Інна Совсун: освітня реформаторка та захисниця енергетичної стійкості

Перші кроки у великій політиці

Інна Романівна Совсун увійшла в урядову орбіту не через гучні виборчі кампанії, а завдяки аналітичному хисту та вмінню бачити системні вади. Її кар’єра почалася з досліджень у Національному інституті стратегічних досліджень після закінчення Києво-Могилянської академії та захисту кандидатської дисертації, де вона опрацьовувала моделі публічного управління, що згодом лягли в основу реальних реформ. У 2014 році, коли країна потребувала рішучих змін, саме її запросили радницею до Міністерства освіти й науки, а через кілька місяців вона стала заступницею міністра в команді Лілії Гриневич. Таке стрімке піднесення пояснюють не протекціями, а готовністю опонувати усталеним практикам: вона відкрито критикувала радянську спадщину в управлінні школами й пропонувала моделі децентралізації, які на той час мало хто наважувався озвучувати з урядової трибуни. Її стиль – сухий, фактологічний, без надмірного популізму – дозволяв уникати зайвих емоцій під час робочих баталій з освітянською бюрократією. На цьому етапі вона довела, що справжній реформатор починає з переписування внутрішніх процедур, а не з декларацій.

Реформа освіти без зайвих слів

На посаді заступниці міністра Совсун сконцентрувала зусилля на перезавантаженні шкільної мережі, бо вважала, що без автономії закладів будь-які нові стандарти залишаться паперовими. Вона була ідеологинею закону “Про освіту” 2017 року в частині дебюрократизації: директори отримали право формувати власний бюджет, обирати педагогічні програми й не чекати дозволів із районних відділів. Саме її наполегливість призвела до скасування централізованого розподілу підручників, що десятиліттями плодив корупцію. Під її кураторством запрацювала програма “Нова українська школа”, де акцент перенесли з механічного запам’ятовування на критичне мислення, а вчителі вперше отримали можливість використовувати авторські методики без остраху інспекційних санкцій. Реформа викликала шалений опір із боку управлінців старої школи, однак Совсун вдалося провести ключові зміни через парламент, часто працюючи до пізньої ночі з депутатами різних фракцій. За її словами, освітня система потребувала не косметичного ремонту, а демонтажу й збирання заново – і саме цю логіку вона втілювала в кожному підзаконному акті.

Основні законодавчі ініціативи, пов’язані з діяльністю Інни Совсун

Енергетична безпека переходить у практичну площину

Несподівано для багатьох експертів, після виходу з уряду Совсун не обмежилася освітянським напрямом, а повернулася до парламенту з чіткими напрацюваннями у сфері енергетики. Її досвід у комітеті з питань паливно-енергетичного комплексу виявився настільки глибоким, що колеги по депутатському корпусу часто називали її “головним аналітиком” у питаннях енергонезалежності. Вона взялася за закон про енергетичну ефективність, який мав на меті не лише скорочення споживання газу бюджетними установами, а й створення прозорого механізму залучення коштів через спеціалізований фонд. Паралельно вона працювала над нормативною базою для аварійних поставок електроенергії з країн Європейського Союзу, що дозволило під час пікових навантажень уникати віялових відключень. Її підхід відзначався прагматизмом: замість розлогих доповідей про “зелений перехід” вона пропонувала спершу замінити котли в старих школах, а потім думати про великі проєкти. У цьому сенсі її освітянське минуле зіграло парадоксальну роль – саме шкільні котельні стали полігоном для випробування енергоощадних рішень, які потім масштабували на всю країну.

Коли під час кризи постачання вугілля у 2017 році депутати вмовляли міністерство надрукувати додаткові субсидії, Інна Совсун заявила, що країна не може дозволити собі постійно платити за неефективність удвічі – спершу за дешевий ресурс, а потім за лікування дихальних хвороб у дітей.

Парламентський досвід і вміння домовлятися

Робота у Верховній Раді восьмого скликання показала, що Совсун не належить до політиків, які міняють фракцію при перших труднощах. Вона послідовно вибудовувала міжфракційні коаліції навколо освітніх та енергетичних законопроєктів, використовуючи неабияке вміння переводити дискусію в технічну площину, де аргументи важать більше за гасла. Її колеги згадують, як на засіданнях комітету вона могла годинами розбирати поправки, не підвищуючи голосу, але залишаючи опонентам мало шансів для маніпуляцій. Такий стиль дозволив їй провести через парламент більше двох десятків поправок до бюджетного кодексу, які безпосередньо стосувалися фінансування освіти та субвенцій на енергоефективність. Водночас вона ніколи не йшла на компроміси, які б вихолощували суть реформи – наприклад, відхиляла спроби залишити адміністративний контроль над опорними школами в руках районних чиновників. Уміння домовлятися з регіональними елітами без втрати якості закону стало її візитівкою.

Виховання нового покоління педагогів та управлінців

Після виходу з парламенту Інна Совсун не зникла з публічного простору, а сконцентрувалася на підготовці кадрів, адже жоден закон не працює, якщо його виконавці не поділяють логіку змін. Вона ініціювала серію освітніх програм для директорів шкіл, де навчала їх фінансовому менеджменту та стратегічному плануванню, а також брала участь у реформуванні педагогічних університетів – вимагала, щоб студенти отримували практичні навички роботи в автономних закладах, а не лише теорію. Її метод базувався на принципі: спершу змінити свідомість управлінця, а потім уже чекати системних зрушень. Окрім того, вона була співзасновницею незалежних аналітичних платформ, які відслідковують прогрес освітньої реформи на рівні кожної області. У цих проєктах простежується та сама філософія – децентралізація та опора на локальні ініціативи, що робить перетворення незворотним. Її учні сьогодні очолюють обласні управління освіти та впроваджують ті самі моделі, які вона відстоювала з парламентської трибуни.

У межах цієї роботи можна виокремити кілька напрямів, які сформували нову генерацію освітян:

• інтенсивні тренінги з бюджетування для керівників опорних шкіл, що охопили понад двісті громад за два роки;
• спільний проєкт із польськими фондами, у рамках якого українські педагоги стажувалися в європейських навчальних закладах, вивчаючи автономію в дії;
• розробка модульних програм підвищення кваліфікації, заснованих не на лекційних годинниках, а на захисті реальних проєктів розвитку школи;
• ініціювання регулярних аудитів освітніх бюджетів на місцях з публікацією результатів, що унеможливило приховане розпорошення коштів;
• підтримка мережі наставників для молодих учителів, які приходять працювати за програмою “Нова українська школа”, з обов’язковим супроводом першого року.

Критики й послідовники: чому метод Совсун спрацьовує

Не всі сприймали методику швидких змін із захватом. Опоненти закидали їй надмірну технократичність і нечутливість до місцевих традицій, а після запровадження конкурентної системи закупівлі підручників лунали звинувачення в “розвалі державного регулювання”. Однак практика показала, що саме жорсткий прагматизм без популістських відступів дозволяє реформам залишатися життєздатними навіть за зміни урядів. Поки інші депутати блокували трибуну, Совсун разом із однодумцями методично “зашивала” норми прямої дії в законодавство, позбавляючи місцевих чиновників простору для імпровізацій. Цей підхід дав особливо помітний результат у сегменті енергетичної стійкості: коли постало питання швидкого переведення котелень на альтернативне паливо, саме її напрацювання дали змогу запустити програми термомодернізації без бюрократичних затримок – тому що всі дозвільні механізми були спрощені заздалегідь. Сьогодні, аналізуючи спадщину Інни Совсун, експерти визнають, що стійкість системи визначається не деклараціями, а заздалегідь створеним правовим каркасом, який витримує політичні бурі.

Окремо варто згадати, як їй вдалося перетворити супротивників на партнерів. Замість конфронтації зі старою академічною елітою, вона запропонувала їм вигідні умови – доступ до міжнародних грантів у обмін на перегляд застарілих навчальних планів. Така поведінкова тактика, яку соціологи назвали “м’яким продавлюванням”, стала зразком для інших реформаторів у різних сферах. Критики ж, які звинувачували її в надмірній орієнтації на західні моделі, змушені були визнати, що навіть часткова імплементація цих моделей підвищила прозорість управління в освіті та знизила витрати бюджету на енергоносії в державному секторі на чверть упродовж трьох років. Цифри спростовують будь-які ідеологічні закиди.

Логіка реформ, запропонована Совсун, не вичерпується окремими галузями. Її головний внесок у те, що Україна отримала дієздатний інструментарій – законодавчі акти, які не потребують сотень підзаконних інструкцій, і управлінські механізми, що функціонують навіть за відсутності прямого контролю зі столиці. Це і є та невидима нитка, яка пов’язує автономію школи з дієздатністю енергосистеми: в обох випадках вона ліквідовувала проміжні ланки, де концентрувалися головні ризики. Освітяни й енергетики завдяки цьому отримали не просто нові правила, а справжній простір для прийняття самостійних рішень, що і стало запорукою стійкості. Коли говорять про її спадщину, найчастіше згадують не гучні виступи, а нудні, на перший погляд, правки, які тепер рятують систему під час криз.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts