У 2017 році глядачі “UA: Перший” уперше побачили ведучу, чий стиль різко контрастував із тодішніми трендами телевізійних новин. Жодного надривного інтонування, жодної спроби розігнати драматургію випуску – лише сухі цифри, лаконічні формулювання й голос, що нагадував спокійну розмову за вечерею. Це була Анастасія Мазур, і вже за кілька місяців її підхід охрестили “тихою силою” українського інформаційного простору. Люди з прифронтових міст і тихих сіл однаково казали, що саме її випуски допомагають зібрати докупи уривки новин і побачити загальну картину. У час, коли інформаційний шум став зброєю, такий ефект виявився на вагу золота.
Кролевець – місто, яке навчило ставити незручні запитання
Анастасія народилася 10 квітня 1988 року в Кролевці на Сумщині. Це типове провінційне містечко, де новини поширювалися не через соцмережі, а через розмови на базарі та біля під’їздів. У родині панував культ точності: батько, працівник заводського цеху, ніколи не дозволяв переказувати неперевірені чутки, а мати, соціальна працівниця, щодня стикалася з наслідками інформаційного хаосу в житті звичайних людей. Ці уроки засіли глибоко. У школі дівчина не просто вчилася на відмінно – вона постійно вимагала пояснень: чому в підручнику одна версія історичної події, а дідусь розповідає іншу; чому одні й ті самі факти місцева газета подає по-різному залежно від того, хто мер. У восьмому класі вона заснувала шкільний вісник, який на диво швидко став популярним завдяки рубриці “Перевірено”. Однокласники жартували, що Мазур швидше повірить в інопланетян, ніж у новину без двох свідків. Ця риса – скептичне ставлення до будь-якої непідтвердженої інформації – пізніше лягла в основу її професійного методу.
Після школи вона вступила до Сумського державного університету на факультет журналістики. Там одразу потрапила до студентської телестудії, де готувала сюжети для університетського каналу. Викладачі згадують, що її роботи вирізнялися надмірною для першокурсниці сухістю – жодної лірики, тільки факти. Саме тоді вона сформулювала для себе правило, яке згодом стало професійним кредо: “Новина – це не мистецтво, а інструмент. Він має бути гострим, а не красивим”. У студентські роки Анастасія також багато читала професійної літератури англійською мовою, стежила за роботою BBC та CNN, намагаючись зрозуміти, як світові медіа зберігають баланс між швидкістю та достовірністю. Цей досвід сформував у ній переконання, що національний інформаційний простір має будуватися не на політичних гаслах, а на спільних для всіх регіонів фактах.
Від сумського ефіру до національного мовлення
Першим робочим місцем стала телерадіокомпанія “Відікон” у Сумах. Там Анастасія пройшла шлях від помічника режисера до випускової редакторки. Вона бралася за теми, які інші вважали надто дріб’язковими: ремонт даху в будинку для літніх людей, черги в поліклініці, несправедливі тарифи. Колеги дивувалися, що навіть у таких сюжетах їй вдавалося знаходити системні проблеми, які потім обговорювали на сесіях міськради. Уміння бачити за окремим випадком загальну тенденцію стало її сильною стороною. До того ж вона ніколи не нехтувала фактчекінгом: якщо чиновник казав, що “все під контролем”, Мазур обов’язково їхала на місце і перевіряла. Така впертість створювала їй чимало недругів серед місцевої влади, проте саме це помітили продюсери “5 каналу” – тоді головного майданчика для прямої політичної журналістики.
У 2012 році Анастасія переїхала до Києва і поринула в ритм цілодобових новин. “5 канал” на той час був легендарним місцем: прямі включення з Майдану, парламентські баталії, перші повідомлення з Криму. Саме там вона опанувала техніку роботи в кадрі під час масових заворушень, коли за секунду треба ухвалити рішення – що казати, а про що промовчати. У ті роки сформувалася її здатність залишатися візуально незворушною навіть тоді, коли за спиною вибухають петарди чи лунають постріли. Пізніше цей навик виявиться безцінним. Водночас вона не перетворилася на беземоційного робота: у сюжетах про загиблих активістів її голос ставав тихішим, а паузи – довшими, і саме ці паузи діяли на глядачів сильніше за будь-які коментарі. У 2017 році її запросили вечірньою ведучою на “UA: Перший”, де вона отримала можливість не просто читати повідомлення, а вибудовувати цілісну картину дня – аналітичну, без надмірної емоційності, але з чітким громадянським стрижнем.
Ключові етапи професійного зростання Анастасії Мазур
| Період | Місце роботи | Особливості діяльності |
|---|---|---|
| 2009–2012 | ТРК “Відікон” (Суми) | Репортажна робота, формування навичок фактчекінгу |
| 2012–2017 | “5 канал” | Прямі включення, висвітлення протестів та воєнних дій |
| 2017–дотепер | “UA: Перший” / Суспільне | Ведуча підсумкових випусків, аналітичних програм |
Аналітичний метод, який став голосом єдності
Головна риса, що вирізняє матеріали Мазур, – це відмова від інфотейнменту на користь сухого, майже стенографічного викладу. Її випуски рідко містять музичні підкладки, графічні спалахи чи емоційні ремарки. Натомість глядач отримує послідовне пояснення: що сталося, чому це важливо, які наслідки матиме для громадян. Такий підхід особливо цінний під час криз, коли паніка поширюється швидше за вірус. У кожному ефірі вона підсвідомо нагадує: спільний інформаційний простір можливий лише тоді, коли факти не приносяться в жертву емоціям. Саме через це її репортажі легко сприймаються і в Харкові, і в Ужгороді, і в селах, де телевізор залишається єдиним джерелом новин.
Колеги відзначають кілька принципів, яких вона дотримується щодня:
- кожен факт перевіряється мінімум двома незалежними джерелами;
- про складні теми розповідається через призму наслідків для звичайної людини;
- у прямому ефірі заборонені коментарі, що провокують міжрегіональну ворожнечу;
- аналітика має містити прогнозовану оцінку без політичного забарвлення;
- навіть у коротких випусках зберігається структура “факт – контекст – значення”;
- для аудиторії з різних регіонів обов’язково додається географічна прив’язка, щоб кожен міг спроектувати подію на свою місцевість.
Те, що для інших ведучих є сухим академізмом, у виконанні Мазур перетворюється на запоруку довіри. Аудиторія, втомлена від емоційних гойдалок, сприймає її стиль як острівець стабільності. У 2021 році, за даними внутрішніх опитувань Суспільного, саме вечірні випуски за її участю отримали найвищий індекс довіри серед глядачів віком від 35 до 60 років – категорії, яка найбільше потерпає від дезорієнтації в інформаційному потоці. Примітно, що ця довіра не залежала від мовного питання чи політичних уподобань: люди з різних куточків країни сходилися на тому, що її подача не викликає бажання сперечатися, а спонукає слухати й аналізувати самостійно.
Воєнний час – іспит на міцність і людяність
Після 24 лютого 2022 року робота ведучої набула зовсім іншого виміру. Редакція Суспільного перейшла в режим безперервного мовлення, і Анастасія опинилася серед тих, хто залишився в студії навіть у найгарячіші дні. Її ранкові та вечірні ефіри стали для багатьох джерелом оперативної інформації, коли звичні канали зв’язку не працювали. У цей період вона свідомо посилила елемент прямої мови: почала зачитувати повідомлення від військових без скорочень, надавати слово переселенцям і волонтерам. В одному з інтерв’ю вона зізналася, що найважчим викликом було не фізичне навантаження, а необхідність залишатися стриманою, коли повідомлення про загибель надходили з міст, де живуть її рідні. Проте саме цей досвід остаточно переконав її, що новини – це не просто перелік подій, а інструмент національної стійкості.
“Мені часто казали, що мій спокійний голос не підходить для новин. Але виявилося, що під час війни люди втомилися від крику. Спокій став дефіцитним ресурсом, і я намагаюся давати його кожному, хто вмикає наш ефір”, – зазначала Анастасія Мазур у розмові зі студентами Школи журналістики.
У перші місяці повномасштабного вторгнення вона свідомо відмовилася від евакуації, хоча пропозиції надходили. Рішення залишитися в Києві було не героїчним жестом, а раціональним вибором: ведуча вважала, що її досвід прямих включень із гарячих точок, отриманий ще на “5 каналі”, буде корисним саме тут. Щодня вона виходила в ефір із підземної студії, де технічні умови іноді нагадували похідне радіо, але жодного разу не дозволила собі зірватися на емоції чи почати коментувати замість повідомляти. Ця стриманість принесла їй негласне звання “диктора нації”, хоча сама вона від такого визначення відхрещується.
На основі воєнного досвіду вона сформулювала перелік навичок, які вважає критичними для роботи в екстремальних умовах:
- вміння відрізняти панічний допис від свідчення очевидця;
- здатність читати новини з однаковою інтонацією незалежно від особистого стану;
- готовність відмовитися від ексклюзиву, якщо його оприлюднення загрожує життю людей;
- навик швидко адаптувати текст під зміну обставин без втрати сенсу;
- обов’язкове уточнення геолокації подій для запобігання дезорієнтації глядачів.
Викладання та відкрита комунікація з майбутніми медійниками
Окрему сторінку біографії становить співпраця з університетами. Анастасія регулярно проводить майстер-класи для студентів журналістських факультетів, де головний акцент робить не на техніці, а на етиці. Вона повторює, що в умовах інформаційних війн журналіст мусить бути не суддею, а перекладачем реальності. Її лекції ніколи не перетворюються на монологи – це завжди відкрита розмова, під час якої вона ставить майбутнім колегам конкретні дилеми: як висвітлювати втрати, не перетворюючи їх на статистику; як уникати мови ворожнечі, коли суспільство розколоте; як зберігати холодний розум, коли власні почуття вимагають виходу. Такий формат уже дав поштовх кільком молодим спеціалістам, які сьогодні працюють у регіональних філіях Суспільного.
На відміну від багатьох публічних осіб, вона не веде активних соцмереж і не бере участі в рекламних кампаніях. Це не поза, а усвідомлена позиція: інформаційний простір має бути стерильним від особистих брендів. Водночас вона охоче погоджується на інтерв’ю зі студентами та безкоштовно консультує регіональні редакції – для неї це спосіб підвищити загальний рівень української журналістики, не вдаючись до гучних заяв. Тих, хто починає кар’єру, вона застерігає від надмірної гонитви за сенсаціями: “Сенсація живе кілька годин, а репутація будується роками. Краще пропустити один хайповий пост, але зберегти довіру”.
Сукупність цих зусиль створює ефект, який важко виміряти рейтингами: люди, які звикли до новин із різних джерел, часто кажуть, що після перегляду випуску з Анастасією Мазур у них з’являється відчуття загальної картини, а не розрізнених уламків. Це рідкісне поєднання – аналітична глибина без зверхності, співпереживання без істерики, людяність без панібратства – і є тим, чому її називають голосом єдності. У часи, коли інформаційний шум досягає максимуму, такі голоси стають навігаторами, які допомагають суспільству не збитися з курсу. Анастасія не будує навколо себе культу особистості, однак сам факт її щоденної присутності в ефірі переконує, що стандарти можуть бути збережені навіть тоді, коли все навколо змінюється кілька разів на добу.
About the Author
