Костянтин Боровський та його вплив на гумор українського шоу-бізнесу

Рідко яке ім’я за лаштунками вітчизняного гумору викликає настільки стійку асоціацію з перевинайденням формату, як прізвище Боровський. Дивним чином поєднуючи психологічну освіту з хистом до сценарної архітектури, він перетворився на ту саму ланку, без якої більшість резонансних комедійних проектів останнього десятиліття просто не вийшли б на екрани. Його підпис стоїть під сценаріями, які збирали повні зали, та під концепціями телешоу, що формували звички глядача. Розмова про сутність сучасного українського гумору часто зводиться до акторів та режисерів, однак саме фігура креативного продюсера, котрий вміє розжарювати іскру чужого таланту, лишається в тіні. Костянтин Боровський не прагне публічності, проте його спосіб мислення вгадується в десятках вдалих жартів, сюжетних поворотів і цілісних художніх світів.

Як психолог опинився біля витоків “Країни У”

Освіта Костянтина Боровського має прямий стосунок до розуміння механізмів смішного. Він закінчив факультет психології, і саме звідти, а не з театральних студій, тягнеться його вміння препарувати людські страхи, комплекси та соціальні ролі. Перші серйозні кроки в індустрії були пов’язані з участю в командах КВК, де він швидко збагнув: імпровізація тримається не на хаосі, а на вивіреній драматургії. Тоді ж закладалося правило, яке пізніше стане фірмовим почерком, – будь-який персонаж має мати впізнавану психологічну мотивацію, інакше глядач не повірить навіть у найкумеднішу репліку.

Після кількох сезонів у лігах КВК він потрапив до сценарної групи “Країна У” – проекту, який на межі 2000‑х та 2010‑х років переформатував українське скетч-шоу. Там Боровський отримав доступ до студійної кухні й уперше скуштував продюсерської відповідальності. Перед командою стояло завдання – робити гумор не ситуативно-побутовим, а таким, що чіпляє архетипи. Він наполягав, що скетч має нагадувати мініатюрну п’єсу з зав’язкою, кульмінацією та несподіваним фіналом. Такий структурний підхід вирізняв “Країну У” на тлі тогочасних розважальних програм і згодом перекочував у пізніші формати.

Занурення у виробництво контенту супроводжувалося постійним веденням записників – звичка, яку Боровський зберіг донині. Його колеги згадують, що він міг записати на серветці в кафе фразу випадкового відвідувача, а за кілька місяців повернути її в діалозі популярного персонажа. Це не просто спостережливість, а бажання зібрати живу мову вулиці та перетворити її на матеріал, що працює на велику аудиторію. Такий метод більш характерний для документалістів, але саме в комедійному жанрі він дає ефект раптового впізнавання.

Телевізійний гумор поза шаблонами “Жіночий квартал” і не тільки

Досвід, накопичений у “Країні У”, привів Боровського до студії “Квартал 95”, де він став одним із ключових авторів і креативних продюсерів. Участь у створенні “Жіночого кварталу” стала для нього своєрідним викликом: потрібно було вивести на перший план виключно жіночий акторський склад і зробити так, щоб гумор не скочувався у відверте кепкування над стереотипами. Боровський запропонував відштовхуватися від реальних історій, які акторки приносили з власного життя, – ідея, що на той час здавалася ризикованою, адже стандартом вважалися написані “з голови” монологи.

Паралельно він занурився в розробку формату “Розсміши коміка” – адаптації міжнародного шоу, яку треба було наситити локальним колоритом без втрати динаміки. Тут у пригоді стала здатність Боровського до миттєвого аналізу: він особисто відбирав жарти, здатні спрацювати на різних вікових і соціальних групах, бо вважав, що сміх у студії й сміх біля екранів – дві різні субстанції. Він вимагав від сценаристів тестувати репліки на вузькому колі глядачів, перш ніж виносити їх на великий майданчик, – практика, що прижилася і на інших проектах.

Уміння тримати баланс між форматом та імпровізацією проявилося й під час роботи над “Вечірнім кварталом”. Боровський часто брав на себе функцію редактора, який не просто викреслює невдалі фрагменти, а перезбирає номер на основі реакції перших глядачів. Своїм завданням він вважав очищення гумору від штампів “задля галочки” та боротьбу з лінощами авторів, які звикли покладатися на харизму виконавців. Саме тому номери, що пройшли через його руки, часто містили кілька рівнів прочитання.

• використання реальних історій акторів як основи для скетчів;
• тестування жартів на фокус-групах до виходу в ефір;
• відмова від пасивного споглядання імпровізації на користь чіткої драматургічної схеми;
• обов’язкова наявність другого смислового шару для глядачів із вищим рівнем підготовки;
• жорстке скорочення всього, що не рухає сюжет мініатюри;
• залучення сторонніх консультантів з вузьких тем для точності деталей.

Повний метр і народження “Скаженого весілля”

Перехід від телевізійних форматів до великого кіно став для Боровського логічним продовженням пошуку нових викликів. У 2018 році він виступив співавтором сценарію і креативним продюсером комедії “Скажене весілля”, яка несподівано для багатьох аналітиків перетворилася на касовий феномен. Історія про батька, котрий намагається зупинити весілля доньки з іноземцем, виявилася не просто черговою комедією положень, а проектом із ретельно вибудуваною драматургією, де гумор тісно переплітався із соціальною сатирою.

Боровський наполягав, що локації мають бути не декоративними картинками, а функціональним тлом для характерів. Під час підготовки він особисто об’їжджав села, розмовляв із мешканцями, фіксував діалектизми й жести, що вказують на регіональну ідентичність. Цей матеріал ліг в основу реплік другорядних персонажів, завдяки чому стрічка отримала ту щільність достовірності, яка буває важливішою за бюджет спецефектів. Продовження, “Скажене весілля 2”, розвивало цей принцип, але вже в просторі міжнародного конфлікту культур.

Примітно, що креативна команда на чолі з Боровським уникала прямого копіювання французьких чи американських весільних комедій. Замість цього було знайдено специфічно українське ядро – ієрархію в родині, страх перед “чужим”, ностальгію за патріархальним укладом. Саме ця артикуляція глибинних тривог дозволила комедії стати більше ніж одноразовою розвагою. У 2019 році Боровський також приклався до сценарію фільму “Продюсер”, де з властивою йому іронією показав внутрішню кухню кіновиробництва.

Для сценарію “Скаженого весілля” Боровський запровадив правило: кожен персонаж, навіть той, що з’являється в кадрі на кілька секунд, отримував у сценарному документі окремий опис із трьома характеристиками – що він любить, чого боїться і про що мріє. Цей прийом запозичили з практики психологічного консультування, і він допоміг акторам масових сцен грати не просто “гостя на весіллі”, а живу людину зі своєю мотивацією.

Як народжувалася ідея серіалу “Слуга народу” та інші продюсерські досвіди

Окрему сторінку в кар’єрі Боровського займає робота над політичною сатирою, яка згодом вийшла далеко за межі екранів. Серіал “Слуга народу” починався як сценарна вправа, що досліджувала феномен випадкової влади в руках звичайної людини. Боровський був одним із тих, хто з перших чернеток наполягав на документуванні реальних обіцянок політиків і вмонтовуванні їх у художню канву, аби створити ефект кривого дзеркала, що не спотворює, а оголює суть. Він також координував роботу сценарної групи під час перших сезонів, забезпечуючи баланс між гротеском та впізнаваною фактурою.

Продюсерський підхід Боровського до “Великої прогулянки”, яка вийшла 2020 року, продемонстрував його здатність працювати в історичній комедії без втрати темпу. Основною складністю виявилося поєднання історичного контексту Київської Русі з актуальними жартами так, щоб не провалитися в анахронізми. Команда тиждень за тижнем консультувалася з істориками, а Боровський вів окремий файл, у якому позначав, які сучасні поняття мають аналог у давнину, а які доведеться адаптувати через метафори. Цей глосарій згодом використав і режисерський департамент.

На всіх етапах Боровський дотримується думки, що комедія не може бути теплою водою, вона мусить мати температуру – занадто холодну аудиторія відкине, занадто гарячу злякається. Обираючи теми для сміху, він вважає за потрібне намацувати больові точки, які ще не встигли зарости байдужістю. Саме такий підхід дозволив “Слузі народу” спровокувати широку дискусію, а “Скаженому весіллю” – потрапити в резонанс із суспільними настроями щодо еміграції та збереження родинних зв’язків.

Творча кухня креативного продюсера олівець замість диригентської палички

Кабінет Боровського нагадує не кабінет медійного боса, а робоче місце редактора з великою маркерною дошкою, сувоями паперу та стосами карток із персонажами. Він сповідує принцип “аркуша А4”, згідно з яким ключова ідея проекту має вміщуватися на одному аркуші, інакше вона неосяжна для глядача. Це правило передалося від рекламної індустрії, де пітч зводиться до кількох секунд уваги. У роботі з авторами він часто повторює, що немає поганих ідей, є ідеї, які не довели до ладу, і це спонукає команду не викидати чорнетки, а робити з них конструктор.

Методологія Боровського спирається на чітке розмежування етапів: від накидання сирих сценарних гілок до холодного полірування діалогів. Він називає це “процесом декантації”, бо вважає, що жарт, як вино, має відстоятися після першого написання, аби з нього випали надлишкові слова. Його асистенти знають: якщо в сценарій повертається репліка, викреслена три ітерації тому, значить, у ній була не помилка, а неправильний контекст. Така увага до деталей призводить до того, що чистові сценарії під його наглядом обростають додатковими смисловими вузлами, які винагороджують повторний перегляд.

Ще однією звичкою, яка дивує новачків, є вимога записувати сценарій одразу з урахуванням звукового ландшафту – позначки пауз, шумів, інтонаційних провалів. Це, на переконання Боровського, позбавляє постпродакшн від хаосу, а акторам дає змогу не витрачати час на домислювання, що саме мав на увазі автор. Цей підхід не є розповсюдженим у комедійному сегменті, де часто покладаються на імпровізаційний драйв, однак саме завдяки йому сцени в його проектах мають високу щільність змісту.

Таблиця нижче узагальнює ключові етапи роботи Боровського над різними типами проектів та їхні характерні риси.

Основні відмінності в підходах до різних форматів

Секрети взаємодії з акторським складом та ризик як частина професії

На відміну від поширеної практики, коли креативний продюсер комунікує зі сценою через ланцюжок посередників, Боровський віддає перевагу безпосередньому контакту. Він може провести кілька годин у гримерці, пояснюючи виконавцю не лише що той має сказати, а який внутрішній стан стоїть за реплікою. Це вміння виросло з перших робіт у КВК, де доводилося миттєво зчитувати енергію залу й перебудовувати подачу. Актори, що співпрацювали з ним на різних проектах, зазначають: він ніколи не дозволяє грати “фальшиву ноту”, проте робить це не через тиск, а через спільний пошук правдивого звучання.

Ризиковані рішення він розглядає як єдине паливо для розвитку. У “Продюсері” було вирішено відкрити закулісся кіновиробництва, що загрожувало втратою магії для глядача, однак команда пішла на це свідомо. Боровський розраховував, що аудиторія дозріла до самоіронії індустрії, і не помилився. Схожа логіка спрацювала під час одного з сезонів “Розсміши коміка”, коли формату додали ігровий елемент із несподіваними завданнями для ведучих – рішення, яке на папері виглядало провальним, а на екрані додало шоу нової динаміки.

У повсякденній роботі він використовує лексикон, швидше притаманний інженерам: “вузол гумору”, “несуча конструкція сюжету”, “коефіцієнт напруги”. Така термінологія допомагає команді відволіктися від суб’єктивних оцінок на кшталт “смішно – не смішно” й перевести обговорення в конструктивне русло. Якщо виникає творчий ступор, Боровський практикує метод “чужого погляду” – запрошує колегу з іншого проекту, який не знає сценарію, і просить просто переказати, що запам’яталося. Те, що людина не може відтворити, безжально скорочується.

Вплив на індустрію та школа мислення, що виходить за межі жанрів

Сьогоднішній український комедійний ландшафт важко уявити без методів, упроваджених Боровським і його однодумцями. Вони змінили ставлення до сценариста: він перестав бути безправним постачальником тексту й перетворився на архітектора проекту. Його вплив помітний у зростанні якості ситкомів, де діалоги нарешті набули багатошаровості, а персонажі перестали обмежуватися двома-трьома комічними масками. Частина авторів, які пройшли школу Боровського, сьогодні ведуть самостійні проекти і поширюють цю культуру роботи з матеріалом далі.

Окремої уваги заслуговує його послідовна позиція щодо освітнього компоненту в гуморі. Він уникає лекційного тону, проте дотримується думки, що комедія здатна фіксувати соціальні зрушення краще за соціологію. У його фільмах і шоу можна простежити еволюцію тем – від локальних сімейних конфліктів до питань ідентичності та міжкультурної комунікації. Така траєкторія свідчить не про кон’юнктуру, а про чуйність до змін у суспільстві, яку він сам називає “професійною параноєю”.

Загалом феномен Боровського доводить, що креативне лідерство не має бути демонстративним. Його внесок розлитий у десятках годин контенту, який розбирають на цитати, і цього виявляється достатньо для глибокого сліду в шоу-бізнесі. Система підготовки сценарію, яку він відшліфовував роками, показала свою життєздатність у різних форматах, від телевізійних номерів до повнометражного кіно. І хоча ім’я Боровського зазвичай залишається в титрах, його іскра креативу впізнається безпомилково – за особливою щільністю жартів, точністю діалогів і тією дивовижною миттю, коли зал завмирає перед вибухом сміху.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts