Українська військова історія останнього десятиліття не створювалася в тиші кабінетів – вона народжувалася в тісних штабних приміщеннях, бліндажах та на імпровізованих командних пунктах під постійним ризиком обстрілу. Один із тих, чий життєвий шлях віддзеркалив цю добу без прикрас, – генерал-полковник Михайло Коваль. Його ім’я сьогодні вписують до хронік армійського гарту, де довелося поєднувати стратегічний розум із особистою сміливістю. Той, хто колись починав службу в саперному взводі, згодом перебрав на себе виконання обов’язків міністра оборони та безпосереднє керівництво антитерористичною операцією. Постать, що заслуговує пильної уваги, адже звання “генерал-полковник” у його виконанні означало не кабінетні погони, а безперервний виклик долі.
Де військова доля знаходить людину
Михайло Іванович Коваль народився 26 лютого 1956 року в селі Долиняни Вінницької області в родині з міцними трудовими традиціями. Батьки, працюючи на землі, змалку привчали сина до відповідальності й витривалості, що пізніше стало наріжним каменем його армійської служби. Навчальна кмітливість і схильність до точних дисциплін визначили перший професійний вектор: після школи він вступив до Кам’янець-Подільського військово-інженерного командного училища, яке готувало спеціалістів для інженерно-саперних частин. Випуск 1978 року відкрив перед юним офіцером двері до нелегкої армійської рутини. Багато хто згодом дивувався, як саперна підготовка могла стати стартом для повітряно-десантної кар’єри, однак у радянській армії саме інженерна виучка давала розуміння фортифікацій і мінно-вибухових загороджень, що пізніше стало в пригоді в сучасних боях. Уже тоді виявилися риси, які не давали спокою колегам: здатність швидко прораховувати ризики і відмову ховатися за чужими рішеннями.
Вибір офіцерського шляху в другій половині ХХ століття не був гонитвою за привілеями – дисципліна, постійна готовність до переїздів і навчання до сьомого поту формували залізний характер. Після училища молодий лейтенант служив у військах Закавказького військового округу, де навчився працювати в гірській місцевості. Пізніше штабна ротація привела його до Київського військового округу, а згодом – до легендарного Ульяновського з’єднання ВДВ. Саме там інженерні знання лягли в основу вміння планувати висадки й забезпечувати десантні операції в нестандартних умовах. Поєднання мінної справи з аеромобільністю стало фаховою візитівкою, яка згодом вивела офіцера до найвищих командних кабінетів.
Від курсанта до командира повітряно-десантних військ
Після закінчення у 1990 році Військової академії імені М. Фрунзе Коваль отримав призначення на ключові штабні посади у Воздушно-десантних військах. Цей період припав на розпад СРСР і народження Збройних Сил України. Присяга на вірність українському народові в 1992 році стала не формальністю, а усвідомленим кроком, оскільки багато офіцерів із досвідом вагалися між московськими пропозиціями та служінням власній державі. Коваль обрав Україну і запропонував свій досвід для розбудови національної армії. Йому доручили формувати штабні структури, орієнтовані на мобільні дії та швидке розгортання частин – напрямок, який пізніше став визначальним для аеромобільних військ.
Упродовж 1990-х та 2000-х років його службові переміщення нагадували карту гарячих точок колишнього союзу, але з українським контекстом. Встиг покомандувати штабом 13-го армійського корпусу, певний час керував Головним командним центром Збройних Сил, а в 2012 році очолив роботу Командування Сухопутних військ як перший заступник командувача. Важливою віхою стало призначення 2013 року першим заступником начальника Генерального штабу. Саме в цей момент розпочалася активна підготовка до можливих нестандартних загроз; він наполягав на посиленні бойової готовності підрозділів на східному напрямку. Штабні реформи, попри обмежене фінансування, отримали нове дихання завдяки практичному підходу генерала, який завжди пам’ятав, що армія – це не звіти, а бійці в окопах.
Штабна робота на зламі епох
Лютий 2014 року поставив українську воєнну організацію перед небаченим викликом: анексія Криму, мародерство серед окремих військових частин та відвертий саботаж з боку частини вищого командування вимагали рішень, які б водночас зберегли контроль і не спровокували масштабного кровопролиття. Тоді Михайло Коваль, залишаючись на посаді першого заступника начальника Генерального штабу, фактично узяв на себе координацію антикризових заходів. Після того як Ігор Тенюх пішов до парламенту, 25 лютого Коваля призначили виконувачем обов’язків міністра оборони України. Це призначення стало одним із найкоротших у новітній історії – тривало менше місяця, проте насиченість подій затьмарювала будь-які терміни. У ті дні довелося фактично миттєво налагоджувати контакти з військовими частинами, що опинилися в блокаді, і робити це так, аби не дати противнику приводу для негайної ескалації.
У ролі в.о. міністра він стикнувся з паралічем управлінських механізмів, який парадоксально поєднувався з героїзмом окремих офіцерів на місцях. Генерал-полковник не витрачав час на довгі наради: спілкувався безпосередньо з командирами військових частин у Криму, зокрема з офіцерами 36-ї окремої бригади берегової оборони, шукав можливості евакуювати особовий склад і техніку, що не перейшла на бік противника. Відомий випадок, коли він віддав розпорядження залучити транспортну авіацію для вивезення присяжних Україні моряків із заблокованих баз. Сам Коваль згодом згадував, що в ті дні доводилося приймати рішення, не маючи повної картини, але жодного разу не сховався за паперами. Його тверда позиція допомогла закласти перші цеглини довіри між оновленим політичним керівництвом і тими військовими, хто не зрадив присязі.
Обов’язки міністра у найтяжчий момент
Після формування нового уряду на початку березня 2014 року посаду міністра оборони Михайло Коваль займав лише кілька тижнів, проте його діяльність залишила глибокий слід. Він доклав зусиль, щоб максимально прискорити призначення на командні посади відданих офіцерів і запустити перші хвилі часткової мобілізації. За його наполяганням розпочали термінове формування добровольчих батальйонів територіальної оборони, які згодом відіграли ключову роль у стримуванні сепаратистських заворушень на Донеччині та Луганщині. І хоч багато рішень приймалися в поспіху, генерал чітко усвідомлював ціну зволікання – він любив повторювати підлеглим, що “армія, яка не готова сьогодні, завтра може не знадобитися”.
Окремої згадки заслуговують спроби вберегти склади зі зброєю від потрапляння до рук бойовиків. В.о. міністра брав на себе сміливість телефонувати керівникам силових відомств суміжних областей і вимагати посилення охорони арсеналів. Паралельно він опрацьовував із Генеральним штабом механізми швидкого перекидання підрозділів спецпризначення до епіцентрів дестабілізації. Цей непублічний рівень роботи залишився маловідомим широкому загалу, але професійне середовище оцінило його як чітке і без зайвого політиканства. Коли Михайла Коваля змінив на посаді Михайло Єжель, він передав набраний темп і мапу гарячих точок без прикрас.
Основні етапи кар’єрного зростання Михайла Коваля демонструють поступовий рух від інженерних посад до штабного керівництва національного масштабу.
| Роки | Посади та ключові призначення |
|---|---|
| 1978 – 1990 | Командир взводу, роти в інженерно-саперних підрозділах, офіцер штабу ВДВ |
| 1990 – 2000 | Начальник штабу – заступник командира дивізії, керівник штабу 13-го армійського корпусу |
| 2000 – 2013 | Заступник командувача Сухопутних військ, начальник Головного командного центру ЗСУ |
| 2013 | Перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ |
| Лютий – березень 2014 | Виконувач обов’язків міністра оборони України |
| Квітень – липень 2014 | Керівник Антитерористичної операції на сході України |
Керівник АТО без права на помилку
Наказ про призначення генерал-полковника Михайла Коваля керівником Антитерористичної операції вийшов дев’ятого квітня 2014 року. Цей період виявився випробуванням не тільки військово-тактичним, а й психологічним, адже доводилося діяти в умовах, коли українська армія фактично відновлювала керованість після тривалого недофінансування й розукомплектування. Одразу постали три паралельні завдання: ізолювати осередки озброєного спротиву, не допустити перетворення локальних сутичок на повномасштабний наступ ворога та зберегти життя мобілізованих і добровольців. Генерал побудував управлінську вертикаль не з чиновників у кабінетах, а з офіцерів, які мали досвід спільних навчань із підрозділами МВС. Він регулярно проводив селекторні наради з головами обласних адміністрацій, забезпечуючи синхронізацію цивільних ресурсів із планами військових.
Найважчі рішення стосувалися блокування міст, які перебували під контролем сепаратистів. Михайло Коваль особисто наполіг на тому, щоб військове керівництво відмовилося від стратегії “зачистки” густонаселених районів шляхом масованих артилерійських ударів – він вимагав вогневого впливу лише по підтверджених цілях. Завдяки цьому, попри надскладну обстановку, вдалося уникнути великих жертв серед цивільного населення під час визволення Краматорська, Артемівська та Лисичанська. Ті, хто працював із Ковалем у штабі АТО, згадують його манеру ставити запитання, що розкривали вади планів раніше, ніж ті перетворювалися на трагедії.
“У травні 2014 року, пересуваючись маршрутом Ізюм – Слов’янськ для перевірки передових позицій, Михайло Коваль потрапив під мінометний обстріл супротивника. Генерал-полковник дістав осколкове поранення в плече, однак відмовився від негайного повернення до шпиталю, продовживши інспектувати підрозділи та координувати дії артилерії.”
Зміна тактики, запроваджена під його керівництвом, поступово витісняла бойовиків з укріплених районів. Замість лобових атак активно застосовувалися рейдові групи, дії яких підтримували підрозділи СБУ та Нацгвардії. Сформована в ті тижні тактика глибокого блокування лягла в основу подальших операцій зі звільнення Слов’янська й Краматорська в липні 2014 року. Першим масштабним успіхом став вихід українських сил до околиць Слов’янська з подальшим перекриттям логістичних шляхів. До моменту своєї відставки з посади керівника АТО Коваль передав наступникам не тільки налагоджену координацію між силовими структурами, а й систему тилового забезпечення, яка дозволяла швидко поповнювати боєприпаси на передовій.
Ключовими надбаннями під час виконання обов’язків керівника АТО стали не лише територіальні успіхи, а й впровадження принципів, які об’єднували зусилля різних силових відомств:
- визначення єдиного оперативного штабу з чітким розподілом зон відповідальності;
- заборона невибіркового застосування важкої артилерії в межах міських кварталів;
- формування мобільних груп блокування на базі спецпризначенців ЗСУ та СБУ;
- організація безперебійного підвезення боєприпасів через ротацію логістичних колон;
- налагодження обміну розвідувальними даними між армійськими підрозділами та прикордонниками;
- введення практики оперативних виїздів керівництва до лінії зіткнення для прямої оцінки ситуації.
Замість кабінетів – досвід, винесений з окопів
Після того як Михайла Коваля у липні 2014 року змінили на посаді керівника АТО, він не пішов у звичну для генералів тінь почесного дорадника. Натомість його призначили заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Цей крок дозволив зберегти той унікальний досвід, який здобули під час перших місяців гібридної війни. У новій ролі генерал-полковник відповідав за координацію безпекових відомств, зокрема питань, пов’язаних із комплектуванням військ і відновленням боєздатності частин, що вийшли з гарячих точок. Він неодноразово особисто доповідав вищому керівництву держави про стан справ на сході, причому доповіді завжди відзначалися чесністю, навіть коли реальність розходилася з урядовою риторикою.
Робота в РНБО розкрила ще одну грань фаховості Коваля – здатність вибудовувати довготривалі безпекові програми. Разом із колегами з Міноборони він працював над доктринальними документами, які визначали розвиток сектору оборони на п’ять-десять років. Основний акцент робився на перехід до стандартів НАТО ще до офіційного приєднання до альянсу, а також на запровадження мобільних систем управління військами. Важливо, що навіть після завершення каденції в РНБО ветеран залишався в епіцентрі фахових дискусій, виступаючи на військових навчаннях і даючи коментарі, засновані не на мемуарних здогадках, а на щоденній бойовій статистиці.
Нагороди та відзнаки, що говорять самі за себе
За час багаторічної служби Михайло Коваль отримав низку державних нагород, кожна з яких стала знаком визнання його внеску в обороноздатність країни. Серед них – орден Богдана Хмельницького III ступеня, відзнаки Міністерства оборони України та іменна зброя. Орден йому вручили вже після завершення активної фази АТО, проте сам генерал ніколи не виставляв нагороди напоказ, вважаючи їх оцінкою колективної роботи штабів і бійців на передовій. Цікаво, що ще за радянських часів він був удостоєний ордена “За службу Родине в Вооружённых Силах СССР”, але присягу Україні поставив вище за колишні регалії. На сьогоднішній день його нагородний перелік відображає не тільки особисту хоробрість, а й фахову еволюцію від саперного офіцера до керівника, що приймав доленосні рішення.
Окремо варто зауважити, що відомча пам’ятна зброя стала жестом шани з боку колег-офіцерів, які цінували його роботу в найкритичніші тижні 2014 року. Такі знаки уваги в армійському середовищі рідко даруються за кабінетне керівництво; їх отримують ті, хто довів свою готовність діяти на межі. Михайло Коваль ніколи не афішував кількості нагород, однак його службова характеристика засвідчує понад 20 років бездоганної офіцерської репутації, що підкріплювалася реальними бойовими заслугами.
Зрештою, постать Михайла Коваля не потребує міфологізації. Його біографія – це щоденник українського війська останніх чотирьох десятиліть, де на кожній сторінці відчутний зв’язок між об’єктивною реальністю служби та непередбачуваними поворотами історії. Залишаючись людиною, яка в найгостріші моменти не ховалась за посадою, а виїжджала на передову, він створив модель поведінки, що її наслідували молодші командири. І хоча генеральська форма давно знята, приклад цього воєначальника доводить: справжню стійкість виховують не за партами, а тоді, коли обставини перевіряють тебе на міцність без попередження.
About the Author
