Постать Сергія Тарути викликає в Україні далеко не однозначні емоції. Для одних він – промисловець, який зумів вибудувати одну з найпотужніших металургійних імперій пострадянського простору, для інших – політик, що наполегливо обстоював необхідність діалогу там, де більшість чула лише мову зброї. Та поза оцінками залишається насичений життєвий шлях, який дає змогу простежити, як особиста історія переплітається з долею цілого регіону. Тарута належить до того рідкісного типу управлінців, чий фаховий ґрунт проріс крізь заводські цехи, а згодом дав паростки у великій політиці й міжнародних перемовинах.
Цей матеріал не тяжіє до героїзації чи викриття. Він зосереджений на фактах і логіці рішень, які перетворили колишнього підручного сталевара на одну з ключових фігур у спробах замирення на сході України.
Перші плавки та інженерне гартування
Сергій Олексійович Тарута народився 22 липня 1955 року в приазовському Маріуполі, який тоді носив назву Жданов. Саме місто було суцільним металургійним організмом, де більшість мешканців так чи інакше годувалися біля домен і мартенів. Логічно, що після школи юнак обрав Ждановський металургійний інститут, закінчивши його за спеціальністю “Обробка металів тиском”. Отримані знання він одразу почав застосовувати на практиці – у 1975 році прийшов на легендарний комбінат “Азовсталь”.
Трудовий старт виявився максимально приземленим: посада підручного сталевара не обіцяла ані легких грошей, ані швидкого злету. Проте саме в гарячих цехах Тарута засвоїв жорстку виробничу дисципліну та звичку відповідати за кожну тонну металу. Колеги згадували, що він рідко покладався на випадок і завжди прораховував технологічні ризики на кілька кроків уперед. Ця риса пізніше стане його візитівкою і в бізнесі, і в політиці.
За десять років наполегливої праці він пройшов щаблями від майстра до начальника одного з ключових цехів. У радянській ієрархії таке просування для молодого фахівця вважалося майже винятковим. Керівництво цінувало в ньому здатність витискати максимум із наявного обладнання, не чекаючи на централізовані постачання чи вказівки згори.
У 1985 році, у віці 30 років, Тарута очолив один із найскладніших цехів “Азовсталі”. Це був безпрецедентний випадок для підприємства, де керівні посади традиційно обіймали значно досвідченіші металурги. Саме тут сформувався його стиль управління – прямий, технократичний і позбавлений зайвої бюрократії.
Перебудовчі процеси застали Таруту вже сформованим виробничником із глибоким розумінням галузевих проблем. Він бачив, як адміністративно-командна система душить ініціативу, і дедалі частіше замислювався над тим, щоб вивести управління металургією на якісно новий рівень. Розпад СРСР не став для нього шоком, а відкрив вікно можливостей, яким він скористався майже без зволікань.
Індустріальний союз Донбасу як бізнес-феномен
На початку 1990-х багато хто намагався вижити в хаосі бартеру і неплатежів, але Тарута разом із однодумцями Віталієм Гайдуком та ще кількома інженерами-металургами пішов іншим шляхом. Вони добре розуміли, що головна проблема галузі – не брак потужностей, а розірвані ланцюги постачання й відсутність доступу до кінцевих споживачів. Викупивши за борги або орендувавши знеструмлені цехи, компаньйони почали вибудовувати вертикально інтегрований холдинг. Так у 1995 році народилася корпорація “Індустріальний союз Донбасу” (ІСД).
Спершу ставка робилася на трейдинг: ІСД акумулювала метал із різних комбінатів і продавала його на зовнішніх ринках, забезпечуючи підприємства сировиною в кредит. Поступово компанія перейшла до скуповування контрольних пакетів акцій тих заводів, яким допомагала вистояти. Тарута особисто вів перемовини з директорами, колективами й місцевою владою, пропонуючи схеми, що дозволяли запустити виробництво за лічені місяці.
До кінця 1990-х корпорація акумулювала вражаючий портфель, який охоплював:
- Алчевський металургійний комбінат – одне з найбільших підприємств повного циклу в Європі;
- Дніпровський металургійний завод імені Дзержинського, що спеціалізувався на сортовому прокаті;
- Краматорський металургійний завод із потужним ливарним виробництвом;
- металургійні активи в Угорщині та Польщі, які відкрили прямий вихід на ринки ЄС;
- пакет акцій Харцизького трубного заводу, критично важливого для нафтогазової галузі;
- коксохімічні й гірничо-збагачувальні підрозділи, що замкнули виробничий ланцюг.
У 2000-х ІСД перетворилася на одного з найбільших експортерів сталі в Україні, а за версією Forbes Тарута і його партнери увійшли до списку найбагатших людей країни. Пік фінансової могутності припав приблизно на 2007–2008 роки, коли річна виручка групи сягала кількох мільярдів доларів. При цьому стиль керівництва залишався глибоко технократичним: ключові рішення ухвалювалися після обстеження цехів і консультацій із начальниками змін, а не в закритих кабінетах.
Світова фінансова криза 2008 року боляче вдарила по металургії, і корпорація накопичила значні борги. Почалися тривалі переговори з кредиторами, внаслідок яких контроль над частиною активів поступово перейшов до зовнішніх фінансових партнерів. Утім, навіть у цей складний період Тарута не полишив регіон напризволяще, а почав дедалі активніше занурюватися в політичне життя, очевидно шукаючи важелі для стабілізації ситуації.
Основні етапи професійного та політичного шляху Сергія Тарути
| Період | Подія | Роль |
|---|---|---|
| 1975–1985 | Робота на комбінаті “Азовсталь” | Підручний сталевара, майстер, начальник цеху |
| 1995 | Заснування корпорації ІСД | Співзасновник, голова ради директорів |
| 2002–2006 | Народний депутат України IV скликання | Член комітету з питань промислової політики |
| 2014 | Голова Донецької обласної державної адміністрації | Керівник області в умовах збройного конфлікту |
| 2019–2020 | Участь у Тристоронній контактній групі | Представник України в політичній підгрупі |
Вхід у політику через парламентські вибори
Перші політичні кроки Тарути були тісно пов’язані з його діловими інтересами. У 2002 році він балотувався до Верховної Ради за мажоритарним округом у Маріуполі й переміг, спираючись на підтримку трудових колективів, які добре знали його ще з часів роботи на “Азовсталі”. У парламенті він увійшов до складу комітету з промислової політики і зосередився на лобіюванні заходів, що мали врятувати металургію від дешевого імпорту та надмірного податкового тиску.
У середині 2000-х Тарута асоціював себе з Партією регіонів, що виглядало цілком логічним для представника великого донбаського бізнесу. Проте вже тоді його позиція вирізнялася прагматизмом – він рідко вдавався до ідеологічних гасел і намагався вибудовувати стосунки з різними політичними таборами. Ця гнучкість давалася взнаки під час голосувань, де Тарута нерідко підтримував економічні законопроєкти, вигідні галузі, незалежно від їхніх авторів.
Паралельно з депутатством він не полишав оперативного управління ІСД, поєднуючи парламентську рутину з регулярними поїздками на комбінати. Такий симбіоз бізнесу й політики викликав критику з боку опонентів, однак виборці округу неодноразово підтверджували йому мандат довіри, оскільки бачили реальні покращення на місцях – ремонт лікарень, освітлення вулиць, підтримку комунальних служб. Саме завдяки цьому йому вдалося закріпити за собою неформальний статус “голосу регіону”, який пізніше проявиться вже в набагато драматичніших обставинах.
Донецька облдержадміністрація у вирі війни
Навесні 2014 року, коли схід України перетворився на епіцентр збройного протистояння, новообраний Президент Петро Порошенко призначив Таруту головою Донецької обласної державної адміністрації. Рішення виявилося водночас і очевидним, і ризикованим: ніхто інший не мав такого впливу на місцеві еліти та розуміння виробничої тканини регіону. Тарута отримав кабінет у будівлі, яка фактично перебувала під постійною загрозою захоплення, і мусив щодня балансувати між силовими відомствами, бойовиками й наляканим цивільним населенням.
Одним із перших кроків стала спроба запропонувати комплексний план стабілізації, що передбачав амністію для учасників протестів, котрі не брали участі у тяжких злочинах, широку економічну самостійність регіону та запуск масштабних відновлювальних програм. Цей документ викликав шквал суперечок у Києві – частина політикуму вважала його небезпечним поступленням, тоді як Тарута наполягав, що без діалогу відновити контроль над територіями неможливо.
За час губернаторства він особисто виїжджав на лінію розмежування, організовував евакуацію мирних мешканців із найгарячіших точок і координував роботу гуманітарних штабів. Водночас підприємства ІСД, розташовані в зоні бойових дій, зазнавали колосальних збитків, що змушувало його шукати компромісні розв’язки. Втомившись від постійного опору частини чиновників, які не поділяли його переконання щодо необхідності перемовин, Тарута подав у відставку в жовтні 2014 року. Однак досвід тих місяців остаточно сформував його суспільну місію – стати майданчиком для пошуку миру.
Мінські угоди та роль посередника
Після відходу з адміністративної посади Тарута не зник із публічного простору. У 2019 році він увійшов до складу української делегації в Тристоронній контактній групі в Мінську як представник у політичній підгрупі. Цей крок викликав жваву дискусію: прихильники вбачали в ньому людину, здатну розмовляти з опонентами однією мовою, а критики нагадували про його давні бізнесові зв’язки. Сам же Тарута неодноразово наголошував, що його єдина мета – зменшити людські втрати та повернути окуповані території політико-дипломатичним шляхом.
На засіданнях він обстоював ідею так званого “порядку денного миру”, який включав припинення вогню, обмін полоненими, розмінування і відновлення соціально-економічних зв’язків. На відміну від багатьох політиків, які уникали конкретики, Тарута завжди оперував цифрами: скільки коштуватиме відбудова мосту, за скільки тижнів можна поновити водопостачання, який обсяг вугілля потрібен для запуску ТЕС. Такий технократичний підхід викликав повагу навіть у тих, хто не поділяв його політичних поглядів.
Паралельно Тарута продовжував розвивати громадські ініціативи через власний фонд. Ці проєкти концентрувалися на допомозі внутрішньо переміщеним особам, підтримці малого бізнесу в прифронтових громадах і створенні майданчиків для діалогу між мешканцями різних частин Донбасу. Така діяльність закономірно викликала підозри в політичних амбіціях, однак факт залишається фактом: на відміну від багатьох, Тарута не тільки говорив про необхідність єднання, а й системно вкладав у це власний ресурс.
Сьогодні Сергій Тарута вже не перебуває на передовій великої політики, проте його досвід залишається унікальним для українського контексту. Людина, котра починала з підручного сталевара, зуміла втілити у життя масштабну бізнес-модель, пройшла через випробування владою й узяла на себе тягар переговорів у час, коли це було вкрай непопулярно. Його біографія – це не лінійна історія успіху, а радше свідчення того, як технократичне мислення може трансформуватися в суспільну місію. І хоча мир на Донбасі досі залишається радше метою, аніж реальністю, голос металурга, який наполягав на діалозі, досі звучить у дискусіях про майбутнє регіону.
About the Author
