Онуфрій Предстоятель УПЦ шлях випробувань та молитви

Зовнішність Блаженнішого Онуфрія – спокійна, майже аскетична зосередженість – завжди контрастувала з бурхливим інформаційним тлом, яке супроводжує Українську Православну Церкву останні десять років. Він не належить до когорти публічних ораторів, чиї промови розлітаються на цитати в соціальних мережах. Його мова часто тиха, виважена, рясніє простими конструкціями, позбавленими політичної термінології. Саме ця властивість – говорити від імені Церкви у спосіб, що уникає партійних гасел, – сформувала довкола постаті митрополита складну репутацію. Для одних він став символом непохитного стояння у вірі та канонах, для інших – об’єктом гострої критики. Проте справжній масштаб особистості розкривається не в парадних інтерв’ю, а в аналізі адміністративних та пастирських рішень, ухвалених у момент, коли щоденний тиск перетворювався на відверте фізичне протистояння. Погляньмо на служіння Онуфрія не крізь призму чужих оцінок, а через систему конкретних дій та безпрецедентних викликів.

Шлях від богослова до митрополита в розрізі церковної дипломатії

Фундамент світогляду Онуфрія закладався не в канцеляріях, а в географічно та культурно віддалених куточках радянської імперії. Народжений у 1944 році на Буковині в сім’ї священика, він з дитинства засвоїв модель виживання Церкви в агресивному атеїстичному середовищі. Технічна освіта, здобута в Чернівецькому технічному училищі, не була випадковістю: у ті роки пряма дорога до семінарії часто тягнула за собою пильну увагу уповноважених органів. Працюючи електромонтажником, майбутній предстоятель проходив школу фізичної праці, яка пізніше сформувала його суворе ставлення до чернечої аскези. Лише після служби в армії, у 1966 році, він вступає до Московської духовної семінарії. Цей досвід, вихід за межі західноукраїнського греко-католицького та православного пограниччя, дав йому широкий погляд на єдність Руської Церкви без огляду на національні квартири. Постриг у чернецтво в стінах Троїце-Сергієвої Лаври в 1971 році став точкою входження в елітарне коло церковної ієрархії.

Кар’єрне зростання Онуфрія ніколи не було стрімким чи скандальним. Він послідовно пройшов щаблі в Троїце-Сергієвій Лаврі, згодом служив у Преображенському храмі на Афонському подвір’ї в Лукіно. Повернення в Україну у 1990-х роках пов’язане з глибокою кризою – розколом у православ’ї. Його призначення керуючим справами УПЦ з титулом єпископа Чернівецького і Буковинського відбулося в період розгулу філаретівського розколу, коли єпархії захоплювалися силою, а духовенство вагалося між юрисдикційними центрами. На Буковині Онуфрій виступив як жорсткий адміністратор, який не допускав компромісів у питанні територіальної цілісності єпархії. Досвідчені церковні дипломати відзначають його здатність вести переговори з місцевою владою без підкупу чи загравання, зберігаючи при цьому баланс інтересів. У 2014 році, після відходу Митрополита Володимира (Сабодана), саме ця навичка – тримати удар не в публічній площині, а в кабінетній тиші – визначила його обрання Предстоятелем. Собор єпископів обрав людину, чия біографія гарантувала послідовність, а не революційні зміни вектору.

Непомітна революція статуту та позиція поза світською кон’юнктурою

Першим знаковим документом, який закріпив новий адміністративний стиль, став перегляд статуту про управління УПЦ наприкінці 2014 року. Юридичні нюанси цього кроку часто залишаються поза увагою широкого загалу, хоча саме вони визначили правове поле виживання церковної структури наступні роки. Внесені зміни чіткіше визначили автономний статус Церкви в межах Московського Патріархату. Онуфрій наполіг на формулюваннях, які давали змогу оперативно ухвалювати синодальні рішення без зволікань, що виявилося критично необхідним в умовах гібридного протистояння. Релігієзнавці наголошують на тому, що його редакція документа була значно сміливішою за бюрократичну суть попередніх версій. Центр ваги управління змістився в бік колективного керівництва та повноважень Синоду, що унеможливлювало авторитарний тиск на церкву зсередини через фігуру одного підкупленого єрарха.

Іншим викликом стала необхідність зберегти політичну нейтральність у ситуації, коли суспільство розколоте ідеєю збройного протистояння на Сході. Онуфрій ухвалив безпрецедентне рішення щодо поминання влади за богослужінням. Він замінив пряме згадування державного лідера на загальну молитовну формулу за “богохраниму країну нашу, владу і воїнство її”. Ця словесна еквілібристика, що критикувалася радикалами з обох таборів, фактично вивела Церкву з-під прямого удару звинувачень у державній зраді чи, навпаки, у злитті з державним апаратом. Паралельно він запровадив загальноцерковну молитву за припинення міжусобної лайки, текст якої особисто відредагував, прибравши звідти будь-які етнічні чи політичні маркери, залишивши лише покаянне прохання. Такий підхід переносив конфлікт у площину духовної боротьби, позбавляючи опонентів аргументів у намаганні повісити на Церкву ярлик ворожого елемента.

Томос і автономія в дії

Діалог із Константинопольським Патріархатом став для Онуфрія випробуванням на здатність оперувати в категоріях світового православ’я. Коли Фанар розпочав процес підготовки до надання автокефалії новоствореній Православній Церкві України, УПЦ опинилася перед фактом загрози повної втрати канонічної суб’єктності. Онуфрій обрав шлях не прокльонів, а холодного юридичного аналізу та спроб перезавантажити стосунки всередині вселенського православ’я. Він ініціював серію міжправославних візитів: зустрічі з Патріархом Сербським Іринеєм, відкрите звернення до всіх предстоятелів із проханням не визнавати розкольників, детальний аналіз канонічних порушень. На відміну від анафематствувань, які лунали з вуст окремих спікерів, реакція митрополита завжди залишалася в межах академічних посилань на правила Вселенських Соборів.

Кульмінацією тиску стало скликання так званого “об’єднавчого собору” 15 грудня 2018 року. Архієреї УПЦ отримували прямі запрошення від представників Константинополя та світської влади ігнорувати волю свого предстоятеля та долучитися до творення ПЦУ. Онуфрій утримав єпископат від масового переходу. Двоє ієрархів, які все ж поїхали до Софії Київської, були негайно заборонені в служінні, що показало швидку та безкомпромісну роботу адміністративного апарату. Після отримання Томосу Онуфрій виступив із заявою, яку експерти називають взірцем церковної дипломатії: він визнав факт документу, виданого Варфоломієм, але чітко окреслив його неканонічність та невизнання світовими патріархатами. Він відмовився від переговорів щодо злиття структур на умовах, які передбачали б ліквідацію юридичної особи УПЦ. Саме ця тверда позиція, позбавлена істерики, зберегла структурну повноцінність Церкви у найбільш крихкий період.

Режим виживання парафій під час рейдерських захоплень

Починаючи з 2019 року, хвиля локальних конфліктів переросла в системну кампанію переведення парафій під юрисдикцію ПЦУ. Тут Онуфрій продемонстрував себе не як кабінетний богослов, а як кризовий менеджер низової ланки. Він розробив юридичну інструкцію для настоятелів, яка унеможливлювала маніпуляції зі статутами релігійних громад. Синод під його головуванням наполягав на тому, що зміна підлеглості можлива лише за умови проведення не загальних зборів територіальної громади (куди масово залучалися люди без жодного стосунку до храму), а виключно релігійної громади – тобто реальних парафіян. Цей юридичний казус, винесений на рівень Верховного Суду, став головною лінією оборони для сотень храмів.

Окрім юридичної площини, Онуфрій ініціював кадрові перестановки на проблемних кафедрах. Він замінив кількох літніх архієреїв, які втратили управлінську хватку в умовах інформаційної війни, на молодші кадри з досвідом роботи в секулярному середовищі. Відповіддю на запуск державного телеканалу, що просував ідею переходів, стала активізація власних медіа-ресурсів УПЦ. Предстоятель благословив запуск циклу документальних фільмів-розслідувань про факти порушень на місцях. Він вимагав, щоб кожен єпископ особисто виїжджав на місце захоплення храму, а не відсиджувався в резиденції. Сам Онуфрій, обмежений станом здоров’я та статусом, рідко з’являвся на стихійних мітингах, але його присутність у публічному полі через зачитані звернення була щоденною. Він перестав покладатися на силовий захист, перевівши боротьбу в жанр молитовного стояння, яке візуально демонструвало жертовність, а не агресію, що дещо охолоджувало запал рейдерів, котрі шукали картинку бійки.

Внутрішній фронт розуміння карантину та пастирська відповідальність

Пандемія COVID-19 у 2020 році поставила перед консервативною церковною спільнотою завдання, до якого не готували ані семінарії, ані монастирські статути. Онуфрій зіткнувся із спротивом частини вірян, які сприймали санітарні обмеження як підготовку до прийняття “печатки антихриста”. Його реакція виявилася несподівано прагматичною. Він особисто записав відеозвернення, в якому, посилаючись на Святих Отців, пояснив, що відмова від обробки ікон та лжиці не є зрадою віри, а виявом любові до ближнього. Це був рідкісний випадок, коли предстоятель виступив з богословським роз’ясненням з побутового приводу, чітко відділивши догмати від дисциплінарних практик.

У Києво-Печерській Лаврі, що підпорядковувалася йому як священноархімандриту, було запроваджено суворі карантинні правила. Онуфрій погодився на тимчасове закриття доступу до печер для паломників – крок безпрецедентний з точки зору втрати фінансових пожертв, але необхідний для виживання братії. Іншим болючим рішенням стало згортання масштабних Хресних ходів. Традиційний велелюдний хід до річниці Хрещення Русі було замінено на обмежену авто-процесію. Це рішення ухвалювалося під тиском міської влади, проте Онуфрій відмовився підписувати наказ про повну заборону богослужінь. Натомість він розробив схему проведення Літургій просто неба з дотриманням дистанції. Він особисто контролював, щоб монастирі не перетворювалися на закриті клуби, куди не пускають мирян. У цей період суттєво зросла роль онлайн-трансляцій богослужінь з Лаври, які велися з кафедрального собору, де предстоятель служив практично на самоті, але з повним усвідомленням присутності сотень тисяч глядачів по той бік екрану.

Основні управлінські принципи, які проявилися в період пандемії, можна узагальнити наступним списком:

• збереження регулярного євхаристійного життя навіть за умов локдауну;
• оперативне впровадження санітарних протоколів, затверджених Синодом;
• заборона на будь-які спекуляції щодо чіпування чи відмови від медичної допомоги з боку духовенства;
• запуск централізованого збору гуманітарної допомоги лікарям через єпархіальні відділи;
• особиста фінансова підтримка церковних лікарень за рахунок резервного фонду митрополії;
• переведення Синодальних відділів на дистанційний режим без втрати керованості;
• збереження кадрового складу братії монастирів без масових звільнень через кризу.

Цей алгоритм дозволив УПЦ уникнути масових спалахів вірусу в монастирях, які спостерігалися в деяких інших релігійних громадах, де керівництво ігнорувало рекомендації лікарів.

Собор у Феофанії як поворотний момент незалежності

Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, зволікання з чіткою політичною заявою могло коштувати УПЦ організаційного краху вже за лічені тижні. Суспільний запит на засудження агресора та розрив із Московським Патріархатом став ультимативним. Онуфрій опинився в ситуації цугцвангу: різке обривання тисячолітніх канонічних зв’язків без соборного рішення загрожувало внутрішнім бунтом значної частини консервативного чернецтва, а їх збереження – негайною кримінальною відповідальністю та забороною. Митрополит обрав шлях, який аналітики пізніше назвуть “тихою революцією травня 2022 року”. Скликаний ним Собор у Феофанії не був хаотичними зборами переляканих єпископів, а чітко спланованим заходом із заздалегідь підготовленими текстами. Онуфрій особисто редагував підсумкову постанову, наполягаючи на внесенні пунктів, які свідчили про вихід УПЦ із поля впливу московської адміністрації. Зокрема, було ухвалено зміни до Статуту, які виключали будь-які згадки про Московський Патріархат як про керівний центр.

Цей крок не був формальною автокефалією, але він де-факто перетворив УПЦ на абсолютно самостійну релігійну організацію в адміністративному плані. Онуфрій припинив поминання Патріарха Кирила за богослужінням, що було головним візуальним маркером єдності. Окрім цього, Собор засудив війну як таку, що суперечить Божій заповіді, та закликав до повернення українських полонених. Онуфрій наказав усунути з єпархіального управління тих священнослужителів, які виявилися прихильниками “русского міра”. Це призвело до серйозного опору на місцях, зокрема спроби не виконувати рішення Собору фіксувалися в окремих монастирях. Реакція була миттєвою: найбільш одіозні фігури були виведені за штат або заборонені в служінні. Усупереч очікуванням, що Церква розколеться, розрив відбувся на рівні інституційної свідомості. Онуфрій закріпив право на помісність не через самоназву, а через систему управлінських рішень – від самостійного мироваріння до незалежного церковного суду.

Цікаво, що у своїх зверненнях Блаженніший Онуфрій використовує лексику, характерну для українського фольклору та етнографії, називаючи вірян “чесними отцями та братами”, а Україну “нашою Богом даною землею”, що різко контрастує з модернізованим офіційним стилем державних чиновників.

Комунікація під прицілом: від інтерв’ю до спецоперацій у соцмережах

Інформаційна політика Онуфрія в умовах відкритої війни та медійної блокади з боку національних каналів вимагала нетривіальних рішень. Коли центральні телеканали перестали згадувати УПЦ у позитивному контексті, а його власні звернення перестали потрапляти до телеефіру, предстоятель зробив ставку на прямі меседжі через YouTube-канал та парафіяльні мережі. Він відмовився від послуг іміджмейкерів, які пропонували “активніше піарити допомогу ЗСУ”. Натомість у кадрі завжди залишалася одноманітна картинка: архієрейська мантія, панагія, простий дерев’яний хрест. Цей аскетичний фон підсилював ефект слова. Він не торгував обличчям і не знімався у військовому одязі, на противагу тим, хто шукав хайп на мілітаризованій естетиці.

Великий резонанс викликало його інтерв’ю BBC, де він прямо визнав, що агресивне захоплення храмів УПЦ з боку представників ПЦУ є беззаконням, але водночас закликав вірян не відповідати насильством. Це інтерв’ю стало точкою неповернення у стосунках з частиною владних еліт. Після нього активізувалися обшуки в резиденціях єпископів та монастирях. Онуфрій відреагував створенням Комісії з фіксації порушень прав вірян, яка методично збирала відеодокази та готувала матеріали до міжнародних судів. В умовах, коли медіа-простір був залитий звинуваченнями в колабораціонізмі, він обрав тактику юридичного спростування кожного конкретного факту, а не голослівних образ. Це була скрупульозна бюрократична робота, позбавлена слави, але вона дозволила сформувати фактологічну базу, яка згодом лягла в основу позовів до Європейського суду. Його власні судові справи, зокрема звинувачення у розпалюванні релігійної ворожнечі, він сприймав із дивовижним для стороннього спостерігача спокоєм, коментуючи лише те, що суд земний – це лише тінь Суду Божого.

Для розуміння глибини адміністративного досвіду предстоятеля, варто проаналізувати ключові відмінності в методах управління Церквою до та після його головування. Нижче представлено порівняльний аналіз, що базується на відкритих синодальних рішеннях та церковній аналітиці.

Порівняльна характеристика принципів управління УПЦ у різні історичні періоди

Служіння Онуфрія не вкладається у звичну модель політичного лідерства, де успіх міряється кількістю лояльних депутатів чи згадок у прайм-тайм. Увесь період його предстоятельства – це послідовна спроба довести, що інституція може вистояти не через адаптацію до ідеології моменту, а через максимально точне дотримання внутрішнього статуту, навіть коли цей статут намагаються скасувати зовнішнім вольовим рішенням. Він перетворив Церкву з інструменту суспільного впливу на простір молитви, який захищається юридично. Чи є ця модель остаточною – покаже подальша історія, але той факт, що після більш ніж десятиліття тотального тиску структура не розпалася на маргінальні секти, свідчить про своєчасність обраної тактики. Фігура Онуфрія залишається чи не найбільшим викликом для публічної аналітики: він не дає підстав для гучних заголовків, проте кожна його беззвучна дія в тиші кабінету в майбутньому обертається тектонічним зсувом у релігійному ландшафті країни.

start

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts