Серед українських діячів минулого століття постать Олени Степанів вирізняється рідкісним поєднанням бойового гарту і наукової глибини. Її шлях пролягав від добровольчих сотень до університетських кафедр, а потім – крізь слідчі ізолятори НКВС. Цей матеріал подає щільний, насичений фактами огляд життя легендарної українки, яка спростувала стереотипи про “жіночу роль” і назавжди вписала своє ім’я в історію армії та географічної науки.
Ключові віхи життя Олени Степанів
| Роки | Подія | Місце |
|---|---|---|
| 1892 | Народження | с. Вишневчик, нині Львівська обл. |
| 1914 | Вступ до Легіону УСС, отримання звання хорунжої | Сянок, Львів |
| 1918–1920 | Служба сотником в УГА, участь у визвольних змаганнях | Галичина, Наддніпрянщина |
| 1930-ті | Докторський ступінь, викладання у Львівському університеті | Львів |
| 1949 | Арешт органами МДБ, ув’язнення | Львів, табори Мордовії |
| 1963 | Смерть, реабілітація посмертно | Львів |
Ранні роки та університетські студії
Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року в родині греко-католицького священика на Львівщині. Галичина того часу була тереном гострих соціальних і національних протистоянь, однак сім’я зуміла дати доньці ґрунтовну освіту. Після закінчення польськомовної гімназії сестер-василіанок у Львові дівчина вступила на філософський факультет Львівського університету. Там вона зосередилася на географії, слухала курси відомих на той час професорів і вирізнялася схильністю до польових досліджень.
У студентські роки Олена активно включилася в український громадський рух. Вона відвідувала засідання “Просвіти”, брала участь у діяльності спортивно-патріотичних товариств, зокрема “Сокола” та “Пласту”, де набула навичок орієнтування на місцевості, стройової підготовки й основ тактики. Ці знання невдовзі стали в пригоді на полі бою. В університеті вона готувала курсову роботу з фізичної географії Карпат, що засвідчило її аналітичний склад розуму та витривалість – якості, необхідні і в науці, і в армії. Попри успішне навчання, політична ситуація напередодні Першої світової війни штовхала її до рішучих дій.
Доброволиця Легіону Українських січових стрільців
Коли влітку 1914 року почала формуватися українська військова частина – Легіон УСС, Степанів одразу зголосилася доброволицею. Тогочасна армійська традиція не передбачала присутності жінок на командних щаблях, але її фахові знання, фізична підготовка й неабияка рішучість переконали командирів. У серпні 1914 року їй присвоїли перше офіцерське звання хорунжої, що само собою стало прецедентом для всієї Центрально-Східної Європи. Свій бойовий шлях вона розпочала з вишколу в Сяноку, а потім разом із Легіоном вирушила на карпатські перевали.
У 1914 році Олена Степанів стала першою жінкою в українському війську, яка отримала офіцерський чин хорунжої в бойових умовах.
Степанів брала безпосередню участь у важких боях на Маківці, де її підрозділ стримував наступ переважаючих сил російської армії. Стрільці під її командуванням неодноразово демонстрували високу боєздатність, попри брак амуніції та гірський холод. Восени 1914 року під час зіткнення під Семиківцями, коли позиції було прорвано, хорунжа організувала прикриття відступу, особисто координувала вогонь і порятунок поранених. У одному з тих боїв вона потрапила до російського полону. Три роки у таборах для військовополонених на Дону та в Сибіру не зламали її духу – там вона навчала грамоти побратимів, підтримувала дисципліну та збирала відомості про хід війни.
Визвольні змагання та служба в УГА
Після Лютневої революції 1917 року Степанів, як і багато українських полонених, звільнилася й одразу долучилася до розбудови збройних сил УНР. Спершу вона працювала в інформаційних структурах Центральної Ради, а згодом перейшла до Української Галицької армії. У цьому війську її організаторський хист розкрився повною мірою. Вона отримала звання сотника (капітана), обіймала посаду ад’ютанта при штабах, виконувала доручення з мобілізації та військового вишколу новобранців.
У вирі визвольних змагань Степанів встигала координувати логістику, брати участь у плануванні операцій і навіть вести за собою бойові групи. Ось деякі епізоди, де її присутність була зафіксована документально:
- оборона Львова під час польсько-української війни 1918 року;
- Чортківська офензива 1919 року, де сотник виконувала функції зв’язкової між частинами;
- бої проти більшовицьких військ на південних підступах до Києва;
- ар’єргардні сутички під час відступу за Збруч;
- рекогностування місцевості для розгортання артилерії в районі Жмеринки;
- організація санітарного забезпечення в умовах епідемії тифу.
Усі ці епізоди свідчать, що Степанів не була кабінетним офіцером – вона постійно перебувала на передовій або в безпосередній близькості до лінії зіткнення. Її авторитет серед стрільців і старшин тримався не на формальному статусі, а на реальному бойовому досвіді та особистій відвазі.
Наукова праця між двома світовими війнами
Після поразки визвольних змагань Степанів опинилася у Львові, який за Ризьким миром відійшов до Польщі. Вона повернулася до перерваного навчання і вже 1921 року відновилася на географічному відділенні Львівського університету. Попри упереджене ставлення польської академічної адміністрації до українських ветеранів, її здібності були надто помітними, аби їх ігнорувати. У 1928 році вона захистила докторську дисертацію з геоморфології, а згодом отримала посаду доцента, пізніше – професора.
Наукові інтереси Степанів охоплювали фізичну географію, геоморфологію Карпат, а також соціально-економічну географію Галичини. Вона особисто керувала кількома експедиціями в Карпатський регіон, картографувала річкові долини, досліджувала терасні системи Дністра. У своїх працях послуговувалася строгим порівняльним методом, уникала ідеологічних нашарувань. Серед її доробку можна виокремити:
- “Геоморфологія Українських Карпат” – фундаментальна монографія про рельєф і геологічну будову;
- “Населення Галичини та його розміщення” – аналіз демографічних процесів 1920–1930-х років;
- низка університетських підручників із загальної фізичної географії;
- “Економіко-географічні райони Західної України” – одна з перших спроб районування терену без огляду на державні кордони;
- окремі статті про льодовикові форми в регіоні Чорногори.
Окрім викладацької діяльності, вона співпрацювала з Науковим товариством імені Шевченка та Українським географічним товариством. Її лекції відзначалися чіткою логікою і свіжим фактологічним матеріалом, зібраним власноруч. Через свою принциповість і небажання пристосовуватися до політичної кон’юнктури Степанів неодноразово вступала в конфлікти з університетською адміністрацією, однак науковий авторитет надійно захищав її від прямих утисків.
Друга світова війна і радянські репресії
Прихід радянської влади 1939 року докорінно змінив життя Степанів. Нова адміністрація сприймала будь-яку національно свідому інтелігенцію як потенційного ворога, а тут перед очима чекістів була колишня старшина УГА. Тим не менше, у перші місяці вона продовжувала викладати у Львівському університеті, намагаючись вберегти студентів від політичного тиску. Під час німецької окупації Степанів не співпрацювала з нацистським режимом, допомагала українському підпіллю, зокрема через передачу картографічних матеріалів.
У 1944 році, коли радянські війська знову зайняли Львів, до неї прийшли з обшуком. Прямих доказів “антирадянської діяльності” спочатку не знайшли, але вона потрапила під оперативне спостереження. Формальний арешт відбувся у квітні 1949 року за сфабрикованим звинуваченням у “зв’язках із ОУН і шпигунстві”. Судовий процес був закритим і тривав менше ніж добу. Степанів засудили до 25 років виправно-трудових таборів. Її направили в один із мордовських таборів, де вона, попри вік і хвороби, виконувала важку працю, але й там зуміла налагодити неформальне навчання для інших ув’язнених.
Звільнилася вона лише 1956 року після смерті Сталіна та часткової лібералізації. Реабілітація була неповною й обставлена бюрократичними пастками, проте дозволила повернутися до Львова. Останні сім років життя Степанів присвятила впорядкуванню архівів, написанню спогадів і консультуванню молодих географів, хоча офіційно до викладання її так і не допустили. Померла вона 11 липня 1963 року у відносному забутті з боку офіційної науки.
Доля Олени Степанів наочно демонструє, як імперії ламають людей, що не вписуються в нав’язані рамки. Вона пройшла шлях від хорунжої Легіону УСС до сотника Галицької армії, а потім – до визнаного професора географії. Жоден із цих переходів не був випадковим: військовий досвід дав їй здатність мислити стратегічно, а науковий вишкіл – вміння бачити деталі, які не помічають інші. У радянських таборах це поєднання допомогло вижити там, де десятки ламалися. Її карти, монографії та лекції і нині слугують джерелом для істориків і географів, а сам факт існування жінки-офіцера на початку ХХ століття лишається потужним аргументом проти міфів про вторинність жіночої ролі в армії. Пам’ять про Степанів повертається повільно, але впевнено: з’являються меморіальні дошки, її іменем називають вулиці, а студентські конференції дедалі частіше беруть за тему її науковий спадок. Це не данина моді, а прагматичне визнання того, що справжній внесок у державу роблять ті, хто діє, а не ті, хто чекає слушної нагоди.
About the Author
