Шахтарське коріння і перші кроки в промисловості
Олександр Вілкул народився в лютому 1974 року в Кривому Розі – місті, де залізна руда визначала долю цілих поколінь. Його батько Юрій Вілкул пройшов шлях від гірничого майстра до директора шахти “Родіна”, а згодом став ректором Криворізького технічного університету та багаторічним мером міста. Така сімейна атмосфера не залишила Олександрові вибору – із дитинства його оточували розмови про видобуток, штреки й безпеку праці. Після закінчення школи він вступив до того самого університету і в 1996 році здобув диплом гірничого інженера.
Перше серйозне випробування сталося одразу після випуску. Молодий фахівець влаштувався на Центральний гірничо-збагачувальний комбінат, де починав із найнижчої ланки – змінним майстром у видобувному цеху. Тут він на практиці вивчив усе: від особливостей керування буровими установками до тонкощів взаємодії з бригадами. Вілкул не соромився брудної роботи й часто спускався в шахту в далеко не парадні зміни, чим заслужив повагу серед робітників. Саме тоді в нього сформувалося розуміння, що технічні рішення без прямого контакту з виробництвом не варті й гроша.
За кілька років він змінив кілька ділянок, поступово розширюючи коло обов’язків. Перехід до комерційних та маркетингових відділів дав змогу побачити гірничо-металургійний комплекс з іншого боку – очима ринку. Це поєднання виробничого досвіду з аналітичним мисленням стало фундаментом для подальшого стрімкого зростання, яке виходило далеко за межі однієї шахти.
Стрімке зростання на металургійному гіганті
Наприкінці 1990-х Вілкул перейшов до структури Криворізького металургійного комбінату “Криворіжсталь”, який згодом увійшов до міжнародної корпорації ArcelorMittal. У новій системі йому доручили блок маркетингу та економіки, а з 2001 року вже відповідав за економічні питання на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті. Тоді комбінат працював зі скрипом, але за рік-два почалися відчутні зрушення – оновилися логістичні схеми, скоротилися непродуктивні витрати, зріс видобуток.
Найпомітнішим стало призначення на посаду генерального директора ПівнГЗК у 2004 році. У 30-річному віці він фактично очолив одне з найбільших підприємств регіону з десятками тисяч працівників. Управлінський стиль тоді характеризувався наполегливим впровадженням сучасних методів планування та жорстким контролем виконання. При цьому Вілкул особисто з’являвся на проблемних ділянках, не очікуючи доповідей з кабінету. Цю рису – прямолінійну, часом сувору, але дієву – запам’ятали багато працівників комбінату.
Ключові віхи його роботи на гірничо-збагачувальних підприємствах виглядають так:
- майстер зміни Центрального ГЗК у перший рік після університету;
- керівник відділу маркетингу на “Криворіжсталі” наприкінці 1990-х;
- заступник генерального директора з економіки Північного ГЗК з 2001 року;
- генеральний директор ПівнГЗК у 2004–2006 роках;
- участь у модернізації виробничих ліній та зниження собівартості концентрату.
Ці роки сформували не лише управлінця, а й політика, який згодом переніс промислову хватку на державну службу. Разом із тим його неодноразово критикували за жорстку дисципліну, однак навіть опоненти визнавали – Вілкул умів домагатися результату там, де інші шукали виправдання.
Від губернатора до віце-прем’єра регіонального розвитку
Перехід у політику відбувся поступово, але рішуче. У 2006 році Олександр Вілкул став першим заступником голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації – посада, що давала прямий доступ до розподілу бюджетних потоків та координації великих інфраструктурних проєктів. Саме тут проявилося його вміння швидко налагоджувати зв’язки між чиновниками, бізнесом і місцевими громадами. За кілька років він опинився в кріслі губернатора: у березні 2010 року Президент Віктор Янукович призначив Вілкула головою Дніпропетровської облдержадміністрації.
За два з половиною роки губернаторства помітними стали розбудова доріг у регіоні, реконструкція аеропорту в Дніпрі та відновлення низки соціальних об’єктів. Основну увагу він приділяв логістичній зв’язаності промислових центрів і населених пунктів, що природно випливало з його виробничого минулого. Такий акцент на транспортній інфраструктурі не випадковий: економіка Кривбасу завжди залежала від коридорів для експорту руди.
У грудні 2012 року уряд Азарова запросив Вілкула на посаду віце-прем’єр-міністра, відповідального за регіональний розвиток, будівництво та житлово-комунальне господарство. Тепер він курував програми, що стосувалися кожної області. Серед помітних ініціатив – форсування добудови об’єктів до футбольного чемпіонату Євро-2012, реалізація державних програм забезпечення житлом та початок системної реформи ЖКГ. Діяльність не завжди була бездоганною, проте запам’яталась тим, що Вілкул перетворив віце-прем’єрство на майданчик для вирішення практичних завдань, а не лише для політичних декларацій.
Основні віхи професійного шляху Олександра Вілкула
| Період | Посада чи проєкт | Характер впливу |
|---|---|---|
| 1996–2001 | Змінний майстер, керівник маркетингу на підприємствах Кривбасу | Виробнича база, розуміння гірничої специфіки |
| 2001–2006 | Заступник гендиректора, гендиректор Північного ГЗК | Економічне оздоровлення комбінату, зростання продуктивності |
| 2006–2010 | Перший заступник, губернатор Дніпропетровської області | Інфраструктурні проєкти регіонального значення |
| 2012–2014 | Віце-прем’єр-міністр України | Державні програми будівництва, реформа ЖКГ |
| 2022–дотепер | Начальник Криворізької міської військової адміністрації | Оборона міста, координація військових та цивільних служб |
Навіть у період найвищої політичної зайнятості він зберігав тісний зв’язок із Кривим Рогом – тут розташовувались основні промислові активи, тут же лишалися родина та батько. Тому подальший поворот його біографії, хоч і виявився різким, не став несподіваним для тих, хто відстежував логіку його дій.
Переломний момент і повернення в Кривий Ріг
Події зими 2014 року кардинально змінили розклад сил. Разом із відставкою уряду Азарова Вілкул покинув віце-прем’єрський кабінет. Він не пішов за більшістю колишніх соратників у тінь, а вже восени того самого року переміг на парламентських виборах у мажоритарному окрузі №33, який об’єднує частину Кривого Рогу. Кампанія проходила за незалежним сценарієм – без підтримки великих партій, із розрахунком на особисте знання проблем району, з яким він був пов’язаний усе життя.
Верховна Рада стала для нього платформою для захисту інтересів металургів та гірників. Пропозиції, що їх подавав Вілкул, стосувалися податкових пільг для добувної промисловості, спрощення дозвільної системи та пом’якшення тарифних шоків для населення. Водночас критики дорікали йому за намагання зберегти стару модель відносин між владою і великим бізнесом. Тим не менше округ стабільно обирав його депутатом до 2019 року.
Спроба вийти на рівень міського голови Дніпра у 2020 році завершилася поразкою, хоча виборча кампанія була енергійною та підкріпленою суттєвими ресурсами. Після цього Вілкул поступово сконцентрував зусилля на справах рідного Кривого Рогу, його партійній структурі “Блок Вілкула – Українська перспектива” та волонтерських ініціативах. Мало хто тоді припускав, що наступний етап стане визначальним для всієї країни.
Оборона Кривбасу під час великої війни
У перші години після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Олександр Вілкул отримав указ Президента про створення Криворізької міської військової адміністрації і сам її очолив. Місто опинилося в стратегічній загрозі – ворог просувався з півдня, намагаючись перерізати шляхи постачання та оточити промисловий центр. Саме тут пролягли одні з найзапекліших оборонних ліній на Півдні України.
Військова адміністрація під керівництвом Вілкула за лічені дні налагодила взаємодію між Збройними силами, Нацгвардією, теробороною та підприємствами критичної інфраструктури. Було ухвалено рішення про будівництво фортифікаційних споруд не лише за лінією фронту, а й всередині самого міста – на випадок вуличних боїв. Інженери та шахтарі Кривбасу, знайомі з підземними комунікаціями, долучилися до створення мережі укриттів та вогневих позицій.
Одного разу під час інспекції передових рубежів Вілкул разом із офіцерами проїхав кілька кілометрів під постійним артилерійським супроводом. В одному з інтерв’ю він згадував: “Тоді зрозумів, що командир на паперах і командир, якого бачать на рубежі, – це дві різні посади. І друга – єдина, яка працює”.
Тактика оборони міста вибудовувалася на кількох ключових напрямах, що охопили військову логістику й цивільний спротив:
- створення укріплених вузлів на під’їздах з боку Херсонщини та Миколаївщини;
- мобілізація техніки гірничих підприємств для будівництва вогневих точок;
- екстрене переведення комунальних служб на цілодобовий режим ліквідації наслідків обстрілів;
- організація евакуаційних коридорів та гуманітарних складів у шахтних укриттях;
- координація волонтерських штабів із постачання бронежилетів, тепловізорів та аптечок;
- інформаційна стійкість через регулярні прямі звернення до мешканців.
Попри постійну загрозу ракетних ударів по житлових кварталах та Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінату, місто не припинило функціонування. Армія змогла спертися на підготовлену оборону, а тил – на злагоджену роботу комунальної та виробничої інфраструктури. Західні аналітики порівнювали цю модель із деякими елементами оборони Маріуполя, але з більш гнучкою мілітаризацією цивільного сектору. Сам Вілкул неодноразово підкреслював, що місто тримається завдяки “сталевому нерву” криворіжців та хисту використовувати промисловий досвід у військових цілях.
Політичне довголіття і особистий вимір
Політична траєкторія Вілкула не була простою прямою. Він пройшов крізь Партію регіонів, Опозиційний блок, платформу “За життя”, а після її заборони сфокусувався на власному політичному проєкті “Блок Вілкула – Українська перспектива”. Ця структура має локальний характер, спираючись переважно на Кривий Ріг та прилеглі райони, і робить акцент не на ідеологічних гаслах, а на господарських компетенціях. Критики називають такий підхід реінкарнацією “партії мерів”, однак у самому місті це сприймають скоріше як гарантію того, що місцевий депутатський корпус знає, де і яка труба тече.
За межами політики залишається родина, про яку Олександр Вілкул згадує рідко і без подробиць. Відомо, що він одружений, виховує дітей і намагається проводити вільний від оперативної роботи час у тісному сімейному колі. Ті, хто тісно спілкується з ним у справах, відзначають у його характері поєднання металургійної впертості з холодною розважливістю, яка іноді межує з відстороненістю. У переговорах він полюбляє оперувати точними цифрами, а в критичних ситуаціях стає більш нервовим, але не втрачає управлінського контролю.
Окремо варто сказати про його здатність тримати удар у медійному просторі. За роки роботи він обріс великим архівом суперечливих заяв, однак навчився швидко переводити дискусію в конструктивне русло, апелюючи до конкретних господарських кейсів. Можливо, саме ця риса дозволила йому залишитися на політичній сцені тоді, коли багато його колег по колишній владі втратили будь-який вплив.
Шлях Олександра Вілкула – це біографія, в якій закономірності промислового менеджменту перетворилися на принципи управління містом у стані війни. Випускник гірничого вишу, що починав зі змін у шахті, опинився на чолі оборони Кривбасу в час, коли саме існування регіону опинилося під питанням. Він не став символічною фігурою, а сконцентрував на собі функції кризового менеджера, спираючись на навички, набуті ще на гірничо-збагачувальних комбінатах та у віце-прем’єрських кабінетах. Цей досвід важко втиснути в однозначні оцінки, однак він дає уявлення про те, як індустріальна спадщина Кривбасу визначає його лідерів навіть під час найгостріших криз.
About the Author
