими перепонами. Спротив у парламенті при гальмуванні законопроєктів про додаткові стимули для інвесторів, а також кадрові перестановки всередині уряду поступово зменшили швидкість великої приватизації. Окремі депутати наполягали на тому, що окремі стратегічні підприємства не можна продавати без громадських обговорень, що фактично повертало ручний контроль. Сам Сенниченко в коментарях не уникав гострих формулювань, заявляючи, що саботаж іде з боку тих, хто звик отримувати дивіденди від непрозорості.

Попри політичний тиск, команда Фонду встигла закласти підвалини, які пережили відставку керівника в лютому 2022 року. Електронна інфраструктура залишилася працювати, а кілька затверджених планів продажу великих об’єктів досі перебувають у стадії підготовки. Показники надходжень від приватизації у 2020–2021 роках у кілька разів перевищували рівні попередніх років, що підтверджувало дієвість обраного алгоритму. Водночас сама модель відкритих аукціонів стала стандартом для інших гілок влади, наприклад, для продажу комунального майна в містах.

За свою каденцію Дмитро Сенниченко реалізував підхід, який його попередники називали неможливим: він довів, що прозорість і економічна вигода не протистоять одне одному. Його методом був не гучний піар, а методичне усунення бар’єрів, прихованих за старими процедурами. Колишній аналітик, який ніколи не був частиною чиновницької ієрархії, зумів на короткий час перетворити Фонд держмайна із символу застою на приклад сервісного державного органу. Відсутність подальших реформ не перекреслює того факту, що саме при ньому українська приватизація вперше стала економічним, а не політичним проєктом.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts