Сергій Нагорняк – від монтера колії до архітектора ядерної безпеки

Українська енергетична система десятиліттями трималася на двох стовпах – вугіллі й імпортному ядерному паливі. Проте тектонічні зрушення у цій сфері рідко визрівають у кабінетах міністрів – вони часто народжуються там, де зосереджені реальні виробничі потужності та фаховий хист. Життєпис Сергія Нагорняка волає до такого розуміння: людина, котра розпочинала трудовий шлях на розпечених шпалах південного степу, згодом опинилася на вістрі боротьби за атомну незалежність країни. Його перехід від залізничного депо до парламентської трибуни не був ані стрімким стрибком, ані випадковим збігом обставин – це системний рух, продиктований практичним знанням технічних процесів і впертою послідовністю.

Дитинство та юність у залізничному селищі

Майбутній енергетичний лобіст народився 26 жовтня 1972 року в Новій Каховці Херсонської області. Місцевий мікрорайон, розташований обабіч вантажної станції, де базувалося локомотивне депо Каховка, був класичним залізничним селищем, де розклад доби звіряли за гудками тепловозів. Батько – Володимир Нагорняк – працював машиністом, тож синові змалку довелося засвоїти неписані закони цієї професії, де відповідальність залізна, а право на помилку обмежене габаритами наближення. Це середовище виховало в ньому технічну допитливість і повагу до важкої фізичної праці, які пізніше стали його візитівкою в управлінських кабінетах. У школі хлопець не хизувався гуманітарними успіхами, зате мав очевидну схильність до точних наук, а після уроків пропадав у деповських майстернях, спостерігаючи за ремонтом дизельних двигунів. Вибір першого місця роботи, по суті, був зумовлений самим життям – одразу після атестату він прийшов на Каховську дистанцію колії Одеської залізниці. Як пізніше зізнавалися його наставники, юнак не цурався брудної роботи, швидко схоплював технологію баластування й розбирався в марках рейок краще за деяких досвідчених бригадирів. Цей старт заклав фундаментальну рису, яка згодом вирізнятиме його серед колег: він міг говорити з робітником однією мовою, не з’їжджаючи на менторський тон, і водночас прораховував виробничі ризики на кілька ходів уперед.

Перші кроки на сталевій магістралі

Офіційний трудовий стаж розпочався у 1989 році з посади монтера колії, де треба було в прямому сенсі тримати руку на пульсі магістралі, відчуваючи вібрацію рейок під навантаженими составами. Робота не для слабкодухих – у спеку асфальт плавився, а взимку метал примерзав до долонь, однак саме там сформувався залізний характер, про який згодом згадуватимуть колеги з Енергоатома. Уже за рік юнака перевели помічником машиніста тепловоза до локомотивного депо Каховка, і цей перехід дав змогу охопити логістику зсередини, від планування маршрутів до економії пального. Строкова служба в армії (1991–1993) перервала залізничний ритм, однак повернувшись, Нагорняк не лише відновив кваліфікацію, а й швидко отримав допуск до самостійного керування тепловозом. Паралельно його призначили заступником начальника станції Каховка з оперативної роботи, де вперше знадобилися вміння стикувати графіки руху, вантажно-розвантажувальні операції та диспетчерську взаємодію. Фахівці залізниці згадують, що навіть у гарячкові години пік він примудрявся вичавлювати додаткові вікна для пропуску позачергових вантажів, не порушуючи загальної нитки графіку. Цей навик маневрувати в жорстких регламентах пізніше стане безцінним під час узгодження графіків постачання ядерного палива, де будь-яка затримка загрожувала колосальними штрафами. Наприкінці 1990-х у нього визріло чітке усвідомлення: без системної освіти кар’єрна стеля залишиться невисокою, і він подав документи до Української державної академії залізничного транспорту в Харкові.

Освітній штурвал – від машиніста до управлінця

Поєднувати роботу й навчання на факультеті “Організація перевезень і управління на залізничному транспорті” було складним випробуванням – доводилося відсиджувати лекційні години після нічних змін, а на сесіях викладачі дивувалися його практичним кейсам, які він приносив прямо з депо. Академія стала не просто кузнею диплома, а місцем, де майбутній управлінець навчився перекладати виробничий досвід на мову нормативних актів, кошторисів і логістичних схем. Саме там він уперше зацікавився темою матеріально-технічного постачання як окремою галуззю менеджменту. У 1999 році, одразу після отримання диплома, його запросили до державного підприємства “Укрзалізничпостач”, яке забезпечувало всю залізничну інфраструктуру від стрілочних переводів до мастильних матеріалів. Посада провідного інженера, а згодом начальника відділу, відкрила перед Нагорняком інший вимір – світ тендерних процедур, складської логістики та міжнародних контрактів. Тут він опанував мистецтво балансувати між бюджетними обмеженнями й потребою в якісних комплектувальних, а також відчув на собі, що таке реальна конкуренція постачальників. Колеги пригадують, що його підхід вирізнявся математичною точністю: замість інтуїтивних закупівель запроваджував розрахунок життєвого циклу вузла, чим значно скорочував аварійні простої рухомого складу. Здавалося б, залізнична кар’єра вибудувана, але 2002 року відбувся поворот, який назавжди змінив вектор його професійного життя, – надійшла пропозиція від НАЕК “Енергоатом”.

Поворот на атомний трек

Перехід у ядерну галузь був продиктований не випадковою вакансією, а потребою атомного гіганта у фахівцях, здатних навести лад у системі постачання, що на той час являла собою громіздкий спадок радянської централізації. Нагорняка запросили на посаду заступника директора з матеріально-технічного постачання дочірнього підприємства “Енергоатом-проект”, а вже за рік він очолив це підприємство. Його першим помітним досягненням стала реорганізація складського господарства, що дозволило зменшити неліквідні залишки на десятки відсотків без шкоди для планових ремонтів енергоблоків. Далі траєкторія стрімко пішла вгору: з 2004 року – заступник генерального директора НАЕК “Енергоатом” із матеріально-технічного забезпечення та соціальних питань, де під його кураторством опинилися всі закупівельні потоки компанії. Саме в цей період він занурився у надзвичайно чутливу тему – диверсифікацію постачальників ядерного палива. Україна на той час повністю залежала від російського монополіста ТВЕЛ, що створювало не лише економічний, а й безпековий ризик. Нагорняк став одним із тих, хто активно просував співпрацю з американською Westinghouse, незважаючи на шалений опір з боку прихильників збереження статус-кво. Паралельно він включився в підготовку ґрунту для будівництва Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦХОЯТ) у Чорнобильській зоні – проєкту, який мав позбавити країну від необхідності щороку перераховувати сотні мільйонів доларів Росії за зберігання відпрацьованих тепловидільних збірок. Його роль полягала не лише в технічному супроводі тендерів, а й у вибудовуванні комунікації з міжнародними фінансовими установами, які висували жорсткі екологічні та антикорупційні вимоги.

Унікальний факт: за підрахунками фахівців, запуск ЦХОЯТ, який Нагорняк просував упродовж усієї парламентської каденції, дав змогу Україні щорічно заощаджувати до 200 мільйонів доларів на вивезенні відпрацьованого палива до Росії.

Законодавчий атомний фронт у Верховній Раді

У 2014 році, на хвилі суспільних змін, Сергій Нагорняк отримав мандат народного депутата України за списком політичної сили “Народний фронт”. Потрапивши до парламенту, він одразу зосередився на профільному Комітеті з питань паливно-енергетичного комплексу, де очолив підкомітет із ядерної енергетики та ядерної безпеки. Фактично це означало, що людина з багаторічним досвідом постачання атомних станцій тепер мала змогу впливати на формування державної політики у стратегічній галузі. Його законотворча діяльність відзначалася рідкісним для політика фокусом: більшість ініціатив стосувалися або зміцнення енергетичної незалежності, або створення прозорих правил роботи ринку електроенергії. Під час роботи в Раді він зініціював та підтримав низку ключових рішень, які й сьогодні визначають архітектуру атомної галузі.

За час роботи в парламенті Сергій Нагорняк долучився до ухвалення низки доленосних рішень:

• розробка та ухвалення закону про ринок електричної енергії, що лібералізував галузь;
• законодавче забезпечення будівництва Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива;
• ініціювання диверсифікації постачань ядерного пального за рахунок контрактів з альтернативними постачальниками;
• внесення змін до Податкового кодексу щодо підтримки атомної генерації;
• активна участь у створенні Фонду поводження з радіоактивними відходами;
• сприяння модернізації енергоблоків АЕС із залученням міжнародної технічної допомоги.

Окремо варто виділити його роль у фіналізації переговорів із Westinghouse. Коли окремі політичні кола намагалися заблокувати завантаження американських паливних збірок на енергоблоки Рівненської та Южно-Української АЕС, посилаючись на нібито несумісність із радянськими реакторами, Нагорняк організував серію парламентських слухань, на яких міжнародні експерти спростували ці міфи. Його аргументи ґрунтувалися суто на інженерних розрахунках, а не на політичних гаслах, що викликало повагу навіть у опонентів. Лобістські зусилля не обмежувалися паливом – він був одним із головних лобістів включення атомної генерації до пріоритетних напрямів Енергетичної стратегії України. Таке поєднання практичного досвіду та законотворчого хисту дало змогу перетворити атомну енергетику на дійсно стратегічний сектор, який менше залежить від зовнішньої кон’юнктури.

Хронологія професійного розвитку Сергія Нагорняка

Після завершення депутатської каденції Нагорняк не зник із поля зору галузевих фахівців. Його досвід виявився затребуваним як у консультативних радах при державних енергокомпаніях, так і в експертному середовищі, де триває робота над оновленням ядерного законодавства. Він залишається послідовним адептом тієї моделі, за якої Україна повинна перетворитися на повноцінного оператора замкненого ядерного циклу, здатного не лише генерувати електроенергію, а й самостійно виготовляти паливні компоненти та поводитися з відходами. Здається, ця лінія настільки глибоко проросла крізь його професійну біографію, що відокремити особу від ідеї ядерного суверенітету вже неможливо.

Ретроспектива шляху від монтера колії до архітектора ядерної безпеки демонструє не лінійну кар’єру, а поступове нарощування компетенцій у критичних точках національної інфраструктури. Сергій Нагорняк вирізняється вмінням перетворювати складні інженерні завдання на зрозумілу мову законодавчих норм і навпаки – бачити за сухими статтями законів конкретні механізми, які або гальмують, або розганяють розвиток атомної генерації. Його приклад підказує, що справжні зміни в енергетиці залежать не стільки від гучних декларацій, скільки від фахівців, здатних поєднати знання залізничної логістики, атомного матеріалознавства та парламентської тактики в одну систему. І коли сьогодні дискутується майбутнє українського атому, біографія цієї людини виконує роль своєрідного дороговказу, що нагадує: шлях до енергетичної незалежності починається не з маніфестів, а з правильно затягнутого гайкового ключа на рейковому стику, який колись тримав у руках майбутній творець ядерного щита.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts