Сучасний читач часто сприймає Біблію як одну монолітну книгу з єдиним автором або принаймні з чітко визначеним переліком творців. Насправді Біблія – це ціла бібліотека писань, що формувалася впродовж понад тисячоліття різними людьми в різних культурних середовищах. За кожною книгою стоять свої обставини написання, а часом і кілька редакторів, які доопрацьовували текст уже після появи базового рукопису. Питання “хто написав Біблію” тісно пов’язане з тим, як виникали, передавалися та визнавалися авторитетними ці тексти. Зазирнути в історію формування біблійного корпусу варто без зайвої містифікації, спираючись на дані текстології, археології та аналізу стародавньої літератури.
Зручний міф про єдине авторство швидко розбивається об внутрішню різноманітність матеріалу. У Біблії присутні законодавчі кодекси, перекази про походження світу, історичні хроніки, любовна лірика, есхатологічні видіння, біографічні деталі життя Ісуса й настанови першим християнським громадам. Кожен із цих жанрів відповідав конкретним потребам свого часу та середовища, що неминуче позначалося на стилі й навіть теологічних наголосах. Саме тому в науковому середовищі домінує підхід, згідно з яким авторами біблійних книг були десятки, а то й сотні людей – пророки, літописці, священники, мудреці, учні апостолів та пізніші редактори.
Як формувався канон і чому це розтяглося на століття
Процес формування біблійного канону не був ані швидким, ані однозначним. Для єврейської Біблії (Танаху) він остаточно склався лише на початку нашої ери, хоча більшість книг уже існували за багато століть до того. Ядро Тори, або П’ятикнижжя, було визнане ще в період після вавилонського полону, коли юдейські книжники систематизували спадщину. Книги пророків і так звані Писання додавалися поступово, причому в різних громадах існували свої переліки авторитетних текстів. Відомі сувої з Кумрану показують, що навіть у І столітті до н.е. деякі твори – як-от Книга Ювілеїв чи Книга Еноха – сприймалися нарівні з канонічними.
Новозавітний канон викристалізовувався ще драматичніше. Перші списки книг, які читали в церквах, з’явилися у ІІ столітті, але остаточне закриття переліку з 27 писань відбулося аж наприкінці IV століття. У цьому процесі брали участь отці церкви – Афанасій Олександрійський, Ієронім, Августин, – які спиралися на апостольське походження або тісний зв’язок із апостолами. Проте й тоді на межі канону залишалися суперечливі твори: Дідахе, Пастир Герми, Апокаліпсис Петра. Остаточне рішення залежало не від одного собору, а від тривалої літургійної практики та консенсусу між основними християнськими центрами.
У підсумку канон Старого Завіту в протестантських виданнях спирається на єврейську традицію, а католицькі й православні Біблії включають другоканонічні книги, написані грецькою мовою. Це свідчить про те, що сама ідея фіксованого переліку виникла не миттєво і що біблійний текст завжди існував усередині живих релігійних спільнот, які одночасно читали, копіювали та інтерпретували рукописи.
Мойсей і п’ять книг що на це кажуть дослідники
Традиційне юдейське та християнське передання приписує П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону) Мойсею. І справді, частини тексту подають самого Мойсея як того, хто записав Божі слова чи настанови. Проте вже у XVII столітті уважні читачі помітили певні труднощі: оповідь про смерть Мойсея, явно написану після його смерті, та стилістичні відмінності між окремими уривками. Так народилася так звана документарна гіпотеза, сформульована Юліусом Велльгаузеном у XIX столітті.
Згідно з цією гіпотезою, у П’ятикнижжі поєднано принаймні чотири основні джерела:
- джерело J, яке вживає ім’я Ягве й походить із південного Юдейського царства;
- джерело E, яке називає Бога Елогім та відбиває північну, ізраїльську традицію;
- джерело D, що становить кістяк Повторення Закону й було віднайдене, за біблійним переказом, за царя Йосії;
- джерело P, священицький кодекс, який приділяє особливу увагу ритуалам, генеалогіям і структурі святині.
Ці незалежні блоки згодом були об’єднані редакторами в один твір, що й пояснює наявні повтори, термінологічні розбіжності та різні богословські акценти.
Найдавніші повні рукописи старозавітних книг, знайдені в кумранських печерах, походять із ІІІ–І століть до н.е., причому текст Повторення Закону з Кумрану майже не відрізняється від масоретських копій, створених на тисячу років пізніше.
Сучасні дослідники, звісно, не заперечують, що за цими джерелами стояли конкретні автори або школи – священики, пророки, придворні писарі. Однак вважати Мойсея буквальним писарем кожної літери тепер мало хто наважується навіть у консервативних колах. Частіше говорять про “Мойсеєву сутність” або про те, що Мойсей є фундатором законодавчої традиції, яка пізніше була оформлена літературно. У будь-якому разі П’ятикнижжя залишається результатом колективної праці, розтягнутої на століття, і це не впливає на його авторитет для вірян.
Пророки літописці та збірки мудрості
Коли йдеться про так званих великих і малих пророків, ситуація з авторством видається більш прозорою. Книги Ісаї, Єремії, Єзекіїля та дванадцяти малих пророків містять вказівки на те, хто проголошував або записував ці промови. Однак текстологічний аналіз доводить, що й тут не обійшлося без пізніших доповнень. Найвідоміший приклад – Книга Ісаї, у якій чітко виділяють три частини, створені різними людьми або школами впродовж двох століть. Перша, “Прото-Ісая”, походить із VIII століття до н.е., друга (“Девтеро-Ісая”) – з періоду вавилонського полону, а третя (“Трито-Ісая”) – вже з післяполонного часу. Це не означає, що книги є підробкою; радше вони відбивають практику продовжуваного пророчого свідчення, коли учні додавали нові оракули від імені того самого пророка.
Історичні книги – від Ісуса Навина до Естер – складалися з використанням придворних хронік, героїчних переказів і документів. Книги Самуїла та Царів, наприклад, називають джерела на кшталт “Книги діянь Соломонових” або “Літопису царів ізраїльських”. Редактори, яких сучасна наука називає девтерономістами, зв’язали цей різнорідний матеріал єдиною теологічною рамкою, судячи кожного правителя за його вірністю Ягве. Аналогічно Книги Хронік спиралися на ті самі джерела, але переформатували наратив, зосередившись на храмовому культі та династії Давида.
Література мудрості – Йов, Приповісті, Екклезіаст – представляє ще один цікавий випадок. Хоча традиція пов’язує більшість цих текстів із царем Соломоном, науковці вбачають у них збірники висловів, створені придворними мудрецями впродовж довгого періоду. Екклезіаст, наприклад, написаний мовою, яка не могла з’явитися раніше перської доби, а скептичні мотиви явно суперечать образу юного й величного Соломона. Те саме стосується Псалмів: хоча багато з них підписані іменем Давида, реальне авторство належить десяткам невідомих поетів і літургістів, які творили для єрусалимського храму.
Як різні джерела Старого Завіту співвідносяться за часом та походженням
| Джерело чи корпус | Приблизний час запису | Імовірне середовище | Характерна риса |
|---|---|---|---|
| J (Ягвіст) | X–IX ст. до н.е. | Південне царство (Юдея) | Жива, антропоморфна оповідь, ім’я Ягве від початку |
| E (Елогіст) | IX–VIII ст. до н.е. | Північне царство (Ізраїль) | Використання “Елогім” до відкриття імені, сни й ангели |
| D (Девтерономіст) | VII ст. до н.е. | Юдейські книжники за Йосії | Моральна умовність: слухняність приносить благословення |
| P (Священицький кодекс) | VI–V ст. до н.е. | Священики Єрусалимського храму | Ритуальна чистота, генеалогії, величний стиль |
Євангелисти й чому синоптична проблема досі жива
Новий Завіт відкривають чотири Євангелія, і вже перший поверховий погляд виявляє цікаву закономірність: Матвій, Марко та Лука надзвичайно схожі за сюжетною канвою й навіть за дослівними формулюваннями, тоді як Іван стоїть осібно. Ця обставина породила так звану синоптичну проблему. Найбільш визнане сьогодні рішення – гіпотеза двох джерел. Згідно з нею, найстарішим є Євангеліє від Марка, написане близько 65–70 рр. н.е., і саме його використовували як основу Матвій та Лука. Окрім того, ці два євангелисти мали спільне друге джерело, гіпотетичну збірку висловів Q (від німецького Quelle), яка не збереглася як окремий рукопис. Матеріал, унікальний для Матвія (M) або Луки (L), вочевидь, походить із незалежних усних чи письмових традицій, якими володіла кожна з ранньохристиянських спільнот.
Чи були євангелисти безпосередніми очевидцями подій, залишається предметом дискусії. Папій Єрапольський, який писав на початку ІІ століття, згадує, що Марко записав проповіді Петра, але не був самовидцем. Матвій, імовірно, спирався на арамейські логії, хоча грецький текст Євангелія не демонструє ознак перекладу. Лука відверто визнає, що зібрав розповіді очевидців та служителів Слова. Євангеліє від Івана традиційно приписують улюбленому учневі, однак стиль і розвинена христологія вказують на тривалий процес формування всередині йоаннівської спільноти. Жодне з Євангелій не містить підпису автора в звичному нам сенсі, імена їм надала пізніша церковна традиція.
Апостольські послання та псевдоепіграфи
Більшість новозавітних листів носять ім’я апостола Павла, і сім із них майже беззастережно визнають автентичними: Римлянам, 1–2 Коринтянам, Галатам, Филип’янам, 1 Солунянам і Филимону. Ще шість – так звані дейтеро-Павлові послання – викликають суперечки через відмінності в стилі, словниковому запасі та церковній структурі, яка відповідає пізнішій добі. До них належать Ефесянам, Колосянам, 2 Солунянам, а також пастирські листи до Тимофія й Тита. Дослідники вбачають тут руку учнів або школи Павла, які писали від імені вчителя, дотримуючись античної літературної практики псевдоепіграфії – цілком прийнятної в тодішньому світі, коли йшлося про продовження авторитетної традиції.
Послання до Євреїв стоїть осібно, адже воно анонімне і стилістично дуже відрізняється від павлових текстів. У східній традиції його іноді пов’язували з Павлом, але вже Оріген зауважив, що справжнього автора знає лише Бог. Соборні послання – Якова, Петра, Івана та Юди – теж неоднорідні. Два з трьох листів Івана написані людиною, яка називає себе “пресвітером”, а не апостолом. Друге послання Петра майже напевно належить до найпізніших новозавітних творів і демонструє пряму залежність від листа Юди. Це аж ніяк не знецінює тексти, а лише показує, що канон увібрав свідчення різних поколінь вірян, об’єднаних спільною вірою, а не формальною біографією.
Переписувачі редактори та сучасна текстологія
Жоден оригінальний автограф біблійної книги не зберігся. Усе, чим ми володіємо, – це копії з копій, виготовлені вручну писарями, які працювали в дуже різних умовах. Професійні масоретські книжники, що діяли між VI і X століттями н.е., додали до тексту систему голосних і наголосів, перетворивши приголосний скелет на повноцінний вокалізований текст. Вони ж створили складний апарат приміток, аби звести до мінімуму ймовірність помилок. Проте паралельно існували грецькі переклади, латинська Вульгата, сирійська Пешитта, і в кожній рукописній традиції накопичувалися свої різночитання.
Сучасна текстологія оцінює десятки тисяч відмінностей між рукописами. Переважна більшість із них – це описки, пропуски літер або заміна синонімів, які не впливають на зміст. Однак деякі варіанти мають значення для екзегези: закінчення Євангелія від Марка (16:9–20) відсутнє в найдавніших кодексах, а історія про жінку, яку схопили в перелюбі (Ів. 7:53–8:11), є пізньою вставкою, хоча й дуже давньою. Критичні видання, як-от Нестле-Аланд, указують на ці особливості, допомагаючи дослідникам реконструювати найбільш імовірний початковий текст. Отже, навіть після того, як книгу було написано, її подальша доля залежала від сотень безіменних переписувачів і редакторів, які теж долучилися до формування того тексту, що його ми читаємо сьогодні.
Окремо слід згадати перекладачів. Септуагінта (III–II ст. до н.е.) стала першою масштабною спробою передати єврейський текст грецькою мовою, і її вплив на раннє християнство важко переоцінити. Автори Нового Завіту часто цитують Старий Завіт саме за Септуагінтою, навіть коли вона відходить від масоретської версії. Це зайвий раз нагадує, що Біблія ніколи не була застиглою реальністю; радше вона поставала як динамічна сукупність текстів, яку плекали, доповнювали й тлумачили вірні в різні епохи.
Занурення в історію авторства біблійних книг неминуче розмиває звичний образ одноосібного письменника, який сідає й записує одкровення від першої до останньої літери. Натомість відкривається картина складної співпраці пророків, громад, писарів, учнів і редакторів, кожен із яких додавав свою частину до великого діалогу віри. Визнання цієї багатоголосої природи не послаблює значущості Писання, а навпаки – показує, наскільки глибоко воно вкорінене в реальний історичний ґрунт із його неоднозначністю, суперечностями та несподіваними збігами. Саме тому пошук відповіді на питання “хто написав Біблію” лишається відкритим і плідним заняттям для істориків, філологів і кожного, хто хоче зрозуміти не лише текст, а й людей, які за ним стоять.
About the Author
