Акт Злуки УНР і ЗУНР дата легендарного єднання

Щозими, двадцять другого січня, українські міста перетворюються на живі ланцюги, які символізують єдність країни. Ця традиція сягає корінням січня 1919 року, коли на Софійському майдані у Києві проголосили документ, що дістав назву Акт Злуки. Однак реальна картина об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки була набагато складнішою, ніж про це часто розповідають у шкільних підручниках. Щоб збагнути всю глибину тодішніх змін, варто прискіпливо пройтися плутаними дипломатичними стежками та воєнними зламами, які передували легендарному єднанню.

Дві гілки українства на старті ХХ сторіччя

Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії, де українська мова та культура зазнавали суттєвих обмежень. Натомість у Галичині й Буковині, що перебували під скіпетром Габсбургів, українці мали відносно ліберальніші умови для розвитку власного політичного представництва та освіти. Після Лютневої революції 1917 року в Києві спалахнула діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. Тим часом на західних землях національний рух набирав обертів, спираючись на давні інституції – від “Просвіти” до кооперативних спілок. Різні стартові умови зумовили відмінні підходи до державотворення, але спільна мета вималювалася цілком очевидною – об’єднати розшматовані кордонами українські етнічні території. Головними гравцями на сході виступали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра, тоді як на заході фігурували Євген Петрушевич, Кость Левицький і Дмитро Вітовський. Кожною стороною рухав гострий запит на політичне самовизначення, проте тактичні ходи та зовнішні загрози надовго перетворили об’єднання на шахову партію з непередбачуваним фіналом.

До кінця 1918 року ситуація стала гранично напруженою: Гетьманат Павла Скоропадського ослабив позиції УНР, а на заході спалахнув Листопадовий зрив. Незважаючи на різницю в політичних культурах, обидва центри все чіткіше усвідомлювали, що поодинці встояти перед більшовицькою експансією та територіальними претензіями сусідів практично неможливо. Досвід того періоду нагадує, що навіть найміцніші національні почуття потребують гнучких компромісів, коли йдеться про виживання держави. У цьому контексті розбіжності між елітами – соціалістичними на сході та консервативно-поміркованими на заході – виявилися далеко не останнім каменем спотикання на шляху до формальної злуки.

Листопадовий зрив і народження Західноукраїнської республіки

У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українські військові формації під проводом Дмитра Вітовського взяли під контроль ключові установи Львова, що увійшло в історію як Листопадовий чин. Практично одразу ж було утворено Українську Національну Раду, яка 13 листопада проголосила Західноукраїнську Народну Республіку. На її чолі став Євген Петрушевич, а уряд очолив Кость Левицький. Молода держава претендувала на Східну Галичину, Лемківщину, північну Буковину та Закарпаття. Галичани від самого старту декларували соборницькі прагнення, розуміючи, що без підтримки Великої України шанси втримати території під тиском поляків та румунів будуть мізерними. Лакмусовим папірцем стала Урочиста декларація Національної Ради, де прямо йшлося про намір об’єднатися з Наддніпрянщиною в єдину державу. Однак стрімкий наступ польських військ на Львів змусив галицьке керівництво мобілізувати Українську Галицьку Армію і шукати ще активніших контактів із київськими колегами.

Складність полягала в тому, що на Наддніпрянщині в цей час точилася боротьба між прибічниками відновленої УНР та гетьманською адміністрацією. Лише після антигетьманського повстання, яке привело до влади Директорію на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, переговорний майданчик став реальним. Варто згадати, що галичани ставилися до соціалістичної риторики Директорії насторожено, оскільки їхня власна політична модель тяжіла до ліберально-демократичних зразків із сильними позиціями греко-католицької церкви. Водночас обидві сторони чудово усвідомлювали: без взаємної підтримки проти агресії з півночі й заходу не встоїть жодна з республік. Тому дипломатичні маневри другої половини 1918 року виявилися напрочуд інтенсивними.

Дипломатичні перегони на шляху до спільного майбутнього

Перші серйозні контакти відбулися ще восени 1918 року, але переломним моментом став Фастівський передвступний договір, підписаний 1 грудня 1918 року. Представники ЗУНР Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький зустрілися з членами Директорії УНР Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та Опанасом Андрієвським. Документ передбачав об’єднання обох республік у майбутньому після затвердження законодавчими органами, а до того моменту встановлював тісну координацію зовнішньої політики, армійських штабів та економічних структур. Угода стала справжнім проривом, однак не знімала суперечностей із приводу майбутнього устрою: галичани наполягали на збереженні широкої автономії, тоді як кияни схилялися до унітарної моделі. Додатковим викликом була присутність на політичній арені Симона Петлюри, чиї військові таланти викликали повагу, але чий авторитарний стиль викликав запитання у західних партнерів.

Протягом грудня 1918 року та січня 1919-го комісії допрацьовували технічні аспекти майбутнього об’єднання. Обидві республіки обмінювалися проектами, намагаючись знайти баланс між централізмом і федералізмом. Відкритим залишалося питання кордонів: на заході тривала українсько-польська війна, а на сході більшовицькі війська готували новий наступ на Київ. Тому злука набувала не стільки державотворчого, скільки захисного імперативу – потрібно було консолідувати збройні сили та ресурси. Сторони також обговорювали єдину грошову одиницю, митні правила та керівництво спільними дипломатичними місіями на Паризькій мирній конференції. Таке прагматичне підґрунтя робило майбутній Акт Злуки не просто декларацією, а чітко прорахованим політичним кроком, за яким стояли конкретні виконавчі механізми.

Урочистий день на Софійському майдані

Ранок 22 січня 1919 року в Києві видався морозяним, проте на вулиці вийшли тисячі людей, які прагнули стати свідками історичної події. Офіційна церемонія відбулася на Софійському майдані, де зачитали Універсал Директорії про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну державу. Документ проголошував, що “віднині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна”. Після урочистого молебню відбувся військовий парад, у якому взяли участь підрозділи армії УНР та делегати від Галицької армії. Сучасники згадували, що настрій був піднесений, багато хто не стримував сліз радості, адже мрія про єдність здавалася втіленою тут і зараз.

Однак урочистість мала й зворотний бік. Навіть під час святкування до Києва наближалися більшовицькі загони, а всередині Директорії точилися суперечки щодо подальших дій. Символічний вибір дати не був випадковим – рівно рік тому, 22 січня 1918 року, Центральна Рада ухвалила IV Універсал, яким проголошувала цілковиту незалежність УНР. Отже, січневе число поєднало дві доленосні події, створивши потужний політичний міф. На рівні масової свідомості Акт Злуки миттєво перетворився на наріжний камінь національного відродження, хоча його юридичне наповнення залишало чимало білих плям. Галицька делегація, яку очолював Лонгин Цегельський, повернулася до Станіславова з переконанням, що головний крок зроблено, але подальше будівництво спільної держави триватиме місяці, якщо не роки.

Порівняльний огляд двох республік напередодні об’єднання:

Текст Акту Злуки і його правові грані

Універсал, проголошений Директорією 22 січня, складався з чотирьох коротких пунктів. У них ішлося про скасування всіх попередніх розмежувань, єдність території, загальнодержавне представництво на мирній конференції в Парижі та доручення уряду втілити об’єднання в життя. Фактично документ мав характер політичної декларації, а не вичерпного закону. Жодна зі сторін на той момент не ратифікувала його через свої законодавчі органи: Українська Національна Рада ЗУНР затвердила умови злуки окремим актом лише в січні 1919 року, а повноважний парламент УНР – Конституанта – так і не був скликаний. Тому юридично Акт Злуки залишився в підвішеному стані, що пізніше дало підстави для суперечок про легітимність повного поглинання галицьких структур київським центром. Відсутність ратифікаційної процедури породила парадокс: де-факто об’єднання відбулося, а де-юре зберігалися два паралельні уряди, дві армії та окремі адміністративні системи. Ця невизначеність стала ласим шматком для критиків об’єднавчого процесу, особливо після того, як між керівництвом УНР і ЗУНР почали виникати гострі тактичні розбіжності.

Цікавий факт: У листопаді 1919 року галицький уряд звинуватив керівництво УНР у порушенні Акту Злуки через сепаратні переговори з поляками, що призвело до фактичного розриву об’єднавчих домовленостей. Отже, формальна єдність проіснувала в реальному політичному вимірі менше року, попри те що сам документ ніхто не скасовував.

Водночас текст Універсалу став невичерпним джерелом для істориків права, які відзначають його унікальний стиль: поєднання пафосної риторики з цілком конкретними технічними дорученнями. Особливу увагу привертає пункт про “одноцільне представництво” на міжнародній арені – він засвідчував, що обидві республіки прагнули виступати єдиним голосом перед Антантою і домагатися визнання соборної України. Проте реальність виявилася суворішою: вже через кілька днів після проголошення злуки більшовицькі війська вдруге захопили Київ, а Директорія евакуювалася до Вінниці, що унеможливило повноцінне функціонування об’єднаних структур. У такий спосіб історія залишила нам приклад того, як навіть найщиріші національні пориви розбиваються об мілітарні реалії та брак політичного консенсусу.

Відлуння крізь століття соборницький імператив

Після поразки визвольних змагань Акт Злуки перетворився на символічний орієнтир для кількох поколінь українців. У міжвоєнний період його ідеї плекали діаспорні кола та підпільні організації, а 22 січня 1939 року в Хусті, на засіданні Сойму Карпатської України, знову згадали про нього як про точку відліку законної соборності. На тлі розподілу континенту після Другої світової війни дата 22 січня набула додаткового змісту: саме цього дня 1946 року в Нью-Йорку було створено Український конгресовий комітет Америки, що об’єднав різні хвилі еміграції. У радянській Україні будь-які згадки про Акт Злуки перебували під суворою забороною, тому повернення свята в публічний простір стало можливим лише на хвилі перебудови й, повною мірою, після здобуття незалежності. У 1999 році указом Президента дату офіційно встановили як День соборності України, а з 2011-го свято об’єднали з Днем Свободи.

Сучасне відзначення соборності вирізняється масовими акціями – живими ланцюгами, які простягаються через мости та головні магістралі міст, символізуючи неперервний зв’язок між сходом і заходом країни. Ці події стали своєрідною відповіддю на виклики гібридної війни й територіальної агресії, нагадуючи, що акт 1919 року був не кабінетною домовленістю купки політиків, а віддзеркаленням глибинного прагнення народу жити в єдиній державі. Як і століття тому, питання внутрішньої консолідації та розумного балансу між регіональними особливостями й загальнонаціональними інтересами залишається центральним у порядку денному країни. Попри те що історичний Акт Злуки не був доведений до бездоганної правової реалізації, він виконав свою головну місію – зафіксував у масовій свідомості імператив єдності як безальтернативної умови існування української нації.

Легендарне єднання, яке сталося 22 січня 1919 року, часто подається у спрощеному героїчному світлі, але уважне вивчення обставин показує, наскільки складним і суперечливим був цей процес. Від передвступних перемовин у Фастові до урочистого багатолюдного мітингу на Софійському майдані минули тижні напруженої роботи різних політичних сил, які змогли тимчасово подолати ідеологічні розбіжності заради вищої мети. Саме ця здатність до компромісу, попри всі подальші невдачі, виявилася найціннішим уроком. Історія розпорядилася так, що Акт Злуки не став остаточним юридичним фундаментом єдиної держави в той момент, але він перетворився на незгасний маркер колективної пам’яті, який і сьогодні спонукає шукати формули реальної, а не лише декларативної соборності.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts