Олег Кутателадзе – людина, яка формувала ділову Одесу

Одеса ніколи не була простим містом для ведення справ. Тут потрібне особливе чуття, вміння домовлятися і водночас жорстко тримати удар. Олег Кутателадзе увійшов в історію південного регіону не через гучні скандали чи популістські гасла, а як людина, котра вміла запускати зупинені заводи, виводити портову інфраструктуру на докризовий рівень відвантажень і вибудовувати політичну конфігурацію, що десятиліттями визначала розклад сил в Одеській області. Його називали тіньовим архітектором місцевої економіки, людиною, чий вплив виходив далеко за межі кабінетів державних адміністрацій. Розуміння мотивів та дій цієї фігури дає ключ до прочитання цілого пласту пострадянської історії Одеси. Значення мають не посади, які він обіймав, а системні зміни, запущені під його прямим чи опосередкованим наглядом.

Основні віхи професійної діяльності Олега Кутателадзе:

Унікальна риса ділового шляху Кутателадзе – вміння перетворювати кризові майданчики на прибуткові активи. На відміну від багатьох регіональних політиків того часу, він не паплюжив радянське минуле, а холоднокровно використовував його залишкову інфраструктурну міць. Нижче детально розглянемо, як формувалася ця здатність і чому одеський бомонд досі апелює до досвіду Кутателадзе.

Перші кроки та виробниче гартування

Олег Джумберович Кутателадзе народився в Грузії, однак справжнім місцем його професійного становлення стала саме Одеса. Базова освіта інженера-будівельника дала йому не просто диплом, а міцний математичний апарат і розуміння того, як зводяться промислові об’єкти. Початок кар’єри припав на епоху пізнього Радянського Союзу. Цей період часто сприймають спрощено, як час тотального дефіциту, проте для управлінця масштабу Кутателадзе то була школа надскладної логістики. На Одеському домобудівельному комбінаті доводилося не лише виконувати план, а й шукати нестандартні способи отримання фондів на матеріали, вибудовувати бартерні ланцюжки між союзними республіками. Той, хто пройшов цю кухню, вже не лякався хаосу ранніх 90-х.

Саме на комбінаті Кутателадзе засвоїв правило, яке згодом червоною ниткою пройшло через усі його бізнес-проекти: контроль за виробничим циклом має бути тотальним. Не можна покладатися на одного постачальника або на єдиний канал збуту. Домобудівельний комбінат під його початком почав самостійно виготовляти частину комплектуючих, які раніше надходили з інших регіонів. Це дозволило дещо знизити собівартість квадратного метра. Примітно, що багато зведених тоді панельних серій в селищі Котовського стоять досі без критичних деформацій. Технологічна дисципліна, яку він вимагав на виробництві, була предметом окремих легенд серед тодішніх будівельників.

Одеський припортовий завод як головний управлінський іспит

Призначення на посаду керівника Одеського припортового заводу стало переломним моментом. На початку 90-х років це був гігантський хімічний кластер, який стрімко втрачав сировинну базу через розрив зв’язків із Росією. На підприємстві майже не було обігових коштів, а транзит аміаку трубопроводом Тольятті – Одеса балансував на межі повної зупинки. Кутателадзе прийшов на ОПЗ не за орденами, а для відновлення операційної діяльності. Його метод полягав у жорсткому переході на процесинг. Інакше кажучи, завод почав переробляти давальницьку сировину. Це був непопулярний крок серед прихильників старих схем, адже маржинальність на перших порах виявилася мінімальною, але таким чином вдалося завантажити цехи, зберегти кваліфікований персонал і не допустити екологічної катастрофи від консервації агрегатів під тиском.

Окремо варто зупинитися на логістичних рішеннях, які він проштовхнув на ОПЗ. Перевалка хімії через Одеський порт потребувала модернізації причалів. Кошти на це знаходили через комерційні кредити, забезпечені майбутніми поставками карбаміду. Подібна фінансова конструкція була доволі ризикованою, але дозволила провести ремонт глибоководних причалів без копійки бюджетних дотацій. Для періоду перманентної кризи неплатежів це була ознака неабиякої фінансової винахідливості. В офіційних звітах того часу ОПЗ, на відміну від більшості хімічних гігантів, хоч і зі скрипом, але демонстрував позитивну динаміку валютної виручки. Саме цей досвід згодом став пропуском Кутателадзе у велику політику: на нього дивилися як на людину, здатну реанімувати мертві активи.

Нафтовий трейдинг і побудова енергетичної інфраструктури

По завершенні епопеї з ОПЗ Олег Кутателадзе зосередився на ринку нафтопродуктів. Компанія “Ексімнафтопродукт” стала одним із найбільших операторів у чорноморському регіоні. Вміння бачити вузькі місця в інфраструктурі підштовхнуло його не просто перепродувати пальне, а вкладатися у фізичні потужності. Були реконструйовані резервуарні парки, модернізовано зливні естакади. В Одеському порту вдалося наростити швидкість обробки танкерів, що суттєво зменшило демередж. Економіка цього бізнесу залежить від швидкості обороту; затримка судна на рейді з’їдала прибуток швидше за будь-які ринкові коливання. Тому ставка робилась на чітку диспетчеризацію та внутрішній залізничний парк.

Цікаво, що саме в нафтотредингу проявилася його регіональна лояльність. Отримавши ресурс і політичну вагу, він почав активно фінансувати інфраструктурні проекти Одеси. Не через благодійні фонди, а через прямі домовленості з міською владою: мережа заправок отримувала землевідведення в обмін на прокладання комунікацій до нових мікрорайонів. Це був доволі прагматичний підхід, позбавлений зайвої сентиментальності, але ефективний для міста, де бюджет рідко дозволяв розкіш планувати на десять років уперед. Для порівняння та кращого розуміння комплексу завдань, які доводилося вирішувати паралельно, варто перерахувати основні напрями активності компанії:

• імпорт світлих нафтопродуктів із середземноморських портів;
• зберігання резервних запасів пального для аграрного сектору області в період посівних кампаній;
• будівництво нових лабораторних комплексів контролю якості, що виключив потрапляння в роздріб сурогатних сумішей;
• викуп і переоснащення законсервованих радянських нафтобаз у віддалених районах Одеської області;
• розвиток бункерного обслуговування суден на рейді порту Південний;
• створення системи оптового кредитування для дрібних мереж, що консолідувало ринок навколо єдиного стандарту сервісу.

Політична вага та підхід до парламентської роботи

Потрапивши до Верховної Ради, Кутателадзе не намагався грати роль трибуна чи медійного політика. Його стиль полягав у роботі з документами та в кулуарному переконуванні колег по комітету. Як член бюджетного комітету, він мав доступ до розподілу субвенцій на соціально-економічний розвиток. Саме через цей інструмент в Одесу заходили гроші на добудову житлових комплексів із високим ступенем готовності. Депутатська група, неформальним лідером якої він вважався, орієнтувалася на захист комерційних інтересів портово-промислового комплексу. У сесійній залі голоси цієї групи часто ставали вирішальними під час прийняття законів про спеціальні економічні зони та вільні митні склади, що прямо впливало на конкурентоздатність одеського вузла перевалки.

Його каденція запам’яталася не голосними промовами, а тим, що він один із небагатьох наполягав на необхідності довгострокових контрактів у портовій сфері. Логіка тут була простою: приватний оператор не вкладатиме десятки мільйонів доларів у причал, якщо через два роки термін оренди спливе. Апаратний опір цим ініціативам був шаленим. Критики звинувачували Кутателадзе в спробі монополізувати доступ до портів, але факт залишається фактом: саме після тієї каденції в Одеському порту з’явилися перші стабільні стивідорні компанії зі зрозумілими правилами гри. Політична смерть для нього настала не через поразку на виборах, а тоді, коли центр прийняття рішень остаточно перемістився до Києва, а регіональних важковаговиків почали витісняти з комітетів більш системні гравці.

Вплив на архітектурне та ділове обличчя Одеси

Говорити про Олега Кутателадзе лише як про комерсанта було б поверхово. Його участь у містобудуванні була набагато глибшою, ніж просто забудова окремих ділянок. Він належав до тієї когорти людей, яка хотіла перенести діловий центр Одеси за межі історичного ареалу, аби зберегти стару архітектуру від руйнації. Саме тому його структури вкладалися у створення офісних центрів на схилах Аркадії та в районі Великого Фонтану. Це було стратегічне рішення: розвантажити центр, вивести звідти автомобільні потоки управлінського класу. З погляду урбаністики, ця логіка була випереджальною для початку 2000-х, коли основний тренд полягав у хаотичному ущільненні середмістя.

Цікавий факт: під час реконструкції одного з офісних центрів на Французькому бульварі будівельники зіткнулися з проблемою просідання схилу. Кутателадзе особисто наполіг на застосуванні дорогого методу буронабивних паль великого діаметра замість дешевших забивних. Причина була не в естетиці, а в тому, що вібрація від молотів могла спровокувати тріщини в сусідніх будинках старої споруди. Це рішення тоді викликало подив у підрядників, але врятувало від судових позовів десятки власників сусідніх квартир.

Архітектурна спадщина, до якої він мав стосунок, поєднує модерн початку століття з прагматичними конструкціями 70-х років. У своїх проектах Кутателадзе не намагався винаходити український хмарочос, він тиражував надійні конструктивні схеми з підвищеним коефіцієнтом міцності. У районах, що активно забудовувалися за його сприяння, практично нема проблем із тріщинами на фасадах, характерними для сусідніх новобудов 2005-2008 років. Інженери, які пройшли школу домобудівельного комбінату, дотримувалися суворих допусків по бетону, що забезпечило запас міцності на десятиліття. Так це виглядало в розрізі його будівельних пріоритетів:

• відмова від економії на фундаментних роботах (пальове поле завжди робилося з запасом несучої здатності не менше 30% замість звичних 15%);
• обов’язкове остеклення балконів алюмінієвими профілями заводського фарбування, що знижувало вітрове навантаження на фасад;
• застосування деформаційних швів навіть у порівняно коротких секціях задля компенсації осідань одеських ґрунтів;
• проектування внутрішніх двориків з урахуванням аерації, а не просто за залишковим принципом після максимізації плями забудови;
• прокладання кабельної каналізації з резервними гільзами, що через 15 років дозволило мешканцям безболісно провести оптоволокно;
• використання гідрофобних добавок у розчин для міжпанельних швів, які не втрачали еластичності навіть при сильних штормових вітрах.

Особисті принципи та прихований механізм впливу

У поведінці Кутателадзе простежувалася риса, рідкісна для пострадянського управлінця – небажання коментувати власні успіхи. Він майже не давав інтерв’ю, не прагнув до розпізнавання на вулицях. Вся комунікація будувалася через справи та юридичні документи. Такий стиль викликав спочатку нерозуміння, а потім глибоку повагу в діловому середовищі, де звикли до марнославства. Його слово було інструментом, а не способом самовираження. Якщо він брав на себе усне зобов’язання перед партнером, можна було не перейматися через відсутність підписаного договору на стадії попередніх переговорів. Звісно, ця звичка корінилася в певних ризиках для контрагента, але вона формувала закритий клуб довіри, усередині якого оберталися значні капітали.

Відомо, що складність характеру компенсувалася умінням підбирати людей. В його орбіті завжди перебували грамотні технологи, фінансисти та юристи, яких він не боявся наділяти широкими повноваженнями. Якщо хтось із його призначенців провалював завдання через некомпетентність, а не через об’єктивні обставини, санкції були невідворотними. Але за ефективну роботу платили вище за середньоринкову винагороду, причому завжди вчасно. Це створювало жорстке, але чесне поле гри. Саме завдяки такому кадровому відбору його структури рідко стикалися з саботажем або масштабним розкраданням на місцях. Система стримувань і противаг усередині компанії дозволила йому відійти від справ без обвалу бізнесу, що є рідкісним явищем для першого покоління пост-радянського капіталізму.

Відбудовуючи зв’язки: спадщина, яка не старіє

Під час перехідного періоду в економіці України склалася парадоксальна ситуація: виживали ті підприємства, які не встигли остаточно деградувати до початку 2000-х. Олег Кутателадзе якраз вчасно заходив у проблемні активи, стабілізував їх і залишав у робочому стані. Його методику можна критикувати за надмірну витратність на інфраструктуру там, де конкуренти віддавали перевагу швидкому прибутку. Проте далекоглядність цього підходу видна сьогодні. Об’єкти, побудовані або модернізовані з його подачі, все ще функціонують і приносять додану вартість Одеському регіону. Якби тоді гору взяла філософія “візьми гроші і тікай”, Одеський порт та хімічні термінали зараз являли б собою значно сумніше видовище.

З огляду на вищесказане, персона Олега Кутателадзе є не просто архівною довідкою, а ключем до розуміння того, що вміння будувати потрібно сприймати не тільки як фізичний процес кладки цегли, але і як мистецтво створення економічних механізмів, котрі не руйнуються після зміни власника. Урок його діяльності полягає в тому, що довгострокова стратегія, яка б сферою економіки не обмежувалася, потребує бездоганної виробничої дисципліни та тверезої оцінки ризиків, а ігнорування цих чинників прирікає будь-який проект на старіння швидше, ніж бетон встигає втратити марочну міцність.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts