Олена Висоцька: реформа пенітенціарної системи та соціальних послуг в Україні

Коли в 2014 році Олена Висоцька вперше зайшла до старого слідчого ізолятора, її вразили не тільки запах вогкості та переповнені камери, але й скепсис персоналу. За кілька років ці люди стали учасниками перетворень, які зробили українську пенітенціарну систему предметом вивчення для європейських фахівців. Висоцька не обмежилася косметичними змінами: вона взялася за глибинну перебудову самої філософії покарання, поєднуючи юридичну точність із розумінням соціальних наслідків.

Юридична школа, що сформувала залізну логіку реформатора

Олена Висоцька здобула фундаментальну освіту на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де засвоїла не лише догми права, а й навички системного аналізу. Її перші професійні кроки були пов’язані з корпоративним правом і судовою практикою, проте тяжіння до державного управління швидко вивело її на орбіту пенітенціарної системи. У 2003 році вона приєдналася до Державного департаменту України з питань виконання покарань, де поступово опанувала внутрішню кухню виправних установ. Робота в юридичному відділі дала їй неоціненний досвід аналізу скарг засуджених, що згодом стало джерелом для розуміння, де саме система дає тріщину. Висоцька швидко зрозуміла: головна біда не в окремих порушеннях, а в архаїчній моделі, що перетворює покарання на знищення особистості. Цей усвідомлений висновок став підґрунтям для її подальших рішень на найвищих щаблях влади.

Вже тоді Олена Володимирівна не боялася брати на себе відповідальність за непопулярні кроки. У 2012–2013 роках, обіймаючи посаду заступника начальника управління, вона ініціювала перегляд порядку застосування дисциплінарних стягнень до засуджених. Її пропозиції скоротити перелік суворих заходів зустріли опір, однак саме ці напрацювання пізніше лягли в основу міжнародно схвалених стандартів. Такий досвід виховав у ній здатність діяти на випередження, спираючись на статистику, а не на емоції.

Перші кроки до великих змін у кріслі керівника служби

Призначення Висоцької на посаду виконувачки обов’язків голови Державної пенітенціарної служби України в березні 2014 року співпало з тектонічними зрушеннями в державі. Тоді система виконання покарань перебувала на межі колапсу: хронічне недофінансування, жахливі умови тримання та купа скарг на катування. Висоцька одразу дала зрозуміти, що її стиль управління буде максимально прозорим. Вона наказала відкрити двері установ для правозахисників і журналістів, чим викликала шквал критики з боку консервативного крила. Але саме ця відкритість стала каталізатором суспільної підтримки реформ.

За два роки її керівництва було закрито 18 неефективних виправних колоній, що не відповідали санітарним нормам. Кошти, які раніше йшли на утримання напівпорожніх будівель, перенаправили на ремонт слідчих ізоляторів. Висоцька особисто відвідувала кожен заклад, де планувалися зміни, і спілкувалася з персоналом без протокольних фільтрів. Вона неодноразово повторювала, що неможливо вимагати від людини виправлення, якщо та перебуває в умовах, що принижують гідність. Тоді ж зародилася концепція “в’язниці без тортур”, яка згодом перетворилася на багатокомпонентну програму.

Пробація та електронний контроль як альтернатива гратам

Пробація в Україні стала повноцінним механізмом виконання покарань без позбавлення волі завдяки Закону “Про пробацію”, ухваленому 2015 року за безпосередньої участі Висоцької. Вона переконала парламентарів, що нагляд без ізоляції не є пом’якшенням відповідальності, а навпаки – більш вимогливою формою контролю. Пілотний проект електронного моніторингу, запроваджений у кількох областях, показав, що ризик рецидиву серед осіб з браслетами знижується на 20% порівняно з тими, хто вийшов із колонії. Олена Володимирівна наполягла на тому, щоб до пробаційних програм обов’язково включили соціальний супровід: допомогу в працевлаштуванні, відновленні документів, налагодженні сімейних зв’язків.

Станом на 2021 рік в Україні діяло понад 380 органів пробації, а кількість осіб, які перебували на обліку, сягнула близько 70 тисяч. Це суттєво розвантажило установи виконання покарань і зекономило державі сотні мільйонів гривень. Висоцька часто підкреслювала, що пробація – це не благодійність, а чіткий розрахунок: дешевше контролювати людину в суспільстві, ніж утримувати її за ґратами, де вона втрачає соціальні навички. Такий прагматичний підхід викликав довіру навіть у скептиків, які звикли міряти успіх реформи лише бюджетними цифрами.

Нові стандарти утримання та ставка на людську гідність

Олена Висоцька ініціювала масштабну реконструкцію слідчих ізоляторів, виходячи з норми не менше 4 квадратних метрів на особу. Першим зразком став Київський СІЗО, де замість тюремних нар з’явилися окремі спальні місця, санвузли, душові кабіни та навіть кімнати для побачень із розширеним графіком. Харчування переглянули з урахуванням калорійності та дієтичних потреб, а медичне обслуговування вивели з-під контролю адміністрації установ, передавши його Міністерству охорони здоров’я.

За час роботи Висоцької на посаді першого заступника міністра юстиції кількість скарг на катування у слідчих ізоляторах зменшилася на 40%.

Це стало можливим тому, що вона запровадила механізм незалежних візитів та обов’язкового документування тілесних ушкоджень. Крім того, у кожному регіоні створили посади пенітенціарних психологів, які працювали не лише із засудженими, а й із персоналом. Висоцька була переконана, що без зниження стресу серед наглядачів годі чекати гуманного ставлення до ув’язнених.

Окремим напрямом стала протидія туберкульозу. У колоніях обладнали сучасні лабораторії, запровадили контрольоване лікування за протоколами ВООЗ і припинили практику примусового утримування хворих у непристосованих приміщеннях. Як результат – смертність від туберкульозу в місцях позбавлення волі скоротилася на третину. Такі цифри Висоцька завжди наводила без пафосу, але з очевидним задоволенням професіонала, який бачить віддачу від своєї праці.

Соціальні послуги не для галочки

Під керівництвом Олени Володимирівни соціальний блок перетворився з формального додатку на дієвий інструмент ресоціалізації. Вона наполягла на тому, щоб кожен засуджений ще до звільнення отримував план індивідуального супроводу. Ключові напрями цієї трансформації включали:

• відкриття центрів соціальної адаптації для осіб, які готувалися до звільнення;
• запровадження програм професійного навчання за спеціальностями, затребуваними на ринку праці;
• створення гарячої лінії для родичів ув’язнених із консультаціями юристів та психологів;
• укладення угод із бізнесом про працевлаштування звільнених на квоти;
• розробку курсів фінансової грамотності та цифрових навичок;
• організацію груп взаємодопомоги для осіб, які подолали залежності;
• залучення неурядових організацій до постпенітенціарного патронажу.

Висоцька неодноразово наголошувала, що ресоціалізація – це не послуга, яку держава надає з милості, а умова безпеки суспільства. Тому вона просувала ідею “наскрізного супроводу”, коли людина не лишається сам-на-сам із проблемами після воріт колонії. Такий підхід вимагав тісної координації між пенітенціарною службою, центрами зайнятості, соціальними службами та місцевою владою.

Порівняння ключових показників пенітенціарної системи до та після реформ Олени Висоцької

Міжнародна спільнота помітила ці зрушення. Європейський комітет із запобігання катуванням у звіті за 2019 рік відзначив суттєве покращення матеріальних умов у тих українських установах, де реформи впроваджувалися за моделлю Висоцької. Вона, у свою чергу, не зупинялася на досягнутому й лобіювала ухвалення змін до Кримінально-виконавчого кодексу, щоб закріпити нові норми на рівні закону.

Досвід Олени Висоцької доводить, що навіть найконсервативнішу систему можна зрушити з місця, якщо поєднувати політичну волю з фаховістю та готовністю до відкритого діалогу. Її методи не були ідеальними – частину закритих колоній довелося згодом перепрофільовувати, а брак персоналу інколи гальмував впровадження новацій, однак вектор руху виявився правильним. Висоцька залишила по собі не лише модернізовані камери, а й нове покоління управлінців, які вже не сприймають жорстокість як норму.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts