Коли мова заходить про Африку, багато хто досі помилково уявляє її як монолітну державу з однаковою культурою. Насправді ж політична мапа континенту сьогодні строката і містить десятки суверенних утворень. Точне число країн залежить від того, чи враховувати частково визнані республіки, чи зважати на невизнані самопроголошені квазідержави. Цифри коливаються між 54 і 55, а з огляду на політичні амбіції регіонів у майбутньому можуть змінитися. Жодна інша частина світу не мала такого похмурого колоніального спадку, як Африка, а це відбивається на кордонах, що їх прокреслювали без урахування місцевих реалій. За кожним нанесеним на карту квадратом стоїть історія боротьби, випадково поєднані племена та економічні розриви. Розібратися, скільки ж насправді країн в Африці, варто не лише заради цифри, а й для розуміння глибинних сил, які сформували континент.
Офіційна цифра та її підводні камені
Почнемо з фактажу, який не потребує коментарів. Станом на 2024 рік в Африці є рівно 54 держави, визнані Організацією Об’єднаних Націй. Цей список фіксує країни, що мають постійне членство в Генеральній Асамблеї, право голосу та дипломатичні відносини із переважною більшістю інших суб’єктів міжнародного права. Африканський Союз налічує 55 членів, позаяк додатково приймає Сахарську Арабську Демократичну Республіку, яку з десятків країн визнають, а ООН розглядає як несамоврядну територію. Тож коли хтось запитує “Скільки країн в Африці?” без уточнень, коректна відповідь – 54.
Варто пам’ятати, що до незалежності Південного Судану в 2011 році число членів ООН від Африки складало 53. Поява нової держави додала одну позицію, а трохи раніше, у 1993 році, Еритрея відділилася від Ефіопії, що теж збільшило загальний лік. Нещодавно Королівство Есватіні змінило назву із Свазіленду, але це не позначилося на кількості країн. Увесь цей рахунок не враховує заморські володіння європейських держав – французькі Реюньйон та Майотту, іспанські анклави Сеуту й Мелілью, британську територію Святої Єлени. Політична мапа тому виглядає компактніше, ніж географічна.
Сахарська Республіка контролює лише близько 20% заявленої території, решта перебуває під окупацією Марокко. Її визнання підтримують, зокрема, Алжир, Нігерія та ПАР, проте жодна країна-член ЄС цього не зробила. Саме тому в міжнародних реєстрах часто фігурує цифра 54. Однак Африканський Союз офіційно рахує 55, що породжує суперечки в статистичних звітах. Для звичайного мандрівника така невідповідність може стати несподіванкою, коли він перетинає кордони, де статус спірних територій впливає на паспортний контроль та отримання віз.
Спірні держави та самопроголошені утворення
Невизнаний Сомаліленд, що з 1991 року існує як де-факто держава на півночі Сомалі, має власну конституцію, паспорти, валюту та обраний уряд. Він підтримує неофіційні контакти з низкою країн, однак не отримав визнання від жодного члена ООН. Через це його немає в жодному офіційному переліку африканських держав. Додавши Сомаліленд, ми отримали б 55 країн за умови, що Західна Сахара вже зарахована, або 56, якщо рахувати обидві спірні одиниці, але це суперечить нормам міжнародного права.
Регіон має стабільні інститути, демократичні вибори та чисельність населення понад 5 мільйонів. Відсутність визнання обертається для місцевих жителів неможливістю повноцінно подорожувати, отримувати міжнародну допомогу напряму та залучати інвестиції. Африканський Союз послідовно ігнорує заклики надати Сомаліленду статус спостерігача, спираючись на принцип територіальної цілісності Сомалі.
Набагато менш відомі приклади – самопроголошені утворення типу Амбазонії в Камеруні або рух за незалежність Кабінди в Анголі. Вони не контролюють стабільної території та не претендують на широке визнання. Іноді спалахують настрої в Занзібарі щодо виходу з Танзанії, однак реальних зрушень немає. Отже, дебати про точне число країн часто впираються в політичні симпатії та дипломатичну кон’юнктуру. Кожен новий випадок визнання може змінити баланс, але поки що цифра 54 залишається надійним орієнтиром для всіх, хто не занурюється в тонкощі політичних суперечок.
Кількість країн у п’яти регіонах Африки
Географи та статистичні служби ООН ділять континент на п’ять субрегіонів: Північну, Західну, Східну, Центральну та Південну Африку. Такий поділ дозволяє побачити не лише кількість держав, а й величезну різницю в розмірах територій і людності. Північна Африка об’єднує шість країн – від Марокко до Судану, Західна Африка вміщує 16 національних юрисдикцій, серед яких Нігерія є демографічним і економічним локомотивом. Східна Африка налічує 18 країн, включаючи острівні держави Індійського океану, а Центральна Африка з дев’ятьма учасниками замикається на багатому ресурсами басейні Конго. Південна Африка – найменший регіон, він складається лише з п’яти суверенних утворень, але саме тут знаходиться одна з найрозвиненіших економік континенту, Південно-Африканська Республіка. Деякі класифікації відносять Судан до Східної Африки або виокремлюють Судан і Південний Судан окремо, проте наведена розкладка спирається на усталену практику ООН.
У таблиці далі зібрано ключові показники п’яти регіонів Африки, які найчастіше використовують у статистиці ООН.
| Регіон | Кількість країн (члени ООН) | Найбільша країна за площею | Приблизне населення, млн (2024) | Визначна риса |
|---|---|---|---|---|
| Північна Африка | 6 | Алжир | 205 | Арабська та берберська спадщина; найбільша країна Африки розташована тут. |
| Західна Африка | 16 | Нігер | 418 | ECOWAS об’єднує 15 країн; Нігерія – найбільша економіка Африки. |
| Східна Африка | 18 | Танзанія | 475 | Тут зародилося людство – знахідки в Ефіопії та Кенії. |
| Центральна Африка | 9 | ДР Конго | 178 | Багата корисними копалинами; річка Конго – друга за водністю у світі. |
| Південна Африка | 5 | Південно-Африканська Республіка | 68 | Найпотужніша економіка регіону; унікальна флора Капського царства. |
Перегляд таблиці одразу виявляє згусток демографічної потужності в Західній та Східній Африці, тоді як Південь лишається малонаселеним, але економічно розвиненим. Саме регіональний розподіл допомагає зрозуміти, чому однакова кількість країн не означає рівнозначний вплив на континентальній арені.
Від колоніальних кордонів до суверенних держав
Сучасний поділ Африки на національні держави майже повністю успадкував лінії, накреслені на Берлінській конференції 1884–1885 років. Тоді європейські метрополії ділили континент без огляду на етнічні, мовні чи культурні кордони. Результатом стали прямокутні території, що розрізали цілі народи. Після хвилі деколонізації у 1950–1970-х роках кількість незалежних африканських держав різко збільшилася: якщо у 1950 році суверенними були лише чотири (Ефіопія, Ліберія, Єгипет та Південно-Африканський Союз), то до 1990-х континент нараховував понад 50 держав. Південний Судан у 2011 році став наймолодшою визнаною країною.
Ключові віхи, які сформували сучасну кількість країн:
- 1956 – незалежність Судану, Тунісу, Марокко;
- 1957 – Гана стала першою незалежною країною на південь від Сахари;
- 1960 – “Рік Африки”, коли відразу 17 держав здобули суверенітет;
- 1975 – незалежність португальських колоній Анголи, Мозамбіку;
- 1993 – Еритрея відокремилася від Ефіопії;
- 2011 – Південний Судан відділився від Судану.
Колоніальні лінії стали причиною безлічі конфліктів, адже народності опинилися по різні боки кордонів, а штучні об’єднання ворожих груп в одній державі провокували міжетнічне напруження. Попри це, Африканський Союз твердо дотримується принципу непорушності успадкованих кордонів, остерігаючись ланцюгової реакції сепаратизмів. Саме тому кількість країн стабілізувалася і ймовірність масового перекроювання карти невелика. Утім, історія вчить, що один підписаний референдум може за одну ніч змінити підручники географії.
Контрасти між карликовими державами та гігантами
Алжир з площею 2,38 млн км² є найбільшою країною Африки і десятою у світі. На протилежному полюсі – Сейшельські Острови, які розкинулися на 455 км². Проте коли йдеться про населення, лідерство належить Нігерії – вона вже перетнула позначку 220 млн мешканців, що робить її найлюднішою державою континенту. Для порівняння: в Південному Судані проживає менше 12 млн людей, а в архіпелазі Кабо-Верде – близько півмільйона. Цікаво, що площа Нігерії приблизно в 2,5 рази менша за територію Алжиру, однак за густотою населення вона випереджає алжирський показник майже у 15 разів.
Найбільша країна континенту, Алжир, за площею майже вдвічі перевищує Гренландію, але її населення менше, ніж у місті Каїр.
Економічні розриви вражають не менше. Номінальний ВВП на душу населення на Сейшелах сягає 16 000 доларів, тоді як у Бурунді – близько 250 доларів. Нігерія має найбільший сукупний ВВП завдяки нафті, однак майже половина її жителів продовжує існувати за межею бідності. Демократична Республіка Конго володіє колосальними запасами кобальту, міді та алмазів, але збройні конфлікти на сході країни зводять нанівець потенціал багатства. Ботсвана, навпаки, змогла перетворити алмазний сектор на двигун добробуту і тепер має ВВП на душу в районі 8 000 доларів, значно вищий за багатьох сусідів по регіону. Проте кількість країн тут нічого не визначить – це радше сцена, на якій розгортаються драми розподілу ресурсів та історичних спадщин. Цифровий підрахунок не передає ані контрасту між нафтовими магнатами Нігерії та селянами нагір’я, ані того, як одна корпоративна угода може перевернути бюджет невеликої африканської республіки.
Чи зміниться кількість країн найближчим часом
Прогнози щодо нових держав на карті Африки залишаються обережними. Найімовірніший кандидат на визнання – Західна Сахара, якщо вдасться реалізувати план ООН щодо референдуму. Резолюція Ради Безпеки щоразу продовжує мандат місії МІНУРСО, але прогрес мінімальний. Сомаліленд покладається на стратегічне положення поблизу Аденської затоки, однак Африканський Союз категорично проти його визнання. Усередині Сомалі зберігається напруга, але фрагментація не вітається. Проте на початку 2024 року Ефіопія уклала з Сомалілендом меморандум про взаєморозуміння, що передбачає оренду ділянки узбережжя для створення військово-морської бази та комерційного порту. Це викликало шквал критики з боку Могадішо і поки не призвело до офіційного визнання, але прецедент створено.
Кабінда, відокремлена від основної Анголи смугою ДР Конго, періодично заявляє про сепаратизм, однак жодного реального шансу на вихід під міжнародним правом не має. У Танзанії час від часу звучать голоси за самостійність Занзібару, проте уряд у Додомі блокує ці ініціативи. Такі рухи здебільшого залишаються на рівні декларацій. Водночас демографічний вибух у Сахелі та районі Великих озер створює тиск на старі кордони, тож не виключено, що через десятиліття з’явиться новий переможний референдум, як це сталося з Південним Суданом. Проте поки що принцип непорушності кордонів лишається наріжним каменем африканської дипломатії, і суттєвих змін очікувати не варто. Сьогоднішнє число 54 тому залишається найкоректнішим і водночас найпровокативнішим показником, який підживлює цікавість до континенту.
Тож рівно 54 країни – це стабільний орієнтир, який однаково працює в шкільному підручнику та на засіданні ООН. Водночас глибше занурення показує, що за кожною цифрою ховається конкуренція визнань, історичні травми та регіональні амбіції. Африка була та залишається континентом, який не бажає вписуватися у прості формули.
About the Author
