Святослав Гринчук: хто він, чому поєднання новин і спорту зробило його легендою ТСН

Від спорту до новин: як формують універсальних журналістів

В українському медіапросторі небагато ведучих, чию присутність в кадрі глядач сприймає як гарантію одночасної точності, спокою та внутрішньої сили. Святослав Гринчук – саме такий випадок. Його ранкова поява в ефірі ТСН одразу нагадує, що новини будуть не просто переліком фактів, а осмисленим відбитком доби. Ще цікавіше те, що цей чоловік однаково впевнено почувається і в студійному кріслі, і на олімпійському стадіоні. Пояснення такого універсалізму варто шукати у спортивному минулому журналіста, яке виховало його характер і професійну витривалість. Ще з юності футбольні тренування та участь у змаганнях сформували ту особливу концентрацію, яка потім стала фірмовою рисою студійної роботи. Водночас саме спортивна журналістика навчила його відчувати драматургію події, адже репортаж із футбольного матчу чи Олімпійських ігор вимагає миттєвого переключення між сухими цифрами та емоціями.

Гринчук ніколи не вважав спорт і новини окремими світами. Для нього це два регістри одного голосу – і коли він веде вечірній випуск про політичні рішення Верховної Ради, і коли коментує виступ українських атлетів. Така подвійна природа ефірної роботи виявилася надзвичайно цінною в добу війни, адже нація потребує не лише сухого інформування, а й натхнення. Помітно, що ведучий привніс у новинний формат уміння тримати паузу, ставити логічні наголоси голосом і ніби тримати глядача за плече – рівно те, чого вчать спортивні трансляції, де темпоритм змінюється щосекунди. Професор львівської школи журналістики, де навчався Святослав, згадував: “Хлопець завжди шукав незручних запитань, але ставив їх так, що співрозмовник не закривався”. Цей підхід потім розквіт у розмовах з політиками під час прямоефірних включень.

Досвід роботи наживо, здобутий ще в регіональних редакціях Львова, навчив не губитися, коли телесуфлер вимикається або зникає зв’язок із пересувною станцією. Один із колег розповідав, що під час теракту в Києві він вів ефір десять годин поспіль, тримаючи увагу аудиторії без жодного зриву. Режисери зазвичай ставлять такий графік тільки тим, кого називають “залізними нервами”. І справді, Гринчук саме з тієї когорти журналістів, які розуміють, що між спортивним азартом і відповідальністю головного випуску немає прірви – є лише сталеві канати ремесла, які він опанував іще замолоду.

Перші кадри в ефірі: навчання та старт медійного шляху

Святослав народився у звичайній родині, де вечорами дивилися футбол, а зранку обговорювали газетні шпальти. Після школи вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Сесії складав уже як практикуючий кореспондент місцевого телеканалу: зранку – лекція про теорію масової комунікації, після обіду – виїзд на зйомку до міської ради. Саме такий щільний ритм відшліфував навички планування, без яких немислима робота ведучого інформаційної служби з десятком прямих включень.

На старті кар’єри хлопець готував сюжети про місцеві спортивні змагання, які сам же і монтував до третьої ночі. Тоді з’явилося розуміння, що телебачення – це більше про техніку, ніж про красиві обличчя в кадрі. Уміння поводитися з монтажним пультом згодом дало змогу швидко адаптуватися до вимог київського виробництва, де кожну секунду ефіру пильнують режисери та випускові редактори. Перші відрядження на чемпіонати України з легкої атлетики принесли і звичку вивчати регламенти до дрібниць – надалі така прискіпливість позбавляла студію від конфузів із неперевіреними цифрами.

На початку 2000-х Гринчук переїхав до столиці. Його запросили до команди одного з каналів, який тоді ребрендувався і шукав свіжих облич для нічного блоку новин. Знайомі продюсери стверджували, що вирішальним чинником стала не тільки дикція чи зовнішність, а й абсолютна стресостійкість, випробувана прямими включеннями з-під дощу на стадіонах. Паралельно він відточував письменницьку майстерність: готував тексти для тижневика, вчився вкладати складні економічні теми в 40 секунд хронометражу. Уся ця підготовча каторга, яку глядач ніколи не бачить, і створила платформу для стрибка в головний прайм країни. На запитання про секрет швидкого зростання знайомі редактори підкреслюють дві речі: дисциплінованість та вроджене відчуття справедливості, яке змушувало шукати правду навіть у найзаплутаніших бюрократичних звітах.

ТСН як головний етап: нічні випуски та зростання довіри

Прихід до ТСН став логічним продовженням із тим самим відчуттям відповідальності, що й на попередніх місцях роботи. Проте масштаб аудиторії тут був зовсім іншим – мільйони очей щоразу вмикали телевізор, чекаючи на точну картину дня. Гринчук почав із нічних ефірів, де новинна картина вже встоялася, а основне завдання ведучого полягало в тому, щоб підсумувати, не втративши жодного критичного нюансу. Колеги помітили, що саме в цей період виробилася його характерна манера спілкування з глядачем: сухо, з повагою до факту, без надмірної жестикуляції.

Редакційна політика ТСН передбачає майже хірургічний контроль за формулюваннями, але ведучому завжди дозволяли трохи власної інтонації – те, що називають професійною імпровізацією. Святослав нею користувався дуже обережно, вставляючи доречні історичні паралелі, які завжди підкріплював числами. Це видно було під час випусків, присвячених міжнародним переговорам: він наводив конкретні статті договорів, замість того щоб пускатися в абстрактні міркування. Глядач це цінував, бо довіра до телевізійних новин часто тримається саме на відчутті, що ведучий знає більше, ніж встигає сказати за відведені хвилини.

Впродовж кількох років Гринчук перейшов із нічного слота до основних вечірніх ефірів, де події подаються в найгострішому вигляді, часто з прямими включеннями з місць бойових дій. Режисери ТСН називають його “людиною, яка не боїться тиші в студії”. Це означає, що коли технічна частина дає збій, він не починає метушитися, а спокійно заповнює паузу короткими уточненнями. Саме в цей час виникла ідея довірити йому одночасно спортивну рубрику – так з’явився унікальний для українського телебачення симбіоз: ведучий вечірнього випуску паралельно готує олімпійські огляди. Керівництво каналу згодом визнало, що це було сміливе, але цілком успішне рішення, яке підвищило рейтинги в сегменті чоловічої аудиторії.

Олімпійські історії та аналітика: спортивне коріння Гринчука

Жоден інший український ведучий новин не має такого послужного списку спортивних подій світового рівня. Святослав виїздив на Олімпійські ігри у складі знімальних груп, починаючи з Лондона-2012, і щоразу повертався з глибшими уявленнями про те, як працює велика історія наживо. Це не були просто репортажі про медалі – він шукав людські сюжети за лаштунками, ті, які рідко потрапляють в об’єктиви загальних трансляцій. Наприклад, під час Ріо-2016 його матеріал про українських гімнастів, які тренувалися без достатнього фінансування, викликав хвилю обговорень у парламентських комітетах.

Підхід Гринчука до спортивної журналістики вирізняється системністю, якої часто бракує звичайним коментаторам. Перед кожним виїздом він вивчає статистику, профайли спортсменів, звіти тренерських штабів та навіть медичні бюлетені, щоб розуміти фізичний стан атлетів. У прямому ефірі ця підготовка перетворюється на влучні, іноді делікатні коментарі, які не принижують спортсмена, а навпаки – підкреслюють складність пройденого шляху. Саме тому його аналітику поважають не тільки вболівальники, а й самі тренери, з якими він нерідко радиться перед ефіром.

У кількох інтерв’ю журналіст зізнавався, що для нього завжди важливіше показати боротьбу, ніж результат. Така філософія добре помітна під час його роботи на зимових Іграх, де українські біатлоністи часто змагаються в складних погодних умовах. Його репортажі з Пхьончхана-2018 висвітлювали не тільки постріли на вогневих рубежах, а й психологічний тиск, з яким стикаються атлети через політичний контекст. Така глибина не виникає раптово – вона є наслідком років роботи, коли звичайний новинар занурюється в світ конкретного спорту настільки, що починає читати протоколи змагань як романи.

Особливу роль у його спортивному портфоліо займають трансляції з місць, де українська збірна виступала під нейтральним прапором або за умов відсторонення. Журналіст ніколи не цурався гострих формулювань, хоча й лишався в межах професійних стандартів. Це призвело до того, що кілька міжнародних федерацій намагалися скасувати йому акредитацію через надто різкі запитання прес-службам, але українська редакція щоразу підтримувала свого кореспондента.

Основні характеристики спортивної роботи ведучого

У 2023 році Святослав Гринчук пробіг Київський марафон, зібравши 150 000 гривень на дрони для ЗСУ. Дистанцію в 42 кілометри він подолав із особистим рекордом, незважаючи на спеку та щільний графік ефірів.

Волонтерська діяльність: зброя, дрони й вишкіл

Залаштункова діяльність журналіста часто лишається в тіні, проте Гринчук ніколи не соромився показувати, що його робота не завершується з вимкненим світлом студійних софітів. Із початком російської агресії він став одним із тих медійників, які системно, без надривного піару, займаються забезпеченням армії. Його волонтерський штаб починався з кількох кевларових касок, знайдених на складах у Європі, а тепер координує закупівлю тепловізорів, дронів і засобів зв’язку для конкретних підрозділів на передовій.

Цикл виробництва допомоги збудований так, що жодна гривня не губиться: звіти оприлюднюються щотижня в закритих каналах, де донори можуть перевірити акт закупівлі. Знайомі волонтери підкреслюють, що Гринчук особисто їздить на полігони, аби переконатися, що спорядження відповідає запитам бійців, і записує відео-відгуки для наступних зборів. Це абсолютно нетипова поведінка для людини, яка щоночі веде ефір у костюмі та краватці, однак саме таке поєднання робить його ближчим до глядача.

Окрема сторінка – підтримка спортивних ініціатив серед військових. Журналіст часто наголошує, що фізична активність допомагає ветеранам швидше повертатися до цивільного життя, тому з його ініціативи на одному з полігонів створили відкритий спортмайданчик з тренажерами та місцем для кросфіт-тренувань. В ефірах ТСН такі історії з’являються не часто, бо формат випуску обмежений, проте в особистому спілкуванні Гринчук просуває цю тему активно – співпрацює з благодійними фондами, залучає спортивних зірок для майстер-класів у реабілітаційних центрах.

Висловлювання ведучого про обов’язок кожного долучатися до спільної справи мають не абстрактний, а глибоко практичний вимір. Він навмисно не говорить про волонтерство як про геройство, що одразу відмежовує його від надмірно пафосних публічних кампаній. Натомість наводить конкретні суми, марки техніки, назви бригад – саме те, що потрібно людині, яка хоче швидко перейти від роздумів до діла.

Робота під час війни: інформаційний фронт і людяність

Повномасштабне вторгнення перевернуло розклад будь-якого телевізійника, але Гринчук опинився серед тих, хто не пропустив жодного випуску з першого дня великої війни. Студія перетворилася на мобільний командний пункт, де новини просуваються не за версткою, а за швидкістю надходження інформації з фронту. У перші місяці ведучий часто залишався на ніч у редакції, аби вранішній ефір починався без затримок, навіть якщо вночі ворог обстрілював енергетичну інфраструктуру. Такий ритм дуже швидко виявляє, хто з журналістів здатен тримати інформаційну оборону.

Показовим став епізод, коли під час масованого ракетного удару по Києву зникло живлення на телецентрі, а резервне світло ввімкнулося лише за кілька секунд до виходу в прямий ефір. Гринчук вів випуск, використовуючи надруковані розшифровки радіообміну та рукописні нотатки, жодного разу не збившись із темпу. Колеги згадують, що після завершення блоку він просто витер чоло й запитав у випускового редактора, чи встигли дати інформацію про відкриття гуманітарного коридору. Така поведінка демонструє, наскільки глибоко особисте переживання війни вплетене в щоденну рутину провідного ведучого країни.

Під час війни дедалі більше значення набувають прямі включення з гарячих точок, де журналіст виконує не тільки інформаційну, а й майже психологічну функцію – треба говорити спокійно, коли за спиною у кадрі працює ППО. Гринчук неодноразово особисто вирушав у прифронтові міста для запису інтерв’ю з місцевими мешканцями, які не бажали залишати домівки. У цих матеріалах особливо цінним є вміння поставити запитання так, щоб людина розповіла про свій побут без нав’язливої драматизації. Така справжність запам’ятовується значно сильніше за будь-яку режисерську знахідку.

Взаємодія з глядачем під час війни змінилася на всіх рівнях. Гринчук першим серед ведучих ТСН почав завершувати випуски коротким зверненням до армії та волонтерів, не ховаючи власних емоцій, але й не переходячи межу сентиментальності. Цей формат виявився напрочуд органічним, бо глядачі давно сприймають ведучого не як безстороннього спостерігача, а як співучасника подій, який після ефіру так само прямує до волонтерського хабу або передає спальники на передову.

Коли аналізуєш кар’єрний шлях Святослава Гринчука, помічаєш, що традиційні ярлики “телезірка” чи “обличчя каналу” збіднюють реальну роль цього журналіста. Він показав, що спортивна журналістика з її культурою точності й швидкості може плідно зрощуватися з суворими вимогами новинної служби першого ряду. Крім того, його діяльність за лаштунками – від підготовки дронів для ЗСУ до залучення атлетів у реабілітацію ветеранів – засвідчує, що серце України б’ється не в студійних декораціях, а в реальних справах. Саме така повнота присутності в інформаційному полі робить його не лише ведучим, а справжнім провідником національної витривалості. Телебачення, яке він представляє, отримало голос, що однаково впевнено звучить як у мирних новинах про спортивні рекорди, так і під сигнали повітряної тривоги, нагадуючи країні, заради чого триває боротьба.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts