Історія харківської охорони здоров’я багата на постаті, які залишили помітний слід у професійному середовищі. Однак трапляються люди, чия діяльність виходить далеко за межі кабінету головного лікаря або чиновника соціального відомства. Горбунова-Рубан належить саме до таких. Її ім’я у Харкові згадують тоді, коли йдеться про турботу про людей, які не можуть самі про себе подбати, про вибудовування системи, в якій медична допомога і соціальний супровід ідуть поруч, а не паралельно. Ця стаття розкриває основні напрями її роботи, управлінські підходи та те, чому її називають берегинею харківської медицини та соціалки.
Початок професійного шляху і формування поглядів
Майбутня лікарка і організаторка охорони здоров’я пройшла класичний для радянської та пострадянської медичної школи шлях. Харківський медичний інститут дав їй не лише ґрунтовні знання з терапії та кардіології, а й розуміння того, що хвороба пацієнта часто пов’язана з його побутовими умовами, самотністю та відсутністю елементарної підтримки. Перші роки роботи в міських лікарнях показали, що найважчі випадки трапляються серед літніх людей, які рідко звертаються по допомогу вчасно, бо бояться бюрократичних перепон або просто не мають сил дістатися до поліклініки.
Саме тоді сформувалося переконання, яке згодом стало основою її професійної філософії. Медицина не може бути ефективною, якщо вона працює лише з наслідками хвороби, ігноруючи соціальний контекст пацієнта. Це переконання підкріплювалося щоденною практикою, коли після виписки зі стаціонару людина поверталася в порожню квартиру без гарячої їжі, ліків і можливості викликати лікаря. Горбунова-Рубан рано зрозуміла, що між лікарняним ліжком і самотністю вдома існує прірва, яку мусить заповнити система, а не лише співчуття окремих медсестер.
Згодом вона почала обіймати адміністративні посади, де могла впливати на організацію процесів. Її підхід відрізнявся від звичного для того часу. Замість того щоб зосереджуватися винятково на показниках ліжко-днів і відсотку виконання плану, вона вивчала маршрути пацієнтів, аналізувала повторні госпіталізації та шукала причини, чому люди повертаються до лікарні з тими самими проблемами. Це був аналітичний підхід, який вимагав терпіння і вміння слухати рядових працівників, а не лише звіти керівників відділень.
Формування поглядів Горбунової-Рубан відбувалося в умовах, коли харківська медицина переживала складні трансформації. З одного боку, зберігалася потужна інфраструктура з багатопрофільними лікарнями і науковими школами, з іншого – хронічне недофінансування змушувало шукати нестандартні рішення. Саме в цей період вона засвоїла головний урок: ресурси обмежені, але їх можна спрямувати туди, де вони дадуть найбільший ефект для найбільш уразливих категорій пацієнтів. Цей прагматичний гуманізм став її професійним почерком.
Медична складова діяльності та лікарняна практика
Як лікарка Горбунова-Рубан ніколи не втрачала зв’язку з пацієнтами, навіть коли адміністративні обов’язки забирали левову частку часу. Її клінічне мислення відзначалося увагою до дрібниць, які часто вислизають від молодих спеціалістів. Вона вміла поєднувати симптоми з історією життя хворого, розуміючи, що за кардіологічною патологією може стояти багаторічне недоїдання або хронічний стрес від втрати близьких. Такий підхід дозволяв уникати зайвих призначень і водночас не пропускати небезпечні стани, які потребують негайного втручання.
У лікарняному середовищі вона відома тим, що запроваджувала регулярні обходи, під час яких спілкувалася не лише з лікарями, а й з молодшим медичним персоналом. Санітарки і медсестри часто знають про стан пацієнтів більше, ніж написано в історії хвороби, і ця інформація дозволяла коригувати лікування та реабілітаційні плани. Горбунова-Рубан створила в колективах атмосферу, за якої кожен працівник відчував власну причетність до результату, а не був гвинтиком у безликій машині.
Окрему увагу вона приділяла геріатричним пацієнтам. У Харкові, як і в багатьох великих містах, частка людей похилого віку стабільно висока, і саме вони формують основне навантаження на стаціонари. Горбунова-Рубан наполягала на тому, що лікування літньої людини не може зводитися до набору препаратів. Потрібна оцінка когнітивних функцій, нутритивного статусу, ризику падінь і соціальної ізоляції. Вона вимагала від підлеглих заповнювати відповідні шкали і враховувати їх результати при виписці, що для того часу було доволі рідкісним явищем.
Медична діяльність Горбунової-Рубан не обмежувалася стінами лікарні. Вона ініціювала створення виїзних бригад, які відвідували маломобільних пацієнтів удома. Це було особливо важливо для людей, які після інсульту або перелому стегна не могли дістатися до поліклініки. Лікар і медсестра приїздили, коригували терапію, навчали родичів догляду, а за потреби організовували госпіталізацію. Така модель наближала медичну допомогу до реальних потреб населення і суттєво знижувала кількість запущених випадків.
Соціальні програми і захист уразливих груп
Перехід від суто медичної роботи до соціальної сфери був логічним продовженням її професійної траєкторії. Горбунова-Рубан побачила, що після виписки з лікарні багато пацієнтів залишаються сам на сам із проблемами, які не мають медичного рішення. Порожній холодильник, відсутність доглядача, несплачені комунальні рахунки – усе це швидко повертає людину на лікарняне ліжко. Тому вона почала вибудовувати зв’язки між закладами охорони здоров’я та соціальними службами, домагаючись, щоб виписка супроводжувалася планом соціальної підтримки.
Одним із ключових напрямів стала робота з одинокими людьми похилого віку. Для них створювалися програми патронажу, коли соціальний працівник регулярно відвідував підопічного, допомагав із приготуванням їжі, прибиранням, контролював прийом ліків. Горбунова-Рубан розуміла, що такий супровід не є розкішшю, а запобігає дорогим госпіталізаціям і передчасній смертності. Вона вміла пояснювати це керівникам міста простою мовою, без зайвої емоційності, але з конкретними розрахунками.
Значна увага приділялася людям з інвалідністю, які потребують сторонньої допомоги в побуті. Соціальні програми передбачали не лише матеріальні виплати, а й навчання навичкам самообслуговування, забезпечення технічними засобами реабілітації, допомогу в адаптації житла. Горбунова-Рубан наполягала на тому, що соціальний захист має бути активним, тобто не просто констатувати факт інвалідності, а створювати умови для максимально можливої незалежності людини. Це був відхід від патерналістської моделі, яка перетворювала людей на пасивних отримувачів допомоги.
Вона також звертала увагу на сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах. Соціальні працівники під її керівництвом проходили додаткове навчання, щоб розпізнавати ознаки домашнього насильства, занедбаності дітей, алкогольної залежності батьків. Замість каральних заходів пропонувалися комплексні програми супроводу, які включали психологічну допомогу, сприяння в працевлаштуванні, тимчасовий притулок для матерів з дітьми. Такий підхід дозволяв зберегти сім’ю там, де раніше дитину просто вилучали до інтернату.
Управлінські принципи та кадрова політика
Стиль управління Горбунової-Рубан відзначався поєднанням жорсткої вимогливості до професійних стандартів і людяності у ставленні до підлеглих. Вона не терпіла байдужості й формалізму, але водночас розуміла, що виснажений і демотивований працівник не зможе надати якісну послугу. Тому багато уваги приділяла умовам праці, справедливому розподілу навантаження, можливостям для навчання і професійного зростання. Це створювало в колективах відчуття стабільності, яке в соціальній сфері часто є дефіцитом.
Кадрова політика базувалася на принципі безперервної освіти. Лікарі, медсестри, соціальні працівники регулярно проходили внутрішні тренінги, обмінювалися досвідом із колегами з інших міст, вивчали нові протоколи. Горбунова-Рубан вважала, що знання – це не особистий капітал фахівця, а ресурс, який має працювати на пацієнта. Вона заохочувала ініціативу знизу, коли рядовий працівник пропонував покращення процесу, і часто такі пропозиції впроваджувалися швидше, ніж директиви згори.
Окремо варто сказати про роботу з молодими спеціалістами. Горбунова-Рубан не боялася довіряти відповідальні ділянки випускникам, якщо бачила в них щирий інтерес до справи і готовність вчитися. Вона особисто проводила співбесіди з кандидатами, ставлячи несподівані запитання про те, як би вони діяли в тій чи іншій складній ситуації. Це дозволяло відсіювати людей, які йшли в соціальну сферу лише за стабільністю, і знаходити тих, для кого допомога іншим була внутрішньою потребою.
Її управлінські принципи включали такі ключові положення:
- рішення ухвалюються на основі реальних потреб пацієнтів, а не для зручності адміністрації;
- кожен працівник має право на помилку, якщо вона не пов’язана з байдужістю або недбалістю;
- критика має бути конструктивною і спрямованою на процес, а не на особистість;
- безперервне навчання є обов’язком, а не привілеєм;
- соціальна робота вимагає емоційної стійкості, тому потрібна система супервізії;
- між медичною і соціальною службами має бути постійний обмін інформацією;
- керівник зобов’язаний знати проблеми на місцях, а не лише зі звітів;
- повага до гідності пацієнта є непорушним правилом.
Ці положення не були деклараціями. Вони втілювалися у щоденних процедурах, формах документації, критеріях оцінки роботи. Наприклад, якщо соціальний працівник фіксував, що самотній пенсіонер не відчиняє двері, він зобов’язаний був негайно повідомити про це, а не чекати планового візиту наступного тижня. Така увага до дрібниць рятувала життя і формувала в колективах культуру відповідальності.
Спадщина і значення для сучасного Харкова
Сьогодні, коли говорять про харківську модель соціальної та медичної допомоги, багато її елементів сягають корінням у рішення, які свого часу пробивала Горбунова-Рубан. Виїзні мультидисциплінарні бригади, патронаж самотніх людей, зв’язок між лікарнею і територіальним центром соціального обслуговування – усе це стало звичною практикою, але колись було нововведенням, яке доводилося захищати перед скептиками. Її спадщина проявляється не в меморіальних дошках, а в тому, як організована щоденна робота сотень працівників.
Особливо важливим є її внесок у зміну ставлення до людей похилого віку. Довгий час у суспільстві панувала думка, що старість – це період пасивного очікування, коли людина має задовольнятися мінімальним. Горбунова-Рубан на практиці доводила, що навіть у віці за вісімдесят можна зберігати активність, якщо вчасно надати медичну допомогу, забезпечити нормальне харчування і не дати людині замкнутися в чотирьох стінах. Її програми включали організацію денних центрів, де пенсіонери могли спілкуватися, займатися легкими фізичними вправами, отримувати консультації.
Для соціальних працівників її ім’я стало знаком якості. Люди, які пройшли школу Горбунової-Рубан, відрізняються особливим підходом до підопічних: вони не просто виконують перелік послуг, а намагаються зрозуміти, що насправді турбує людину, чого вона боїться, на що сподівається. Це професійне вміння не можна передати через інструкції, воно виховується через приклад і постійний зворотний зв’язок. Тому навіть через роки після завершення її активної діяльності в колективах зберігаються традиції, закладені нею.
Про її роль у харківській медицині свідчить також той факт, що багато керівників середньої ланки, які зараз працюють у міських лікарнях і соціальних установах, свого часу були її учнями або підлеглими. Вони перенесли її підходи у свої відділення, дитячі поліклініки, центри зайнятості, що створило ефект тиражування якісних практик. Це, мабуть, найкращий показник впливу: система продовжує працювати навіть тоді, коли безпосередній натхненник уже не бере участі в її щоденному функціонуванні.
Порівняння підходів Горбунової-Рубан до медичної та соціальної роботи дозволяє побачити, як один принцип реалізується в різних сферах. Таблиця нижче показує ключові відмінності та спільні риси.
| Критерій | Медична сфера | Соціальна сфера |
|---|---|---|
| Об’єкт уваги | пацієнт із конкретним діагнозом або група пацієнтів із схожими патологіями | людина в складній життєвій ситуації або ціла родина, яка потребує підтримки |
| Головний метод | клінічне обстеження, призначення терапії, контроль динаміки стану | оцінка потреб, складання плану супроводу, залучення ресурсів громади |
| Кінцева мета | відновлення здоров’я або стійка ремісія, запобігання ускладненням | підвищення якості життя, збереження автономії, уникнення інституціалізації |
| Ключовий ризик | пізня діагностика, неправильне лікування, повторна госпіталізація | соціальна ізоляція, занепад побутових умов, відмова від допомоги |
| Роль Горбунової-Рубан | впровадження геріатричних підходів, виїзних бригад, навчання персоналу | створення програм патронажу, денних центрів, супроводу родин |
| Спільний принцип | не можна чекати, поки людина сама звернеться, бо може бути вже запізно | не можна чекати, поки родина розпадеться, бо відновлення складніше |
Підсумовуючи, можна сказати, що Горбунова-Рубан втілила в собі рідкісне поєднання лікаря, адміністратора і соціального реформатора. Вона змінила не лише окремі установи, а саме спосіб мислення кількох поколінь харківських медиків і соціальних працівників, переконавши їх у тому, що турбота про людину не може бути розірвана на відомчі шматки. Її досвід і сьогодні залишається джерелом практичних рішень для тих, хто шукає відповіді на складні питання організації допомоги вразливим групам населення.
Горбунова-Рубан особисто відповідала на телефонні дзвінки від мешканців, коли йшлося про критичні ситуації з самотніми людьми, і могла того ж дня організувати виїзд соціального працівника або лікаря, минаючи довгі бюрократичні процедури.
About the Author
