Пошук першопочатку Вінниці на диво нагадує роботу слідчого, якому бракує ключових доказів. Загальновідома теза про князя Федора Коріятовича, котрий спорудив замок 1363 року, належить до тих історичних напівправд, що міцно вкоренилися у свідомості. Варто зануритися глибше – і з’ясовується, що вже за століття до литовської фортеці на берегах Південного Бугу кипіло життя, а справжніми засновниками, ймовірно, були зовсім інші спільноти та діячі, чиї імена хроніки майже не зберегли.
Заплутаність ситуації додають уривчасті літописні звістки, окремі князівські грамоти та археологічні відкриття, що з’явилися лише в останні десятиліття. Кожна чітко сформульована відповідь негайно породжує зустрічне запитання, а пазл із фактів постійно потребує нової інтерпретації. Нижче розглянуто, чому Вінниця виявилася містом зі складною “родовою пам’яттю” і які постаті справді визначали її долю від перших згадок аж до отримання самоврядних привілеїв.
Федір Коріятович і його справжня роль у появі Вінниці
Князь Федір Коріятович, племінник могутнього литовського правителя Ольгерда, традиційно посідає місце “батька міста” завдяки замку, зведеному на скелястому березі Бугу. Збережена грамота 1363 року справді фіксує передачу маєтностей із позначкою “дали есмы… Вѣничю”, однак цей документ не проголошує заснування чогось із нуля. Із тексту випливає, що йшлося про адміністративне розпорядження вже наявним поселенням, де збирали мито з приїжджих купців. Отже, Коріятович радше надав поштовх укріпленню стратегічного пункту, а не заклав місто з чистого аркуша.
Окремі дослідники звертають увагу на те, що сам вибір місця для мурованого замку був невипадковим: тут існував зручний брід, перехрестя торгових шляхів і, вочевидь, попереднє укріплення або хоча б постійний двір для збору данини. Іншими словами, князь не обирав безлюдну територію, а вмонтовував свою оборонну ініціативу в готову логістичну структуру. Саме тому приписувати всю заслугу одному литовському нобілеві – означає спрощувати надзвичайно багатошаровий процес.
У грамоті 1363 року йдеться не про місто, а про село Вінницю, де збиралося мито з купців, – це свідчить, що статус поселення був скромним, а роль замку перебільшена частиною істориків.
Тим не менше саме з ім’ям Коріятовича пов’язана перша документальна згадка топоніма, і ця обставина надовго закріпила за ним символічний статус засновника. Пізніші покоління місцевої шляхти охоче підхоплювали цю зручну версію, адже вона надавала Вінниці “литовського” легітимного минулого та зміцнювала претензії на міські привілеї. Водночас історична наука наголошує: дата 1363 рік – це лише зручна точка відліку, а не момент народження поселення, чия історія помітно старша.
Давньоруські корені й ті, кого ігнорували підручники
Якщо відкинути формальні датування й подивитися на Вінницю очима археологів, то картина вимальовується зовсім не литовська. Розкопки, що проводилися в заплаві Південного Бугу, на території Старого міста та сусідніх схилах, виявили залишки слов’янського городища, датованого щонайменше ХІ століттям. Характерна кераміка, сліди напівземлянкових жител та залізоплавильних горнів засвідчують існування тут стабільної осілої громади задовго до появи литовських князів. Імена засновників того періоду історія не зберегла, однак їхні господарські практики виявилися напрочуд сталими.
Деякі дослідники вбачають у цьому давньоруському осередку один із форпостів болохівських племен або ж прикордонне поселення Галицько-Волинського князівства, яке контролювало південні водні шляхи. Таке розташування автоматично робило його ласим шматком для будь-якого володаря, що прагнув закріпитися на Поділлі. Іронія в тому, що саме маловідомі “рядові” жителі, які століттями освоювали цю ділянку, фактично підготували ґрунт для подальшого замкового будівництва, а дісталися лаври їхньому наступникові Коріятовичу.
Показово, що навіть сама назва “Вѣничя” більшість мовознавців виводить від східнослов’янського кореня, пов’язаного з винокурінням або вінами (подарунками за наречену), а не від литовських чи польських лексем. Це ще один аргумент на користь того, що найменування виникло всередині місцевої людності й потім було просто адаптоване канцеляріями пізніших володарів. Отже, справжніми “батьками” топоніма є безіменні східні слов’яни, а не князівські чиновники.
Стислий огляд гіпотез про засновників Вінниці
| Версія | Основна постать | Приблизний час | Головний аргумент | Контраргумент |
|---|---|---|---|---|
| Литовська | Федір Коріятович | 1363 р. | Перша писемна згадка про “Вѣничю” в грамоті |
Згадане село без ознак новозаснованого міста |
| Давньоруська | Безіменні слов’янські громади |
ХІ–ХІІІ ст. | Археологічні залишки городища й ремісничих майстерень |
Відсутність власних імен і безперервної лінії спадкоємності |
| Козацько-колонізаційна | Старости, магнати та козацькі ватажки |
XVI–XVII ст. | Активне розростання посаду й укріплення передмість |
На той час місто вже юридично існувало |
Археологічні підказки, що ламають стереотип 1363 року
Найбільш промовистий удар по спрощеній версії завдають матеріальні рештки, здобуті під час розкопок на Староміському пагорбі. Фахівці зафіксували потужний культурний шар завтовшки до півтора метра, насичений уламками гончарного посуду ХІ–ХІІ століть, кістяними виробами й залізними шлаками. Це означає, що життя на території майбутньої Вінниці не просто існувало, а було доволі щільним і господарсько активним. Жодне литовське військо не стало б зводити замок серед порожнечі, не маючи впевненості, що поруч є робочі руки та продовольча база.
Особливий інтерес викликає відкриття решток так званих “довгих будинків”, характерних для східнослов’янської общинної забудови. Такі споруди використовували не лише для проживання, але й для збереження врожаю та реманенту, що свідчить про осілий землеробський уклад. Жодних ознак раптової колонізації, яку можна було б пов’язати з Коріятовичем, тут немає – радше простежується поступова еволюція від неукріпленого селища до осередка з дерев’яними оборонними конструкціями.
Дані археології підкріплюються й нумізматичними знахідками. Монети західноєвропейського та візантійського карбування ХІІ–ХІІІ століть, знайдені в межах Старого міста, вказують на активну торгівлю задовго до литовської доби. Очевидно, що місцеві мешканці брали участь у транзитному обміні між Балтикою та Причорномор’ям, і ця функція лише згодом була формалізована митними привілеями Коріятовича.
Серед основних археологічних доказів давнішого заселення дослідники виділяють:
- фрагменти кераміки ХІ–ХІІІ століть із характерним лінійним орнаментом;
- залишки печей-кам’янок у напівземлянкових житлах;
- скупчення залізних шлаків, що засвідчують місцевий металургійний промисел;
- поховання за обрядом тілопокладення в ґрунтових могильниках;
- монети-дирхами та празькі гроші, що потрапили на Поділля торговими шляхами;
- рештки дерев’яних оборонних конструкцій, молодших за слов’янське городище, але старших за замок Коріятовича.
Магдебурзьке право та перетворення на справжнє місто
Навряд чи сьогодні хтось наважиться назвати засновником міста того, хто лише побудував замок, якщо саме поняття “місто” передбачає самоврядну громаду з чіткими правами. Переломним моментом для Вінниці стало отримання магдебурзького права, дарованого польським королем Сигізмундом ІІІ Вазою в 1614 році. Саме цей акт перетворив конгломерат замкненого гарнізону, передмість та торгового посаду на юридично визнану міську корпорацію з власним магістратом, судом та цеховою організацією.
Документ 1614 року не був першою спробою запровадити самоврядування, однак попередні привілеї виявилися або декларативними, або швидко втрачали чинність через воєнні дії. Тому варто говорити не про одного засновника, а про довгу низку ініціатив, у якій брали участь старости, шляхтичі та навіть козацькі лідери. Кожен із них розширював міську територію, залучав ремісників і крамарів, формуючи той економічний фундамент, без якого жодна фортеця не змогла б стати повноцінним містом.
Показово, що саме в магдебурзьких актах уперше з’являються імена конкретних міщан – українських та польських родів, які протягом наступних поколінь уособлювали міську владу. Тобто від анонімних громад давньоруської доби історія поступово переходить до персоніфікованої відповідальності за розвиток. У цьому сенсі Вінниця мала стільки ж засновників, скільки було активних діячів, що вкладали ресурси в її зростання впродовж усього XVI – початку XVII століття.
Передумовами такого переходу стали кілька ключових обставин:
- акумуляція коштів через регулярний ярмарок, що приваблював купців із Волощини, Литви та Угорщини;
- активне меценатство брацлавських воєвод, зацікавлених у сильному адміністративному центрі;
- поступове перетворення замкового гарнізону на козацький контингент, що вимагало чіткої господарської бази;
- притік православного населення, яке шукало захисту в умовах постійної татарської небезпеки;
- конкуренція з Баром і Меджибожем, яка штовхала місцевих старшин до домагання вигіднішого юридичного статусу.
Чому сучасна історіографія не ставить крапку в питанні засновників
Будь-яка дискусія про заснування Вінниці рано чи пізно повертається до браку прямих джерел, які б беззастережно називали ім’я першого будівничого. Літописи Поділля надто фрагментарні, а більшість актових матеріалів загинула під час воєн і пожеж. Те, що маємо, – це лише поодинокі згадки, вихоплені з різних архівів. Саме ця ситуація породила спокусу “призначити” одного очевидного персонажа, за якого так зручно вхопилася шкільна програма.
Натомість професійна історіографія все частіше говорить про поліцентричну модель зародження міста. Відштовхуючись від археологічних колекцій, мовознавчих реконструкцій та порівняльного аналізу сусідніх центрів, науковці твердять, що Вінниця сформувалася шляхом поступового злиття кількох різнорідних поселень – слов’янського городища, замкового пагорба, ремісничого посаду й торговельної слободи. У такому підході питання “хто заснував” втрачає сенс у звичному формулюванні, поступаючись місцем складнішій картині.
Частина експертів наполягає, що роль Коріятовича доцільно розглядати винятково як “ініціатора мурованого будівництва”, а не творця міської ідентичності. Дехто йде ще далі, припускаючи, що ключове поселення розташовувалося трохи осторонь – у районі нинішніх П’ятничан – і лише згодом злилося з територією біля замку. Звісно, такі гіпотези потребують додаткових археологічних пошуків, однак вони переконливо показують, наскільки крихким є міф про одноосібного засновника.
Зважаючи на викладені нюанси, варто визнати, що Вінниця не має однієї конкретної “дати народження” й одного героя, котрий би розпочав її історію на порожньому місці. Радше вона ввібрала зусилля тихого слов’янського ремісника, кмітливого литовського князя, амбітного старости та сотень міщан, які разом вибудували простір, здатний перерости статус прикордонної фортеці. Саме ця багатошарова спадщина й робить питання заснування вічно живим для дослідників.
About the Author
