Фігура Олександра Онищенка міцно вкоренилася в історії українського газового ринку не через звитяжну конкуренцію, а завдяки гучному переплетенню політики, бізнесу та кримінальних проваджень. Його ім’я стало синонімом багатомільярдних втрат державного бюджету та безпрецедентної втечі від правосуддя. Ще замолоду виходець із Чернігівщини обрав нетиповий шлях, який поєднав підприємницьку хватку із майстерним використанням законодавчих прогалин у нафтогазовому секторі. Те, що починалося з виробництва залізобетонних конструкцій, перетворилося на газову імперію, яка трималася на спільних проєктах із державними видобувними компаніями. Подальша хроніка – це низка розслідувань, міжнародний розшук та спроби втримати статус політичного втікача.
- Будівельний старт і вхід у газову еліту
- Газові спільні підприємства та механізм розрахунків
- Скандальна кримінальна справа та втеча за кордон
- Політичний тил і мандат недоторканності
- Міжнародний розшук та юридичні перипетії в Німеччині
- Життя поза межами українського правосуддя
- Економічні наслідки схеми для державного бюджету
Будівельний старт і вхід у газову еліту
На початку 2000‑х років Онищенко уже встиг заявити про себе в ролі успішного будівельного підрядника. Його компанії виготовляли збірні залізобетонні вироби, постачали матеріали для інфраструктурних об’єктів і житлового будівництва в Чернігівській та Київській областях. Відлагоджена логістика та вміння працювати з державними замовленнями дали перший суттєвий капітал. Проте справжній злам стався тоді, коли бізнесмен звернув увагу на пострадянську модель співпраці з газовидобувними держпідприємствами, що допускала укладання угод про спільну діяльність без тендерів.
Ключовим кроком виявилося заснування низки товариств, котрі формально мали забезпечувати капітальний ремонт свердловин та підвищення видобутку на виснажених родовищах, які перебували в управлінні ПАТ “Укргазвидобування”. Серед таких структур значилися ТОВ “Надра Геоцентр”, ТОВ “Фірма „Хас“”, ТОВ “Карпатигаз” та менш відомі сателіти. Механізм вимагав мінімальних стартових вливань, адже основний актив – саму ліцензію на видобування – надавала держава. Підприємства Онищенка брали на себе зобов’язання вкладати інвестиції в модернізацію свердловин, а натомість отримували левову частку видобутого газу, який потім продавали промисловим споживачам.
З часом саме ця схема поставила бізнесмена в один ряд із найбільшими операторами тіньового газового ринку. Попри публічну риторику про модернізацію українських надр, реальні грошові потоки часто минали офіційні звіти, а зустрічні зобов’язання перед державою виконувалися лише частково. Проте до певного моменту цю модель не чіпали ні контролюючі органи, ні правоохоронці, що відкрило дорогу до статусу народного депутата і ще міцнішого політичного прикриття.
Газові спільні підприємства та механізм розрахунків
Серцевиною махінацій слугували договори про спільну діяльність (ДСД), які на відміну від угод купівлі-продажу дозволяли обійти прозорі аукціони й залишали цінове поле непрозорим. Сторона держави вносила у спільний проєкт право на експлуатацію родовища, а афілійовані з Онищенком компанії – номінальний обсяг фінансування, котрий на папері виглядав як серйозна капітальна участь. Фактично ж підконтрольні товариства отримували газ не за реальною ринковою ціною, а за внутрішньою розрахунковою, яку самі й визначали.
Ключові ланки газової пастки були такими:
- укладання ДСД із державними видобувними підприємствами без конкурсних процедур;
- заниження вартості отриманого газу під час розподілу часток спільної діяльності;
- продаж блакитного палива підконтрольним трейдерам за ціною, далеко нижчою за ринкову;
- подальший перепродаж кінцевим споживачам уже за комерційною вартістю;
- формування штучної кредиторської заборгованості перед державою, яка роками не погашалася;
- використання офшорних компаній для акумулювання отриманого прибутку поза межами України.
Наведений ланцюжок дозволяв вимивати з державного бюджету колосальні суми, адже різниця між розрахунковою та реальною вартістю газу осідала на приватних рахунках. Найбільш цинічним лишався той факт, що “спільна діяльність” не передбачала суворого аудиту витрат, а звітність перед “Укргазвидобуванням” часто надходила зі значним запізненням або взагалі ігнорувалася.
Окремим інструментом слугувало маніпулювання обсягами видобутку. Під виглядом технологічних втрат списувалася значна частина ресурсу, яка згодом опинялася на тіньовому ринку. Як пізніше встановило слідство, низка свердловин відпрацьовувала з порушеннями технологічних режимів, що призводило до передчасного виснаження покладів без жодної відповідальності для операторів.
За оцінками детективів НАБУ, протягом 2013–2016 років підконтрольні Онищенку компанії незаконно видобули та реалізували понад 1,6 мільярда кубометрів природного газу, завдавши державі збитків на суму, що перевищила 3,1 млрд гривень.
Ця цифра – еквівалент річного бюджету великого індустріального міста – і досі слугує наочним маркером масштабу тіньової економіки, яка процвітала за сприяння політичних покровителів.
Скандальна кримінальна справа та втеча за кордон
У середині 2015 року Національне антикорупційне бюро розпочало розслідування щодо протиправної схеми на підприємствах газовидобувної галузі. Оперативні матеріали свідчили, що за кілька років через договори спільної діяльності державна “Укргазвидобування” втратила контроль над значними обсягами природного газу. Із самого початку головним фігурантом справи було визнано народного депутата Олександра Онищенка, який на той час залишався під захистом депутатської недоторканності.
Резонанс набув особливої гостроти в червні 2016 року, коли Генеральний прокурор подав до Верховної Ради подання про зняття імунітету, а також надання згоди на затримання та арешт. Засідання парламенту супроводжувалося безпрецедентною увагою преси, а сам Онищенко виголосив емоційну промову, називаючи звинувачення політично вмотивованими. Попри це, більшість депутатів проголосувала за зняття недоторканності, після чого відкрилася пряма дорога до кримінального переслідування.
Втім, скористатися процесуальним дозволом правоохоронці не встигли. За кілька годин до планованого затримання бізнесмен залишив територію України на приватному літаку. За наявною інформацією, маршрут пролягав через Лондон, де на той час перебували члени його родини. Така втеча стала ще одним яскравим штрихом у портреті людини, яка завжди тримала запасні виходи напоготові. З цього моменту почався новий етап – міжнародний розшук, в якому Онищенко перетворився на доволі примхливого фігуранта, що вміло використовував юридичні колізії різних юрисдикцій.
Політичний тил і мандат недоторканності
Депутатський мандат Онищенко отримав у 2012 році, балотуючись за списком Партії регіонів. Місце в парламенті автоматично надало йому імунітет від кримінального переслідування, що дозволило бізнесовим операціям процвітати в максимально комфортному правовому вакуумі. Він входив до складу Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки, що відкривало доступ до законопроєктів, безпосередньо пов’язаних із видобутком і транзитом вуглеводнів.
Протягом кількох років Онищенко активно виступав із законодавчими ініціативами, які, на думку експертів, спрямовувалися на лібералізацію умов спільної діяльності та уникнення обов’язкових аукціонів. Окремі правки створювали додаткові лазівки для тіньових операцій із державним газом, що цілком вкладалося в бізнес-логіку обраного ним шляху.
Показовою лишилася й тактика політичного виживання після подій Революції Гідності. Хоча більшість однопартійців зазнали нищівного політичного удару, Онищенко вдалося зберегти мандат і навіть деякий час демонструвати лояльність до нової влади. Насправді це була лише відстрочка: коли антикорупційна інфраструктура почала набирати силу, імунітет народного обранця перетворився на перешкоду, яку прокуратура подолала із вражаючою швидкістю, щойно зібрала достатню доказову базу.
- членство в ключовому парламентському комітеті, що керував правилами гри в енергетиці;
- лобіювання правок, які скасовували обов’язкові аукціони для спільної діяльності;
- фінансування виборчих кампаній колег по фракції для збереження впливу;
- використання імунітету для ігнорування повісток і запитів правоохоронних органів;
- публічна риторика про “політичне замовлення” напередодні позбавлення мандату.
Таке органічне поєднання політичного впливу та підприємницького хисту дало змогу протягом кількох років безперешкодно викачувати газ із державних родовищ. Лише після повного краху попередньої владної вертикалі цей захист почав тріщати по швах.
Міжнародний розшук та юридичні перипетії в Німеччині
Після втечі з України влітку 2016 року Онищенко оперативно набув статусу міжнародного втікача. Українське бюро Інтерполу оголосило його в червоний розшук за звинуваченнями в організації злочинного угруповання, розтраті державного майна в особливо великих розмірах та відмиванні коштів. Відтоді його пересування світом перетворилося на своєрідну географію схованок, що охопила Велику Британію, Іспанію та Німеччину.
Найбільш резонансним епізодом закордонної одіссеї стало затримання 29 листопада 2019 року в німецькому місті Бад-Пірмонт, куди бізнесмен прибув під чужим ім’ям. Німецька поліція діяла на підставі міжнародного ордеру, однак уже за кілька днів суд відпустив Онищенка під заставу. Адвокати фігуранта одразу подали клопотання про відмову в екстрадиції, посилаючись на ризик політичного переслідування в Україні та неналежні умови утримання в українських слідчих ізоляторах.
Судовий процес у Німеччині затягнувся на місяці. Захист наголошував, що кримінальне провадження має вибірковий характер, а сам Онищенко є жертвою політичної боротьби. Українська сторона надала багатотомні матеріали розслідування, однак у вересні 2020 року Вищий земельний суд Ольденбурга остаточно відмовив у видачі, визнавши недостатніми гарантії дотримання прав людини. Фактично це рішення консервувало ситуацію: Онищенко залишився на волі, отримавши змогу пересуватися країнами Шенгенської зони, хоча його міжнародний розшук формально не скасовували.
Життя поза межами українського правосуддя
Після відмови німецького правосуддя в екстрадиції Онищенко обрав постійним місцем перебування Москву, час від часу з’являючись у європейських столицях. Він активно давав інтерв’ю російським телеканалам, у яких називав українські правоохоронні органи корумпованими та заперечував будь-яку особисту причетність до газових махінацій. Така медійна активність викликала різку реакцію Києва, але практичного впливу на статус утікача вже не мала.
У квітні 2021 року Вищий антикорупційний суд України ухвалив вирок заочно: 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Суд визнав доведеним, що саме Онищенко організував злочинну схему, яка завдала державі багатомільярдних збитків. Проте реалізувати покарання виявилося неможливим, адже підсудний комфортно перебував за межами досяжності української Феміди.
Паралельно тривали спроби арешту закордонних активів. Українські слідчі виявили низку рахунків в офшорних юрисдикціях, а також об’єкти нерухомості в Лондоні та на узбережжі Іспанії. Процедури конфіскації через міжнародні судові доручення просувалися повільно, що дозволяло засудженому зберігати значну частину статків. Сам Онищенко в інтерв’ю наголошував, що давно вивів капітал із-під можливих санкцій, що лише підкріплювало образ досвідченого тіньового гравця.
Станом на 2023 рік він продовжував утримувати бізнес-контакти в Росії та кількох країнах Близького Сходу, залишаючись одним із найбільш одіозних утікачів українського походження. Попри заочний вирок, його юридичні радники й надалі оскаржували рішення в міжнародних інстанціях, використовуючи будь-які процедурні можливості для затягування справ.
Економічні наслідки схеми для державного бюджету
Масштаб зловживань, що пов’язуються з діяльністю структур Онищенка, важко переоцінити, оскільки прямо постраждали не лише фінансові показники “Укргазвидобування”, а й загальна довіра до механізму спільної діяльності в нафтогазовому секторі. Після розкриття схеми уряд ініціював перегляд усіх без винятку угод про спільну діяльність, що призвело до розірвання десятків договорів із приватними компаніями, які використовували подібну модель.
За даними Державної аудиторської служби, лише прямі недоплати до державного бюджету через маніпуляції з ціною газу становили суму, співставну з річними видатками на кілька соціальних програм. Окрім цього, ресурсна база зазнала техногенних втрат через застосування хижацьких методів видобутку, що скоротило продуктивний горизонт перспективних родовищ на десятиліття вперед.
Спроби України повернути виведені активи через міжнародні юридичні інструменти принесли обмежений результат. Знадобилися роки, аби накласти арешт на поодинокі банківські рахунки та об’єкти нерухомості, тоді як основна маса капіталу, ймовірно, була переведена в юрисдикції, які неохоче співпрацюють із правоохоронцями. Історія Онищенка стала наочним уроком для регуляторів, продемонструвавши, наскільки вразливим є державний газовий сектор без прозорих процедур та справжнього незалежного аудиту.
Коли фігура Онищенка перестала домінувати в газових хроніках, залишилася специфічна спадщина – низка законодавчих змін, що унеможливлюють повторення подібних схем. Закон про обов’язкові аукціони, посилення контролю за спільною діяльністю та відкриття реєстрів бенефіціарів – усе це виросло саме з болючого досвіду багатомільярдних втрат. Проте особисто для Онищенка ці запобіжники вже не мають значення: перебуваючи за тисячі кілометрів від українських судів, він лишився яскравим нагадуванням про те, як політичний дах, дипломатична спритність і гроші здатні роками тримати правосуддя на відстані.
About the Author
