Майже в кожній медичній картці можна побачити запис “лікуючий лікар” або почути цю фразу в поліклінічному коридорі. Здавалося б, звичний вираз, що не викликає сумнівів. Проте мовознавці й редактори фахових медичних видань постійно наголошують: перед нами типова граматична калька, яка спотворює синтаксичну природність української мови. Розуміння коренів помилки та знання коректних відповідників допомагає не лише уникнути стилістичних огріхів, а й підвищити культуру мовлення в медичному середовищі. Тож як правильно називати лікаря, котрий безпосередньо веде пацієнта, і чому звичне словосполучення вперто не хоче зникати з ужитку?
Звідки взявся вираз “лікуючий лікар” і чому він так міцно вкоренився
Словосполучення прийшло до нас із російської мовної практики радянської доби. У російському діловодстві “лечащий врач” був усталеним терміном, що позначав фахівця, який надавав медичну допомогу конкретному хворому. Після тривалого періоду двомовності ця конструкція механічно перекочувала в українські лікарняні листи, історії хвороб та інструкції. Ситуацію погіршило те, що в офіційних наказах МОЗ, особливо у 90-х роках, нерідко дублювали російські зразки без належного редагування. Так мовний покруч отримав адміністративну легітимність, а мовна свідомість медиків звикла до нього як до чогось необхідного.
Українська мова має власні механізми для творення означень діяча. Якщо проаналізувати глибинну структуру, то активний дієприкметник теперішнього часу “лікуючий” є штучним утворенням, адже українські дієслова на -увати / -ювати не утворюють таких форм природно. Носій мови відчуває певний опір, коли намагається вжити подібне слово поза звичним контекстом. Однак сила щоденної звички та адміністративний тиск призвели до того, що навіть в академічних медичних текстах калька продовжує фігурувати, хоч і піддається постійній критиці фахівців із лінгвістики.
Справжня природа активних дієприкметників в українській мові
Активні дієприкметники теперішнього часу на кшталт “ріжучий”, “співаючий”, “лікуючий” не є органічними для словотвору сучасної української літературної мови. Така думка не є примхою окремих пуристів, а спирається на ґрунтовні академічні описи. У класичному “Словнику української мови” в 11 томах слово “лікуючий” відсутнє, натомість подано форми “лікувальний”, “лікувати”, “лікар”. Історично українська розвинула систему описових підрядних речень для передачі динамічної ознаки: замість “читаючий учень” казали “учень, який читає” або “учень, що читає”. Лише деякі дієприкметники з часом ад’єктивізувалися і стали звичними прикметниками, як-от “роботящий”, “плакучий”, “лежачий”, однак вони позначають постійну властивість, а не тимчасову дію.
Цікаво, що навіть серед лікарів поширений внутрішній спротив, коли вони намагаються вжити “лікуючий лікар” у невимушеній розмові. Така конструкція здається надто канцелярською, ніби запозиченою з чужорідного офіціозу. Мовознавці рекомендують зважати на синтаксичну гнучкість нашої мови: для позначення особи, що виконує дію, використовують підрядне означальне речення або іменниково-прикметникові сполуки на зразок “черговий лікар”, “консультуючий хірург” (останнє теж піддають критиці, проте воно вже набуло деякого поширення). Отже, відмова від активних дієприкметників – це не формальне правило, а природний вияв внутрішньої логіки українського синтаксису.
Які варіанти пропонують фахівці на заміну
З огляду на стилістичну незграбність “лікуючого лікаря” лінгвісти, редактори медичних журналів та фахівці з ділового мовлення розробили низку відповідників, що легко вписуються в різні комунікативні ситуації. Усі вони спираються на питомі українські синтаксичні моделі. Найдоречніші українські замінники, які можна використати в усному та писемному мовленні, наведено нижче:
- лікар, який лікує (або лікар, який надає медичну допомогу);
- лікар-куратор;
- лікар, що веде пацієнта;
- особистий лікар;
- медичний куратор;
- лікар, який спостерігає хворого;
- призначений лікар;
- відповідальний лікуючий персонал (лише в окремих шаблонних документах після узгодження з мовознавцями).
Кожен із цих варіантів має власний відтінок значення та специфічну сферу вживання. Наприклад, “лікар, який лікує” – найуніверсальніша описова форма, що абсолютно точно передає зміст і підходить для будь-якого тексту. Форма “лікар-куратор” набула популярності в лікарняних регламентах, адже вона лаконічна і водночас вказує на особу, що координує процес лікування. “Особистий лікар” доречний у розмовному стилі, коли йдеться про сімейного лікаря або постійного фахівця, а “медичний куратор” часто трапляється в документах страхових компаній. Усвідомлений вибір конкретного відповідника залежить від контексту та мети повідомлення.
Порівняльна характеристика основних варіантів заміни словосполучення “лікуючий лікар”
| Варіант | Приклад використання | Сфера вживання | Рекомендація |
|---|---|---|---|
| Лікар, який лікує | “Лікар, який лікує пацієнта, призначив обстеження” | Універсальне вживання | Безумовно рекомендований |
| Лікар-куратор | “Лікаря-куратора повідомлено про зміни стану” | Офіційно-ділове мовлення, внутрішні інструкції | Прийнятний, але потребує звикання |
| Лікар, що веде пацієнта | “Лікар, що веде пацієнта, проведе консультацію” | Усне мовлення, епікризи | Схвалено як синтаксично природний |
| Лікуючий лікар | “Згідно з призначенням лікуючого лікаря” | Ще трапляється в офіційних паперах | Не рекомендовано, калька |
Відмінності в усному та писемному мовленні
У повсякденному спілкуванні пацієнтів і медперсоналу вираз “лікуючий лікар” звучить доволі часто, проте саме тут його штучність стає особливо помітною. Усне мовлення тяжіє до природних конструкцій, тому носії, не замислюючись, кажуть “мій лікар призначив”, “лікар, який мене веде” або просто “той лікар, що лікує”. Лінгвісти фіксують цікавий феномен: навіть ті медики, які у звітах пишуть “лікуючий лікар”, у розмовах із колегами переходять на значно живіші фрази. Це свідчить про те, що мовна свідомість опирається калькованому штампу, а канцеляризм тримається лише завдяки формальним вимогам окремих установ.
Писемне медичне мовлення суворіше регламентоване. Там і досі можна зустріти затверджені бланки, у яких фігурує “лікуючий”. Однак поступово стандарти змінюються: нові редакції інструкцій з діловодства рекомендують уникати активних дієприкметників теперішнього часу та надавати перевагу описовим зворотам. Наприклад, у карті стаціонарного хворого замість “відмітка лікуючого лікаря” радять писати “відмітка лікаря, який надає медичну допомогу”. Важливо, що такий підхід не ускладнює сприйняття тексту, а навпаки, робить його прозорішим для пацієнта, який читає власний епікриз. Адже основна мета будь-якого документа – точна передача інформації без стилістичних перешкод.
Цікавий факт: У жодному академічному словнику української мови до середини ХХ століття не зафіксовано слова “лікуючий”. Воно з’явилося в адміністративному обігу лише після Другої світової війни разом із масовим запровадженням стандартизованих форм медичної звітності, які калькували російський термін “лечащий”.
Типові помилки та способи їх уникнути
Найпоширеніша помилка – механічне перенесення російської конструкції без жодних спроб пошукати питомий відповідник. Наслідком стають не тільки стилістично незграбні тексти, а й гібридні форми на кшталт “лікуючий-куратор”, які лише заплутують читача. Інший крайнощі – надмірне захоплення неологізмами, що не прижилися, наприклад “лікознавець” або “терапевт-проводир”. Мовна норма вимагає поміркованості й опори на вже наявні, інтуїтивно зрозумілі моделі.
Щоб уникнути помилок, варто дотримуватися кількох простих правил. По-перше, перед написанням документа подумки замінюйте “лікуючий” на описове речення: якщо воно звучить природно, сміливо вживайте його в тексті. По-друге, враховуйте жанр: для інформаційної довідки достатньо нейтрального “лікар, який лікує”, а для внутрішнього регламенту можна обрати “лікар-куратор”. По-третє, не бійтеся звертатися до фахової літератури з медичного редагування, де наведено переліки рекомендованих замінників. І нарешті, пам’ятайте, що мовна гнучкість – ознака професіоналізму, а не примхливий забаганок філологів.
Підсумовуючи сказане, варто наголосити: питання “лікуючого лікаря” – це не просто вибір між двома словами. Воно віддзеркалює глибші процеси очищення фахового мовлення від застарілих канцелярських нашарувань. Коректні відповідники, такі як “лікар, який лікує”, “лікар-куратор” або “лікар, що веде пацієнта”, не лише усувають граматичну кальку, а й роблять комунікацію між медиками та пацієнтами зрозумілішою. Поступова відмова від невластивих українській мові форм уже триває в багатьох клініках, і ця тенденція заслуговує на підтримку. Прислухаючись до рекомендацій мовознавців та редагуючи власні професійні тексти, кожен лікар робить внесок у збереження природної краси й точності українського слова в медичній галузі.
About the Author
