Серед десятків імен, увічнених російсько-українською війною, окремо стоять ті, чия загибель перетворилася на потужний моральний маркер для суспільства. Так трапилося з Миколою Кучеренком – розвідником-снайпером 72-ї окремої механізованої бригади. Його останній бій, що стався 14 липня 2014 року поблизу села Червона Зірка на Луганщині, породив хвилю одночасно скорботи і шаленої гордості. Хлопець, який ніколи не служив у війську до початку бойових дій, за неповні чотири місяці перетворився на одного з найрезультативніших стрільців свого підрозділу, а в критичний момент свідомо обрав смерть, аби врятувати товаришів і не віддати ворогові зброю.
Дитинство та юність на Закарпатті
Микола Миколайович Кучеренко народився 20 січня 1989 року в селі Велика Бакта Берегівського району Закарпатської області. Виховувався у звичайній сільській родині, де змалку привчали до фізичної праці та відповідальності. Після закінчення дев’яти класів місцевої школи вступив до Мукачівського професійного ліцею сфери послуг, де здобув фах кухаря. Однокласники й викладачі згадують його як веселого, комунікабельного юнака, котрий не цурався допомагати іншим і мав неабияке почуття справедливості. Ще у шкільні роки полюбляв футбол та легку атлетику, що згодом допомогло під час армійських випробувань. Він не належав до жодних політичних рухів, але жваво цікавився долею країни, переймався проблемами заробітчан, які масово виїжджали з регіону. Після ліцею вирушив до Угорщини, де кілька років працював у ресторанах середньої руки, опановуючи тонкощі європейської кухні. Зароблені кошти відкладав на власну невелику справу, мріючи відкрити кафе на батьківщині. Проте звістки про події на Майдані змусили його в один момент усе покинути й повернутися додому. Цей раптовий життєвий поворот яскраво характеризує його внутрішню суть: коли треба було обирати між ситим майбутнім за кордоном і небезпечною невідомістю в Україні, він навіть не вагався.
Від Революції Гідності до військкомату
На початку грудня 2013 року Микола приєднався до протестів у Києві. Він не був у центральному ядрі активістів, проте стабільно чергував на барикадах, допомагав з харчуванням і логістикою, використовуючи свої кухарські навички для потреб наметового містечка. Після лютневих розстрілів і початку російської анексії Криму внутрішня рішучість захищати країну не згасала. У березні 2014 року він прийшов до військкомату, однак одразу отримав відмову через відсутність бойового досвіду та військового квитка. Кучеренко не змирився: писав рапорти, просився особисто до начальника, наводив аргументи про власну фізичну форму й готовність навчатися. Зрештою, його наполегливість узяла гору – наприкінці березня він потрапив до навчального центру, а згодом був зарахований на посаду стрільця, а потім снайпера до розвідувальної роти 72-ї окремої механізованої бригади. Така наполегливість не могла залишити байдужими офіцерів: вони побачили в недавньому кухареві природжену витримку й математичний склад розуму, необхідні для роботи з оптикою та балістичними таблицями.
Коли товариші по службі запитували, чому він так рветься на передову, Микола відповідав, що вдома на нього чекає мати, і він мусить зробити все, аби ворог ніколи не переступив поріг її хати.
Снайперська підготовка і перші бойові завдання
Протягом квітня-травня 2014 року Микола Кучеренко проходив інтенсивний курс на одному з полігонів на Житомирщині, де його навчали працювати з гвинтівкою СВД, визначати відстань до цілі без далекоміра та маскуватися на відкритій місцевості. Інструктори відзначали в нього рідкісне поєднання спокою та швидкості ухвалення рішень. Попри те що раніше він тримав у руках переважно кухонний інвентар, до зброї поставився з такою ж уважністю до деталей, як до приготування складних страв. У червні розвідувальна група, до якої входив Кучеренко, вирушила в район Луганської області. Основним завданням було виявлення пересування ворожих колон, коригування вогню артилерії та ліквідація кулеметних розрахунків. За свідченнями побратимів, за перший місяць він знищив щонайменше чотирьох супротивників, причому діяв переважно з відстані понад 500 метрів. Уміння читати вітер, ретельно готувати укриття й терпляче вичікувати допомагало уникати викриття. Водночас навички кухаря неабияк знадобилися під час приготування їжі у польових умовах – навіть на позиціях він примудрявся урізноманітнювати раціон, що позитивно позначалося на бойовому дусі групи.
Останній бій біля села Червона Зірка
14 липня 2014 року підрозділ отримав завдання провести розвідку в околицях села Червона Зірка, де була помічена активність бойовиків. Група з десяти військовослужбовців потрапила у добре організовану засідку. Противник використовував стрілецьку зброю, кулемети та ручні гранатомети, намагаючись оточити розвідників. Микола Кучеренко прикривав відхід основних сил, ведучи вогонь із вигідної позиції на узліссі та знищивши щонайменше двох нападників. Отримавши важке кульове поранення в область живота, він продовжував відстрілюватися. Коли стало зрозуміло, що відірватися від переслідування не вдасться, а наближається група захоплення, Кучеренко чекав, доки товариші відійдуть на безпечну відстань, після чого витягнув гранату з розвантажувального жилета і підірвав себе разом із декількома ворожими бійцями. Завдяки його діям основна частина розвідгрупи змогла вибратися з оточення без додаткових утрат. Тіло героя вдалося евакуювати лише через кілька днів після того, як населений пункт перейшов під контроль українських сил.
Основні бойові нагороди, якими відзначили Миколу Кучеренка
- звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка” (2 грудня 2016 року, посмертно);
- орден “За мужність” ІІІ ступеня (8 вересня 2014 року, посмертно);
- відзнака Міністерства оборони “За зразкову службу”;
- нагрудний знак “За особливі заслуги перед Закарпаттям” (посмертно);
- почесний громадянин Берегівського району (посмертно).
Увічнення пам’яті та вплив на національну свідомість
Новина про самопожертву розвідника швидко облетіла український інформаційний простір. У рідному селі Велика Бакта його іменем назвали центральну вулицю, а на фасаді школи встановили гранітну меморіальну дошку. Мукачівський професійний ліцей сфери послуг започаткував стипендію для найкращих учнів, присвячену пам’яті випускника. У 2018 році в обласному центрі Закарпаття за підтримки волонтерів було відкрито пам’ятний знак, що символізує незламність українського воїна. Окрім офіційних заходів, історія Миколи Кучеренка стала постійним елементом уроків мужності у школах – педагоги використовують її як приклад усвідомленого вибору. Психологи, які працюють із дітьми військовослужбовців, наголошують, що такі приклади допомагають формувати стійку ідентичність молодого покоління. Образ героя з’явився у муралах у Києві, Львові та Дніпрі, а також у серії документальних фільмів, присвячених обороні Луганщини. Родині загиблого держава надала матеріальну допомогу, однак найбільшим спадком залишається суспільний резонанс, що не зникає навіть через роки.
Хронологічний зріз життя Миколи Кучеренка
| Дата | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 20 січня 1989 | Народження | Село Велика Бакта, Берегівський район |
| 2004–2007 | Навчання у ліцеї | Мукачівський професійний ліцей сфери послуг |
| 2010–2013 | Робота в Угорщині | Кухар у ресторанах Будапешта |
| грудень 2013 | Повернення в Україну | Участь у Революції Гідності |
| березень 2014 | Добровольний вступ до ЗСУ | Зарахований до 72-ї омбр |
| 14 липня 2014 | Загибель | Бій біля с. Червона Зірка, самопідрив гранатою |
Після загибелі Миколи Кучеренка його справу не забули. Командири роти, в якій він служив, неодноразово згадували, що саме такі люди виховують у молодих військових правильне ставлення до обов’язку. Його історія доводить, що стать професіоналом у військовій справі можна навіть без профільної освіти, якщо є сильна внутрішня мотивація. Психологи вказують на феномен “Кучеренка” як на приклад спонтанної героїчної поведінки, що запускається глибокою емпатією до колективу та усвідомленням загрози для рідних. Сьогодні на його прикладі вчаться курсанти військових вишів, а волонтерські організації випустили декілька друкованих брошур, де детально описані обставини бою, щоби ніхто не почув брехливих інтерпретацій. У сільському музеї Великої Бакти зберігаються особисті речі героя – кухарський ніж, який він використовував у польовій кухні, та фрагмент снайперської маскувальної сітки, обпалений під час вибуху. Ці предмети спонукають відвідувачів до тихого діалогу з власним сумлінням. У надвечір’я річниць загибелі біля меморіалу завжди людно: приходять і школярі, і ветерани, і ті, хто знав Миколу особисто, аби ще раз підтвердити, що життя, віддане заради інших, ніколи не буває випадковим.
About the Author
