Олександр Алфьоров не вписується в звичні рамки кабінетного вченого. Його життя – це постійне балансування між запиленими архівами, де віднаходяться забуті козацькі печатки, і реаліями бойових дій, котрі випали на долю України після 2014 року. Фахівець із геральдики та історії Гетьманщини, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті – він послідовно доводить, що сучасність неможлива без глибокого розуміння минулого, а сила держави вимірюється не лише зброєю, але й здатністю вберегти власну символіку та імена.
Науковий старт і захоплення козаччиною
Шлях до академічного визнання для Олександра Алфьорова розпочався з навчання на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Уже на старших курсах він зосередився на добі Гетьманщини, причому не лише на політичних подіях, а насамперед на візуальних свідченнях влади – печатках, гербах, прапорах козацької старшини. Цей вибір виявився доленосним, адже тоді системних досліджень козацької геральдики практично не існувало. Після закінчення університету вступив до аспірантури й у 2011 році захистив дисертацію на тему “Печатки та герби козацької старшини Гетьманщини (друга половина XVII – XVIII ст.)”, яка стала підсумком багаторічних архівних пошуків у Києві, Чернігові, Полтаві та Санкт-Петербурзі.
Молодий науковець швидко зарекомендував себе як скрупульозний джерелознавець. Його публікації у фахових виданнях, зокрема в “Українському археографічному щорічнику” та “Спеціальних історичних дисциплінах”, вирізнялися вмінням поєднувати мистецтвознавчий аналіз із класичною сфрагістикою. Посада наукового співробітника Інституту української археографії та джерелознавства НАН України дала змогу поглибити дослідження та підготувати першу ґрунтовну монографію “Козацька геральдика”, що побачила світ у 2014-му. Вже тоді Олександр Алфьоров почав активно залучати до наукового обігу забуті пам’ятки, а також пропонувати методику їх атрибуції, яка згодом стала основою для багатьох краєзнавчих проектів.
Варто зазначити, що ще до захисту дисертації дослідник брав участь у численних конференціях, де його виступи викликали помітний резонанс серед колег-істориків. Тривала робота в архівах колишньої Російської імперії навчила не лише читати старовинні тексти, а й виявляти фальсифікації, що в радянські часи вносилися до каталогів. Саме цей досвід пізніше допоміг йому неодноразово викривати спроби маніпуляцій з історичними джерелами, з якими стикалися українські музеї.
Козацька геральдика як спосіб повернення історичної справедливості
Геральдична спадщина козацької доби в Україні довго залишалася маловивченою. Олександр Алфьоров заповнив цю прогалину, повернувши до наукового й публічного простору сотні печаток, гербів полковників, сотників та міст. Його методологія спирається на комплексний аналіз зображень, написів, матеріалу носія та історичного контексту. Завдяки цьому вдалося не лише ідентифікувати постаті, що стоять за символами, а й реконструювати елементи тогочасної політичної культури. Наприклад, широкого резонансу набула атрибуція герба гетьмана Івана Мазепи, котрий раніше плутали з пізнішими шляхетськими знаками.
Особисте архівне відкриття: під час опрацювання колекції Київського центрального історичного архіву дослідник виявив невідому раніше печатку полковника Івана Богуна, яка понад півтора століття зберігалась у фонді під хибним підписом “печатка невідомого старшини”.
Окрім суто наукової роботи, Олександр Алфьоров активно консультував органи місцевого самоврядування під час розроблення сучасних гербів і прапорів територіальних громад. Він наполягав, що нова символіка має спиратися на справжні історичні зразки, а не на вигадані радянською пропагандою штампи. За його участі були затверджені герби для міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини та Сумщини, які тепер прикрашають в’їзні знаки й офіційні документи.
Важливо, що дослідник не обмежувався академічним колом. Його статті у науково-популярних журналах на кшталт “Пам’ятки України” та “Місцеве самоврядування” робили складну геральдичну термінологію доступною для нефахівців. Загалом бібліографія Алфьорова нараховує понад 80 публікацій, серед яких монографії, каталоги виставок і навчальні посібники. Крім того, він розробив кілька методичних рекомендацій для музейників, за якими нині проводиться атрибуція сфрагістичних пам’яток у регіональних збірках.
Майдан і вибір воїна
Події Революції Гідності 2013–2014 років Олександр Алфьоров зустрів не як сторонній спостерігач. Він був серед тих, хто стояв на Майдані Незалежності, а згодом, коли розпочалася російська збройна агресія, добровільно вступив до лав Збройних Сил України. У 2015 році після проходження підготовки його зарахували до 72-ї окремої механізованої бригади, яка брала участь у бойових діях в районі Авдіївки. Пізніше він продовжив службу в складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, де виконував обов’язки старшого стрільця.
На фронті історик не полишав свого покликання: він розповідав побратимам про козацькі традиції, демонстрував, як сучасна боротьба перегукується з боротьбою попередніх поколінь. Це не було простою лекцією – факти, якими він ділився, додавали усвідомлення тяглості української звитяги. Після повернення з війни Алфьоров наголошував, що участь науковців у захисті країни – природний крок, адже історична пам’ять є одним із фронтів гібридної війни. За сумлінну службу його відзначили нагрудним знаком “За військову доблесть”.
Перебування в зоні АТО дало йому безцінний матеріал для подальшої роботи. Зокрема, спілкування з місцевими мешканцями Донеччини дозволило виявити невраховані архівні свідчення, що стосувалися історії крайового козацтва, і згодом лягли в основу окремої статті. Досвід окопної війни також сформував особливе ставлення до символів: герби на шевронах чи прапори над бліндажами сприймалися вже не як музейні артефакти, а як живі обереги.
Робота в Інституті національної пам’яті та системні зміни
Після демобілізації Олександр Алфьоров почав працювати в Українському інституті національної пам’яті – спершу як начальник відділу, а невдовзі як заступник директора з наукової роботи. Його досвід військового і водночас глибоке розуміння символічних механізмів виявилися надзвичайно затребуваними. У співпраці з колегами він розробляв методологічні рекомендації для органів місцевої влади щодо впровадження законів про декомунізацію, особливо в частині перейменувань і демонтажу тоталітарних пам’ятників.
Одним із ключових напрямів стала координація роботи з відновлення історичних назв і символіки в регіонах. Історик нерідко особисто виїжджав на місця, щоб допомогти громадам віднайти справжні, а не приписані радянською історіографією сенси. За його активної участі були підготовлені концепції музейних експозицій, присвячених героям російсько-української війни, а також методичні посібники для вчителів, які прагнули подавати історію без ідеологічних нашарувань.
Ключові проекти за участю Олександра Алфьорова в УІНП
| Назва ініціативи | Суть проекту | Результат |
|---|---|---|
| Реабілітація історичних гербів міст | Наукове обґрунтування, пошук архівних зразків, експертна оцінка пропозицій громад | Затверджено понад 30 оновлених гербів, які відповідають історичній традиції |
| Концепція меморіалізації загиблих воїнів | Розробка єдиного підходу до вшанування пам’яті учасників російсько-української війни в публічному просторі | Створено методичні рекомендації, які використовуються органами місцевої влади |
| Освітня програма “Українська символіка від давнини до сучасності” | Цикл лекцій та тренінгів для педагогів, музейників і бібліотекарів | Підвищення кваліфікації понад 500 освітян, видання навчального посібника |
Паралельно з цими завданнями Олександр Алфьоров долучався до опрацювання державних програм із вшанування жертв Голодомору та політичних репресій, наголошуючи на необхідності точного документування, а не лише емоційного відгуку. Його підхід завжди ґрунтувався на принципі, що пам’яттєва політика має спиратися на перевірені дані, інакше вона ризикує стати інструментом чергових спекуляцій.
Позаакадемічний вимір: лекції, медіа, книги
Паралельно з державною службою Олександр Алфьоров продовжував активну популяризаторську діяльність, свідомо уникаючи зарозумілості, притаманної деяким науковцям. Його виступи на телеканалах “Культура”, “5 канал” та регіональних студіях, а також на радіо “НВ” завжди вирізняються фактологічною насиченістю й водночас простотою викладу. Він веде авторську колонку на сайті “Історична правда”, де розповідає про маловідомі сторінки козацької історії, публікує рецензії й аналітичні матеріали.
Окремий пласт становлять відкриті лекції, які дослідник проводить у книгарнях, бібліотеках і навіть у військових частинах. Харизматична манера спілкування, підкріплена візуальним рядом з архівними зображеннями, дозволяє слухачам швидко зануритися в тему. Крім того, він ініціював видання серії історичних плакатів із зображеннями козацьких прапорів і гербів, що розійшлися по школах та університетах.
Серед найпомітніших медійних ініціатив, які реалізував або підтримував історик:
- авторський цикл телесюжетів “Символи твого міста” на місцевих каналах, що познайомив глядачів із гербами Чернігова, Ніжина, Прилук;
- спільний проект із Національним музеєм історії України “Герої та їхні знаки”, який поєднав онлайн-лекції та віртуальну виставку печаток;
- щомісячна публічна дискусія у форматі “Історичний клуб” у київському просторі, де обговорюються контроверсійні постаті української минувшини;
- серія подкастів “Сфрагістична кухня”, що в ігровій формі пояснює методи атрибуції старовинних печаток;
- історичний блог, у якому регулярно з’являються аналітичні замітки про маніпуляції з символами в російській пропаганді.
Водночас науково-популярні книги історика – “Козацька геральдика” (2014), “Символи української державності” (2018) та “Печатки доби Гетьманщини” (2020) – стали настільними для студентів, викладачів і краєзнавців. Кожна з них поєднує строгий науковий апарат із доступним викладом, що сприяло їх швидкому поширенню за межами академічних бібліотек.
Філософія пам’яті та відповідальність перед майбутнім
Для Олександра Алфьорова пам’ять не є застиглим набором дат і подій. Він розглядає її як постійний процес, який потребує доказової бази, а не міфотворчості. У численних інтерв’ю вчений наголошує: брак об’єктивних знань про власне минуле робить суспільство вразливим до зовнішніх інформаційних атак. Тому кожен герб, кожна печатка, кожен віднайдений архівний документ – це цеглина в оборонному мурі національної ідентичності.
Показово, що його особистий досвід війни дозволив додати до суто академічного погляду розуміння того, як символи працюють у реальному житті. Військовослужбовці, які чули його розповіді про козацьку звитягу, часто зізнавалися, що це допомогло їм переосмислити власну місію. Таким чином, історик-воїн став живим прикладом взаємозв’язку науки та оборони.
Олександр Алфьоров неодноразово брав участь у міжнародних конференціях, де представляв український підхід до відновлення історичної справедливості. Його доповіді про постколоніальне переосмислення геральдики викликали інтерес у колег із Польщі, Литви та Чехії, що свідчить про універсальність цих проблем. При цьому він завжди наполягає на тому, що український шлях має бути самостійним і не копіювати чужі моделі механічно.
Сьогоднішня діяльність Олександра Алфьорова не обмежується лише академічними студіями чи державною службою. Його впізнаваний почерк – це синтез архівної ретельності, бойового досвіду та вміння говорити з найширшою аудиторією без втрати змісту. Кілька років роботи в Інституті національної пам’яті, десятки повернених до наукового обігу пам’яток, сотні проведених лекцій і безпосередня участь у захисті країни – усе це перетворює його постать на знакову для сучасної української гуманітаристики. Водночас сам історик не претендує на роль ментора; він радше виконує функцію своєрідного медіатора між минулим і сьогоденням, доводячи, що глибоке знання свого коріння не лише збагачує, а й реально посилює суспільство.
About the Author
