Федір Веніславський: біографія, юридичний шлях та парламентська діяльність

Федір Веніславський з десяток років тому був передусім знаний у вузькому колі волинських правників, а нині без його участі не ухвалюють жодного стратегічного рішення, дотичного до національної безпеки та конституційного ладу. Уродженець Луцька пройшов шлях від викладача університету до посади, яка межує з фактичним радником глави держави з правових питань, і не втратив зв’язку з рідною областю. Його кар’єра цікава тим, що вона не вкладається в звичну схему “чиновник піднявся по щаблях” – це радше приклад, коли науковий багаж та досвід у виборчих процедурах трансформувалися в практичний інструмент впливу на державотворення.

Волинське коріння та університетська школа

Федір Федорович Веніславський народився 17 вересня 1977 року в Луцьку. Родина не належала до номенклатурних кіл, тож жодних преференцій при вступі до вишу юнак не мав. Вибір юридичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки зумовлювався, за його власними згадками, суто прагматичним інтересом до впорядкування суспільних відносин. Диплом із відзнакою 1999 року став лише стартовим майданчиком. Майже одразу він залишився на кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права, що засвідчило його схильність не до адвокатської метушні, а до ґрунтовної аналітичної роботи. Кандидатську дисертацію на тему конституційно-правового регулювання права на доступ до суду він захистив у 2003 році, коли українська судова реформа ще тільки зароджувалася, а проблематика доступності правосуддя сприймалася вузьким колом фахівців. Проте саме ця тема дала йому змогу глибоко опанувати європейські стандарти справедливого судочинства, які згодом стали основою для багатьох його експертних висновків. Протягом наступних десяти років він обіймав посаду доцента тієї ж кафедри, викладав дисципліни конституційного циклу, готував студентів до участі в міжнародних конкурсах і водночас консультував місцеві органи влади з питань муніципального права. Цей період сформував ту юридичну скрупульозність, яку пізніше відзначали навіть його опоненти в парламенті. Луцька правнича спільнота й досі називає його одним із найпринциповіших вихованців університету, хоча сам Веніславський уникає гучних характеристик, надаючи перевагу конкретним справам.

Центральна виборча комісія та калібрування виборчого законодавства

У 2014 році, після Революції Гідності, країна потребувала оновлення складу Центральної виборчої комісії людьми, які б не викликали сумнівів у політичній незаангажованості. Саме тоді Федора Веніславського запросили до комісії, де він провів наступні п’ять років. Як член ЦВК він відповідав за правове забезпечення підготовки та проведення позачергових президентських і парламентських виборів, місцевих виборів у 2015 році, а також за реєстрацію кандидатів, розгляд скарг та узагальнення судової практики з виборчих спорів. У цей час йому доводилося буквально на ходу усувати прогалини, залишені недосконалим законодавством, – зокрема, брати участь у створенні тимчасових інструкцій для голосування військовослужбовців у зоні АТО. Фактично, під його керівництвом було сформовано низку внутрішніх регламентів, які згодом лягли в основу проєкту нового Виборчого кодексу. Цікаво, що робота в ЦВК не відірвала його від викладацької діяльності: він продовжував читати лекції в alma mater, хоч і в режимі сумісництва. Такий симбіоз науки та практики дозволив йому ще 2017 року отримати звання “Заслужений юрист України”. Колеги по комісії згадують його манеру працювати з документами – не пропускав жодної коми в протоколах, що неодноразово рятувало рішення ЦВК від скасування в судах. Саме в цей період сформувався його імідж юриста, який не терпить роботи “на відчепись” і готовий годинами обговорювати юридичні нюанси, якщо від них залежить легітимність волевиявлення громадян.

Представник Президента у Конституційному Суді

У травні 2019 року новообраний Президент призначив Веніславського своїм представником у Конституційному Суді України. Цей крок здивував багатьох оглядачів, адже посада передбачала не лише досконале знання конституційного права, а й політичну гнучкість. Виявилося, що саме поєднання наукової бази з досвідом вирішення конфліктних ситуацій у ЦВК дало очікуваний ефект: протягом року було подано кілька знакових конституційних подань, що прямо вплинули на баланс гілок влади. Найгучнішим стало подання щодо конституційності окремих положень закону про Службу зовнішньої розвідки, які дозволяли главі держави призначати її керівника без подання прем’єр-міністра. Суд визнав ці норми неконституційними, що змусило уряд та парламент терміново корегувати законодавство про розвідувальні органи. Крім того, представник Президента активно долучався до аналізу законопроєктів на предмет відповідності Конституції, готував правові позиції з питань децентралізації, змін до судоустрою та функціонування антикорупційних інститутів. Робота в КСУ вимагала неабиякої витримки під час затяжних пленарних засідань, де Веніславський неодноразово вступав у жорстку полеміку з суддями, обстоюючи інтереси глави держави. Його стиль усного виступу – лаконічний, із посиланнями на конкретні статті та рішення Європейського суду з прав людини – помітно контрастував із традиційною манерою попередників. Цей контраст зіграв позитивну роль під час конституційної кризи 2020 року, про яку йтиметься далі.

Конституційна криза 2020-го і його роль у відновленні антикорупційної інфраструктури

Наприкінці жовтня 2020 року КСУ ухвалив скандальне рішення про неконституційність низки положень антикорупційного законодавства, що фактично блокувало електронне декларування та повноваження Національного агентства з питань запобігання корупції. Тодішнє представництво Президента в суді опинилося на вістрі атаки, адже офіс глави держави мав діяти рішуче. Веніславський негайно подав до КСУ конституційне подання з вимогою визнати неконституційним сам закон про Конституційний Суд у частині, що регулює процедуру звільнення суддів, а також ініціював клопотання про самовідвід окремих суддів через конфлікт інтересів. Паралельно він готував президентський законопроєкт “Про відновлення довіри до конституційного судочинства”, який фактично припиняв повноваження суддів, причетних до резонансного вердикту. Хоча цей проєкт не був підтриманий у сесійній залі в запропонованому вигляді, він став потужним імпульсом для ухвалення компромісного пакету, що повернув антикорупційні механізми в робочий стан. У цей же період Веніславський взяв на себе відповідальність за комунікацію з міжнародними партнерами, роз’яснюючи логіку дій української влади. Характерно, що навіть після завершення каденції на посаді представника Президента в серпні 2020 року він залишався одним із ключових консультантів у питаннях конституційного права, і парламентська більшість постійно зверталася до нього за експертизою резонансних ініціатив.

У 2019 році Федір Веніславський, як представник Президента в Конституційному Суді, особисто аргументував необхідність визнання неконституційним порядку призначення голови Служби зовнішньої розвідки без подання прем’єра – це рішення стало прецедентом, що змусив переглянути всю систему призначень у силових відомствах.

Мандат народного депутата та повернення до витоків

Коли в листопаді 2020 року звільнилося місце в одномандатному окрузі №23 (Луцьк), партія “Слуга народу” запропонувала Веніславському балотуватися на проміжних виборах. Для політичних оглядачів це був логічний хід: людині з бездоганною репутацією у виборчих процедурах значно простіше переконати виборців, ніж будь-якому “варягу”. Він виграв вибори з результатом понад 37%, обійшовши дев’ятьох конкурентів, і в грудні 2020 року склав присягу народного депутата України. У парламенті його одразу зарахували до Комітету з питань правової політики, що було передбачувано з огляду на бекграунд. Проте вже за рік стало зрозуміло, що більш потрібним він виявиться в комітеті, який опікується питаннями оборони, – надто коли в лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення. Веніславський став заступником голови Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, що означало не лише високий рівень довіри фракції, а й серйозне навантаження. На відміну від багатьох колег, що розглядали депутатство як трамплін для бізнесу, він прийшов у парламент уже з готовим баченням – синхронізувати правову сферу з потребами держави, яка воює. Його виступи на засіданнях комітету нерідко тривають по кілька годин і завжди наповнені конкретними пропозиціями щодо юридичної техніки, що дозволяє уникати двозначності в законах. У кулуарах навіть жартують, що він більше консультує Міністерство оборони, ніж сам профільний заступник міністра з правових питань.

Законотворчість під час повномасштабної війни

З початком відкритої агресії робота комітету перетворилася на безперервний мозковий штурм. Веніславський став співавтором більш ніж двох десятків законопроєктів, що безпосередньо регулюють правовий режим воєнного стану, діяльність сил оборони, порядок мобілізації та соціальний супровід військових. Його фахова “фішка” – вміння переносити європейські стандарти прав людини навіть у надзвичайно жорсткі нормативні конструкції без втрати обороноздатності. Ось лише кілька ключових документів, у підготовці яких він відіграв визначальну роль:

• Закон “Про основи національного спротиву”;
• Закон “Про внесення змін до Закону України “Про оборону України” щодо уточнення повноважень органів військового управління;
• Закон “Про правовий режим воєнного стану” (вдосконалення механізмів контролю за пересуванням громадян);
• зміни до Кримінального кодексу, що посилюють відповідальність за колабораційну діяльність та державну зраду;
• Закон “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” (оптимізація військового обліку);
• Закон “Про волонтерську діяльність” (пільги для волонтерів, що працюють у зоні бойових дій).

Окремо варто згадати його наполегливість під час опрацювання законопроєкту про військову поліцію. Веніславський наполіг на включенні до тексту норм, які чітко розмежовують підслідність військової поліції та Служби безпеки України, що викликало гарячі дискусії, але врешті-решт було підтримано профільним комітетом. Його позиція зводиться до того, що жодна законодавча норма не має залишати місця для подвійного тлумачення, бо на війні це коштує життів. Не менш важливо, що значна частина ініціатив, ініційованих ним, супроводжувалася аналітичними записками з посиланням на міжнародне гуманітарне право, що дозволяло пришвидшити їх проходження через кабінети міжнародних радників. Такий стиль роботи – типова риса саме науковця-практика, якого важко запідозрити в популізмі.

Волинський депутат у великій політиці

Попри завантаженість столичними справами, Веніславський послідовно лобіює інтереси рідного округу. Зокрема, він координує проєкти з облаштування укриттів у школах та лікарнях Луцька, сприяє кар’єрним призначенням вихідців з Волині в центральні органи влади й особисто контролює розподіл державних субвенцій на відновлення інфраструктури, пошкодженої обстрілами. Непоодинокі випадки, коли місцеві підприємці звертаються до нього з проблемами митного оформлення чи отримання ліцензій, і він вирішує ці питання виключно у правовій площині, не вдаючись до “телефонного права”. Цей підхід сформував йому стійку підтримку серед малого бізнесу області, який бачить у ньому не “ручного” депутата, а фахівця, здатного розблокувати бюрократичний глухий кут. Крім того, його кабінет у Луцьку перетворився на своєрідний юридичний хаб: приймальня проводить безкоштовні консультації для соціально незахищених верств, а студенти місцевого університету проходять там стажування. Така модель поведінки дозволила йому уникнути кризових моментів, пов’язаних із критикою політиків, що забувають про регіони після обрання. І хоча в повітрі витає запит на оновлення політичних облич, волинський округ поки що не демонструє бажання шукати йому заміну.

Підсумовуючи сказане, кар’єрна траєкторія Федора Веніславського показує, як глибока фахова зануреність в право та вміння відстоювати власну позицію в судових і політичних баталіях перетворюють юриста з регіону на одну з центральних фігур державного механізму. Він не надто часто з’являється в ток-шоу, проте його прізвище незмінно фігурує в супровідних документах до найгостріших законопроєктів. Такий тип політика – продукт часу, коли країні потрібні не оратори, а розробники, які здатні перетворити конституційну теорію на дієвий інструмент під час війни.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts