Коли в українських реаліях початку 2010-х років чули словосполучення “онлайн-курс”, уява малювала щось несерйозне та маргінальне. Системна освіта трималась за паперові носії, а цифрові інструменти сприймались як іграшка для окремих техноентузіастів. Саме на цьому тлі Дмитро Завгородній зробив ставку, яку мало хто розумів. Маючи за плечима соціологічну освіту та досвід роботи з великими масивами даних, він не просто побачив потенціал технологій у навчанні, а почав вибудовувати архітектуру, що здатна змінити саму суть освітнього процесу.
Сьогодні його ім’я міцно асоціюється з платформами, які об’єднали мільйони користувачів. Але шлях до цих результатів пролягав через заперечення скептиків, пошук партнерів та копітку роботу з педагогічного дизайну. Без гучних лозунгів і надлишкового пафосу Завгородній довів, що український ринок освітніх технологій здатен народжувати продукти світового рівня, а вчитель із віддаленого села отримує доступ до контенту, який раніше був привілеєм столичних шкіл. Розуміння його підходу вимагає уважного аналізу етапів, форматів і тих непомітних зрушень, які він спричинив.
Шлях до EdTech через соціологію та дані
Дмитро Завгородній не прийшов у освітні технології типовими дверима програміста чи педагога. Його академічне минуле пов’язане з соціологією, де аналітика суспільних процесів і робота з цифрами були щоденною рутиною. Така оптика дала змогу ще до масового захоплення онлайн-навчанням оцінити, які саме прогалини існують в українській освітній системі та як їх можна закрити інструментами, що спираються на відкритий доступ до знань. Перші кроки робились під час роботи в соціологічних проєктах та консалтингу, де доводилось швидко пояснювати складні концепції різним аудиторіям. Це, по суті, стало фундаментом для майбутнього підходу: будь-який матеріал, яким би фаховим він не був, має бути поданий так, щоб його з першого разу зрозуміла людина без спеціальної підготовки. Можна сміливо стверджувати, що з цього викристалізувалась філософія, якою згодом просяклася студія EdEra.
Переламним моментом стало усвідомлення, що університетські курси у провідних світових закладах вже тоді активно виходили в мережу, а в Україні бракувало навіть якісного запису звичайної лекції для віддаленого слухача. Завгородній разом із однодумцями почав експериментувати з форматом. Його особистий інтерес до аналітики допоміг не просто запустити черговий вебінар, а вибудувати систему, де статистика поведінки учня на платформі стає зворотним зв’язком для вдосконалення контенту. До прикладу, дані про те, в яких місцях відео слухачі зупиняються або перемотують, дали поштовх для змін у структурі майбутніх матеріалів. Саме цей data-driven підхід відрізняв ініціативи Завгороднього від багатьох інших спроб, де головним критерієм була лише кількість записів.
Народження Prometheus та прорив масових відкритих онлайн-курсів
У 2014 році, коли політична й економічна ситуація в країні була вкрай напруженою, команда однодумців заснувала Prometheus – першу українську платформу MOOC. Тоді це виглядало авантюрою, адже ніша здавалася зайнятою глобальними гравцями на кшталт Coursera чи edX. Проте Дмитро Завгородній та його партнери побачили критичну потребу: відсутність курсів, створених з урахуванням локальної специфіки та україномовної аудиторії. Ставка на українську мову не була лише патріотичним жестом – вона давала змогу залучити тих, для кого англомовний контент був бар’єром, а значить, відкривала доступ до знань небаченим раніше соціальним верствам. Перші курси з програмування, фінансів та історії зібрали десятки тисяч реєстрацій, що для ринку, котрий ще пам’ятав дискети, стало справжнім струсом.
За перший повноцінний рік роботи Prometheus залучив понад 100 000 зареєстрованих слухачів – на той момент це був абсолютний рекорд для некомерційного освітнього проєкту в Україні.
Успіх платформи не був випадковим. Завгородній наполягав на жорсткому контролі якості кожного навчального відео: потрібно було не просто озвучити презентацію, а вибудувати мінівиставу з динамічним монтажем, графікою та естетикою, що тримає увагу. Паралельно формувалася культура відкритих ліцензій, яка дозволяла використовувати контент у школах безкоштовно. Пізніше з’явилися курси для підготовки до ЗНО, підвищення кваліфікації вчителів і навіть програми з цивільного захисту. Для багатьох регіонів, де не вистачало фахових репетиторів, Prometheus став справжнім порятунком і переконав навіть найзатятіших скептиків у тому, що онлайнове навчання може давати глибокі знання.
Студія EdEra – лабораторія, де контент набуває людського обличчя
Якщо Prometheus нагадував університетський каталог, то EdEra, співзасновником якої також виступив Завгородній, стала майстернею з перетворення сухого навчального матеріалу на історії, що запам’ятовуються. Головне завдання, яке поставила перед собою команда, – створити продукти, котрі учні сприйматимуть не як додаткове навантаження, а як цікавий серіал. Для цього довелося відмовитись від лекційної монотонності та залучити до роботи сценаристів, ілюстраторів, аніматорів і психологів. Типовий урок EdEra міг поєднувати короткі відеофрагменти, інтерактивні тести, ігрові симуляції та навіть віртуальні лабораторії – усе заради того, щоб складний матеріал із фізики чи хімії засвоювався на рівні розуміння, а не механічного запам’ятовування.
Нижче подано приклади ключових продуктів, які студія розробила для українського освітнього середовища, що дозволяє побачити широту підходу:
- онлайн-курси для підготовки до ЗНО з історії, математики, української мови, які безкоштовно пройшли сотні тисяч випускників;
- інтерактивні підручники з інтегрованими відео, що замінюють статичний параграф;
- методичні матеріали для вчителів із готовими сценаріями уроків у змішаному форматі;
- спецкурси з медіаграмотності, підприємництва та громадянської освіти, розроблені спільно з громадськими організаціями;
- адаптація державних освітніх стандартів у цифрові траєкторії для Нової української школи;
- пілотні проєкти з віртуальної реальності у вивченні природничих дисциплін.
Цей спектр показує, що EdEra не просто виготовила кілька курсів, а перетворилась на повноцінного методичного партнера шкіл. Цікаво, що Завгородній особисто брав участь у тестуванні ранніх версій продуктів на власних дітях, щоразу відзначаючи, як сучасні школярі майже інтуїтивно взаємодіють із гейміфікованими елементами і де миттєво втрачають інтерес. Такий безпосередній зворотний зв’язок дозволив відшліфувати інтерфейси до стану, коли навчання сприймається як природне цифрове середовище, а не чужорідний електронний підручник.
Порівняння ключових освітніх ініціатив за участю Дмитра Завгороднього
| Ініціатива | Рік запуску | Основна аудиторія | Спеціалізація | Масштаб |
|---|---|---|---|---|
| Prometheus | 2014 | Широка громадськість, студенти, дорослі | Масові відкриті онлайн-курси з університетським підходом | Понад 2 млн зареєстрованих слухачів |
| EdEra | 2015 | Школярі, вчителі, студенти | Інтерактивні навчальні продукти, педагогічний дизайн | Понад 1 млн унікальних користувачів |
| Всеукраїнська школа онлайн | 2020 | Учні 5-11 класів, педагоги | Дистанційне навчання за державною програмою | Понад 6 млн відвідувань за рік |
Таблиця наочно демонструє, як від універсальної MOOC-платформи логіка розгорталася в бік спеціалізованих шкільних інструментів, а згодом – до загальнонаціональної системи дистанційної підтримки. У кожному випадку простежується спільна риса: орієнтація на доступність і відмова від закритих бізнес-моделей, що зазвичай обмежують контент платним доступом.
Учитель як архітектор досвіду, а не ретранслятор
Одне з найглибших переконань Завгороднього полягає в тому, що технології не замінюють педагога, але висувають до нього принципово нові вимоги. Коли весь фактаж можна знайти за кілька секунд у мережі, функція “ходячої енциклопедії” втрачає сенс. Натомість зростає цінність навичок, які неможливо оцифрувати: вміння поставити неочікуване запитання, спрямувати дискусію, розгледіти індивідуальні нахили дитини та надати емоційну підтримку. У своїх виступах і матеріалах EdEra часто акцентує, що цифрові платформи мають розвантажити вчителя від рутинної перевірки тестів і пояснення базових понять, щоб звільнити час для живої взаємодії. Такий підхід вимагає від освітян готовності перевчитись, і тут продукти студії стають містком: вони не директивно нав’язують методику, а пропонують готові сценарії, які педагог може адаптувати під свій клас.
Практичний досвід упровадження змішаного навчання в українських школах показав, що найбільший опір спричиняє не брак пристроїв, а саме страх втратити контроль. Багато вчителів зі стажем боялись, що гаджети перетворять урок на хаос. Щоб зняти цей бар’єр, команда Завгороднього включила в програми підтримки детальні таймлайни уроків із чітким розподілом хвилин на онлайн-активності, групову роботу й обговорення. Поступово формувалась культура, де педагог перестає бути єдиним джерелом істини й перетворюється на фасилітатора пізнавального процесу. Це не применшує його авторитет, а, навпаки, робить роль більш творчою та менш виснажливою. Саме такі зрушення у свідомості, на думку Завгороднього, є головним результатом цифрової революції, а не просто кількість відзнятих відеолекцій.
Як технології прибирають перешкоди для різних учнів
Освітній ландшафт України строкатий: є школи в містах-мільйонниках із оптоволокном, а є сільські класи, де інтернет з’являється за розкладом. Саме про таких учнів Дмитро Завгородній згадує, коли говорить про сенс усієї роботи. Його продукти свідомо проєктувалися з урахуванням обмеженого трафіку й можливості офлайн-доступу. Наприклад, застосунок EdEra дозволяє завантажити курс на смартфон і проходити його ввечері без підключення до мережі – ця, здавалося б, технічна дрібниця відкрила двері тисячам дітей із віддалених сіл, де швидкісного інтернету досі бракує.
Окрему увагу приділено учням з особливими освітніми потребами. Інтерактивні вправи з аудіосупроводом, дублювання ключової інформації текстом для дітей з вадами слуху, можливість змінювати темп проходження матеріалу – усе це стало не примхою, а стандартом. Залучення нейропсихологів на етапі проєктування інтерфейсів дало змогу уникнути перевантаження робочої пам’яті, що вигідно вирізняє продукти EdEra на тлі багатьох західних аналогів. Практичні кейси свідчать, що після переходу на змішану модель із контентом студії успішність у інклюзивних класах зростала не за рахунок спрощення програми, а завдяки тому, що кожна дитина отримувала маршрут, адаптований саме для неї. Це і є той рівень індивідуалізації, про який так багато говорять у педагогіці, але який без технологій залишався лише гарним гаслом.
Результатом багаторічної праці стало те, що Дмитро Завгородній з командами перетворив наратив про цифрове навчання з “фантастики для обраних” на щоденну реальність для сотень шкіл. Його методологія, що поєднує глибоку аналітику, дизайн-мислення та безкомпромісну відкритість контенту, продовжує формувати стандарти українського EdTech. Сьогодні, коли світ дедалі частіше стикається з потребою швидко перенавчати мільйони людей, досвід Завгороднього виходить за межі країни. Його історія доводить, що справжні зміни в освіті починаються не з дорогих гаджетів, а з готовності переосмислити, як саме ми передаємо знання і кому насправді належить головна роль у цьому процесі.
About the Author
