Александар Вучич: сербські гойдалки від радикала до головного архітектора виживання

Політичні некрологи сербській демократії пишуть чи не щотижня, щойно чергова опозиційна хода перекриває белградські мости, а потім так само швидко розсмоктується, мов дим над Савою. Водночас міжнародні кредитні агентства підвищують рейтинг країні, а європейські комісари вітають “конструктивний підхід” Белграда до діалогу з Приштиною. Фігура, котра стоїть у центрі цього парадоксу, – Александар Вучич, людина, чия політична траєкторія ламає канони балканської передбачуваності. Він не просто переміг на кількох виборах поспіль, він навчився майстерно перетворювати кожен зовнішній удар на внутрішньополітичний актив, балансуючи у вихорі змін так, що це викликає подив навіть у досвідчених дипломатів.

Як колишній радикал став прагматиком

Перехід Вучича від радикального шовінізму до прокладання шляху в Євросоюз не був випадковим кон’юнктурним стрибком, а холодним розрахунком політика, який відчув вичерпаність екстремістського дискурсу. У дев’яності він обіймав посаду міністра інформації у складі коаліційного уряду з Соціалістичною партією Слободана Мілошевича, підписував сумнозвісний Закон про суспільну інформацію, яким накладалися драконівські штрафи на незалежні видання. Його політичний дах – Сербська радикальна партія Воїслава Шешеля – був зліплений із відвертої ненависті до хорватів, бошняків і всього західного світу, а риторика не передбачала жодних напівтонів. Однак мітинг 2008 року проти проголошення незалежності Косова, на якому запалали дипломатичні представництва, багато що змінив у свідомості тоді ще заступника голови радикалів. Вучич побачив, що юрба, яку неможливо контролювати, здатна зруйнувати навіть ту крихку довіру, яку сербська влада ще мала на міжнародній арені. Вихід із радикальної партії разом із Томіславом Ніколичем і створення Сербської прогресивної партії стали актом політичного перезавантаження. Замість фольклорного войовничого патріотизму пропонувався технократичний патріотизм виживання, і цей концепт виявився напрочуд живучим. Колишні соратники називали його зрадником, однак електорат охоче ковтнув нову оповідку, в якій вчорашній радикал виявився єдиним гарантом стабільності в хиткому регіоні. Згодом Вучич визнавав, що його минулі переконання були помилковими, але робив це без жодної театральної сповідальності, радше сухо і по-діловому, що тільки зміцнило його образ людини, здатної змінюватися на вимогу часу, а не чіплятися за догми.

Політика балансування між Брюсселем і Москвою

Сербія Вучича нагадує канатохідця, який одночасно тримає в руках важкі гирі євроінтеграційних зобов’язань і енергетичної залежності від Росії, і жодна з цих гир не має права переважити. Белград офіційно відкрив переговорні розділи з Євросоюзом, паралельно підписавши газову угоду з Кремлем на вигідних умовах, яких не має майже жодна європейська країна. Війна в Україні лише загострила цю еквілібристику: офіційний Белград засудив порушення територіальної цілісності, проте категорично відмовився приєднуватися до санкційного режиму, що автоматично перетворило Сербію на напівпрозорий логістичний хаб для паралельного імпорту. У відповідь Брюссель посилив тиск, вимагаючи зовнішньополітичної синхронізації, а Вучич відповів майстерною грою на внутрішній публіці, регулярно повторюючи, що його “шантажують” і примушують зрадити традиційних друзів. Методи такого балансування варто розглянути предметно:

• ігнорування більшості резолюцій Європарламенту щодо дотримання прав людини в Сербії з одночасним акцентуванням на прогресі у верховенстві права в офіційних звітах уряду;
• регулярне проведення спільних військових навчань і з НАТО, і з ОДКБ, причому календар цих заходів часто збігається, щоб уникнути звинувачень у блокуванні з кимось одним;
• підкреслене лобіювання китайських інфраструктурних проєктів як інструменту зниження залежності від євросоюзних і російських фінансових важелів;
• використання медіаресурсу для створення образу “оточеного ворогами лідера”, що консолідує електорат навколо тези про постійну зовнішню загрозу;
• періодичне загравання з концептом “сербського світу”, що сприймається як сигнал Москві про ідейну близькість, із миттєвим згортанням цієї риторики перед візитами європейських високопосадовців.

Така модель дозволяє отримувати інвестиції з Брюсселя, не втрачаючи газового демпінгу від Москви, однак перетворює саму Сербію на заручницю глобального протистояння. Щойно баланс порушиться, країна ризикує опинитися в ситуації, коли обидві сторони розцінять її позицію як ворожу.

Косовська головоломка крізь призму внутрішньої підтримки

Косовське питання залишається тим цвяхом, на якому Вучич не просто повісив свою багаторічну політичну долю, але й майстерно змусив його тримати всю конструкцію влади. Жорстка позиція Белграда – невизнання незалежності Пріштіни – є червоною лінією, перетинати яку він не може фізично, бо це миттєво зруйнує фундамент його легітимності в очах націоналістично налаштованого ядра виборців. Водночас реальна політика на місцях демонструє зовсім іншу картину: мовчазне толерування косовських інституцій, участь у нормалізаційних переговорах під егідою Брюсселя і, врешті, політичне схвалення Охрідської угоди, яка передбачає де-факто суверенітет Косова без його формального визнання. Кожне загострення на півночі Косова – чи то барикади, чи сутички з місією НАТО, чи історія з “перереєстрацією” автомобільних номерів – Вучич використовує як важіль для укріплення внутрішньої підтримки, зображуючи себе єдиним щитом між сербами Косова та “албанським насильством”. Показовою була криза навколо муніципальних виборів у Звечані, Зубіному Потоці та Лепосавичі, де спочатку була спроба бойкоту, потім – сутички з військовими KFOR, і в фіналі – відкликання мерів, що подавалося як дипломатична перемога Белграда. Громадська думка в Сербії при цьому залишається штучно нагніченою: за даними опитувань, близько 70% населення вважають Косово невід’ємною частиною країни, однак майже стільки ж опитаних не готові воювати за його повернення. Цей розрив між символічною політикою і реальною готовністю до жертв є ще одним інструментом, який дозволяє Вучичу рухатися малими поступками вперед, не втрачаючи обличчя перед власним населенням. Косово перестало бути територіальним питанням, воно радше перетворилося на безперервну емоційну виставу, де головний актор щоразу виходить з-за лаштунків рятівником нації.

Цікавий факт: Александар Вучич є поки що єдиним сербським лідером новітньої доби, якого публічно і майже одночасно хвалили директорка-розпорядниця Міжнародного валютного фонду за фіскальну дисципліну та президент Російської Федерації за “непоступливість перед тиском Заходу”.

Економічні реформи та їхні суперечливі наслідки

Фіскальна консолідація, яку Вучич розпочав ще будучи прем’єр-міністром, подавалася міжнародним фінансовим організаціям як сербське економічне диво, але для пересічного мешканця Суботіци чи Ніша вона обернулася кількома роками жорсткої економії. Було скорочено десятки тисяч робочих місць у державному секторі, заморожено пенсії, різко знижено субсидії збитковим підприємствам. Короткостроковий шок згодом трансформувався у стабілізацію динару, зниження дефіциту бюджету та прихід великих іноземних гравців, насамперед із Китаю та Об’єднаних Арабських Еміратів. Однак структура цього зростання має виражений асиметричний характер, що зручно проілюструвати таблицею:

Ключові макроекономічні показники Сербії до початку вучичевських реформ та у посткризовий період:

Найболючішим наслідком цієї моделі стала безпрецедентна трудова еміграція. За різними оцінками, протягом останнього десятиліття країну залишили від 300 до 500 тисяч громадян, переважно молодих спеціалістів. Вучич називає це “глобальним трендом”, однак його опоненти вказують на пряму кореляцію між відкриттям сербського ринку для іноземних компаній і відтоком робочої сили, яка готова працювати за низьку платню, але не в Сербії. Будівництво китайських фабрик у розорених промислових зонах вирішує локальну проблему зайнятості, але не змінює системної диспропорції: зарплата на такому виробництві рідко перевищує 450 євро, тоді як некваліфікована робота в Німеччині дає в рази більше. Водночас великі інфраструктурні проекти на кшталт автостради “Милош Великий” або Белградської об’їзної дороги подаються як ознака модернізації, хоча фактично консервують економіку в стані гігантського будівельного майданчика з обмеженим внутрішнім мультиплікативним ефектом. Пенсіонери, чиї доходи не встигають за інфляцією, стають найвідданішим електоратом Вучича, оскільки періодичні одноразові виплати від уряду сприймаються ними як особиста турбота лідера, а не як точкове соціальне заміщення системних недоплат.

Авторитарний стиль чи вимушена централізація влади

Медійний ландшафт Сербії демонструє майже хрестоматійний приклад контрольованого плюралізму, де ключові телеканали з національним покриттям працюють у режимі синхронного висвітлення діяльності президента без тіні критичного аналізу. Опозиційні видання існують, але здебільшого затиснуті в інтернет-гетто, куди середньостатистичний виборець старшого віку не зазирає. Такий стан речей західні правозахисні організації кваліфікують як “захоплення держави” однією партією, а міжнародний індекс свободи преси рік у рік стабільно відносить Сербію до категорії частково вільних країн із негативною динамікою. Ключовим моментом стала травнева трагедія 2023 року – масова стрілянина в школі, після якої неочікувано піднялася хвиля протестів “Сербія проти насильства”. Люди вийшли не під етнічними чи геополітичними гаслами, а з вимогою припинити токсичний медійний дискурс і безкарність силових структур, що свідчило про накопичену втому суспільства від атмосфери страху та цинізму. У відповідь Вучич відмовився від прем’єрської посади на користь формально незалежної Марії Вучевіч, проте зберіг усі важелі управління, фактично перетворивши уряд на технічний виконавчий комітет при президентській канцелярії. Його прихильники називають таку концентрацію влади вимушеним заходом для протистояння хронічній балканській нестабільності. Вороги характеризують це як класичний автократичний дрейф, де правила гри змінюються під одну особу. Показово, що навіть колишній союзник Вука Єремич та помірковані націоналісти з “Доста було” не змогли створити єдиного фронту, оскільки режим майстерно використовує тактику кооптації окремих опозиційних фігур у державні ради та робочі групи. Результатом стає політична система, яка на перший погляд нагадує конкурентну демократію з усіма належними атрибутами – вибори, партії, парламентські дебати, – але насправді функціонує як монолітна ієрархія, де рішення ухвалюються у вузькому колі довірених осіб президента.

Фактор Вучича у перевиборах і майбутньому Сербії

Найближчий електоральний цикл стане стрес-тестом для всієї конструкції, оскільки вперше за довгі роки рейтинг президента демонструє статистично значущу волатильність, а молодіжне невдоволення більше не гаситься старими націоналістичними піснями. Ті, кому зараз двадцять п’ять, не пам’ятають бомбардувань 1999 року, натомість вони щодня стикаються з неможливістю придбати житло та з жахливою якістю повітря в Белграді. Вучич робить ставку на ще більшу персоналізацію влади, створюючи образ незамінного лідера, відхід якого призведе до хаосу, схожого на той, що трапився в Чорногорії після падіння Джукановича. Однак така тактика має обмежений термін придатності. Суспільна втома від вічної мобілізації навколо косовської теми відчутна навіть у традиційно патріотичних регіонах на кшталт Крагуєваца. Економічний показник “середньої зарплати” у 700 євро, який так полюбляє наводити президент, викликає роздратування у тих, хто реально отримує конверт із мінімалкою у 350 євро. Усе це не означає, що режим похитнеться завтра чи післязавтра – запас міцності, підкріплений контролем над адмінресурсом, ще досить значний. Але тріщина пішла не ззовні, з боку Брюсселя чи Москви, а зсередини, і це найнебезпечніший сигнал для архітектора сербського виживання. Якщо Вучич вчасно не запропонує нову модель суспільного договору, яка б передбачала бодай мінімальну ротацію еліт і справжнє, а не декоративне включення молоді в політику, пост-вучичевський період ризикує перетворитися на вакуум, заповнити який буде непросто.

У підсумку, сербський президент став заручником власноруч створеної системи, яка надто довго існувала за правилами ручного керування. Йому вдалося вражаюче довго сидіти на двох стільцях, обіцяючи Європу тим, хто дивиться на Захід, та братню Росію тим, хто згадує дев’яності. Фіскальні успіхи не прибрали запаху бідності з робітничих околиць, а косовські маневри перетворилися на рутину, що виснажує. Демократичний фасад пішов тріщинами не від штурму, а від буденного розчарування. Головне питання тепер полягає в тому, чи здатен Вучич на другу трансформацію – цього разу з верховного менеджера балканської невизначеності на політика, який добровільно послабить зашморг, аби країна, яку він так довго вів крізь вихор змін, не виявилася абсолютно безпорадною перед лицем його ж відходу.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts