Коли в хаті завмирають перші голосіння і тіло вже лежить на лаві, обличчям до образів, серед старших родичів майже завжди виникає одне правило, яке не обговорюють, а просто виконують. Хтось сідає на стілець поруч, хтось розгортає молитовник, але суть залишається незмінною – ніхто не переступає порогу кімнати, де лежить покійник, не переконавшись, що там залишилася бодай одна жива душа. Цей звичай, який у містах дедалі частіше намагаються обійти за допомогою ритуальних служб із цілодобовою охороною тіла, у глибинних селах тримається з упертістю, що межує з інстинктом. Причини, чому не можна залишати померлого самого, криються одночасно в кількох пластах культури – від суто релігійних до прагматичних і навіть тих, які сучасна людина назвала би забобонами, хоча самі носії традиції рідко вживають це слово, говорить про оберіг. Усі ці пояснення не суперечать одне одному, а щільно переплітаються, формуючи цілісну картину, яку дослідники обрядовості називають системою посмертного переходу. Саме цю картину й варто розглянути без спрощень, але й без зайвої містифікації, аби зрозуміти, що насправді стоїть за необхідністю читання Псалтиря вночі чи тихого сидіння біля труни до самого світанку.
Зміст звичаю, який передавали без записів
Якщо відкинути пізні нашарування радянської атеїстичної пропаганди, яка трактувала всі без винятку поховальні обряди як темряву неосвічених селян, то виявиться, що в українському селі ще сто років тому ніхто не ставив під сумнів потребу безперервної присутності живих біля померлого. Робилося це не через страх перед покійником, як часто спрощено пишуть, а через значно складніше розуміння стану душі після відділення від тіла. Етнографи, що працювали на Поділлі, Волині та Полтавщині наприкінці дев’ятнадцятого століття, неодноразово фіксували пояснення, згідно з яким душа до моменту остаточного прощання з домом залишається прив’язаною до місця, де лежить тіло, і водночас є вкрай вразливою перед силами, які в народній демонології позначалися загальним поняттям нечисті. Самотність же померлого відкриває пряму дорогу для шкідливого втручання – таке переконання побутувало майже без регіональних відмінностей.
Цікаво, що сама процедура безперервного чергування отримала стійку назву, яку філологи фіксують у діалектах західних областей як сидіння при мерці, а в центральних регіонах – вартування або чатування. У цих термінах немає жодної випадковості, адже фізичне перебування біля тіла ніколи не було пасивним очікуванням ранку. До прямих обов’язків того, хто залишався в хаті, входило стеження за полум’ям свічки, яка мала горіти весь час, підтримання порядку на столі з кутею та узваром, читання голосом молитов і особливих псалмів, а також суто практичне спостереження за тим, щоб у приміщення не залетів метелик, птах чи, боронь Боже, не заскочила чужа кішка. Усі ці дії разом формували те, що сучасні культурологи назвали би ритуальною безпекою простору, а самі виконавці обряду іменували оберегом душі. Жоден елемент не був надлишковим, і якщо людина засинала на посту, це вважалося не просто виявом неповаги, а прямим нехтуванням обов’язком перед покійним, що могло обернутися лихом для всієї родини.
Релігійне підґрунтя без пишних пояснень
Православна та греко-католицька церкви, які століттями формували духовний ландшафт України, ніколи не заперечували народний звичай безперервної присутності біля померлого, а навпаки – надали йому канонічного обґрунтування, що спирається на тексти Святого Письма і творіння отців Церкви. Святитель Іоан Золотоустий, чиї слова часто цитують священники під час заупокійних богослужінь, прямо вказував на те, що молитви живих біля тіла померлого мають особливу силу, бо душа в перші години після виходу з тіла перебуває в стані розгубленості й особливо потребує духовної підтримки. Таким чином, присутність родича чи спеціально запрошеної побожної жінки, яка читає Псалтир, перетворюється з простої традиції на акт милосердя, що має безпосередній вплив на долю душі.
Богословське тлумачення цього звичаю досить чітко розкладається на кілька послідовних мотивів, які не залежать від рівня освіти парафіян. По-перше, читання саме Псалтиря, а не випадкових молитов, має глибоке значення, оскільки псалми Давидові в церковній традиції вважаються найпотужнішим засобом для відлякування бісівських сил, які, згідно з християнським віровченням, активізуються біля тіла одразу після кончини. Саме тому не допускалося, щоб біля померлого сиділа людина, яка не знає грамоти чи не вміє читати церковнослов’янською мовою – у таких випадках спеціально кликали читальника або читальницю з числа односельців, які часто знали Псалтир напам’ять. По-друге, безперервність читання символізувала невпинне заступництво Церкви за душу покійного, а переривання молитви прирівнювалося до того, що віряни залишають людину у вирішальний для неї момент проходження митарств. І нарешті, горіння лампади або свічки, яке постійно підтримували вартівники, мало засвідчити, що світло Христової віри не згасло над померлим, навіть коли очі його вже закриті.
Священники, особливо на західноукраїнських теренах, вчили паству, що стан душі до поховання є нестабільним і що саме в цей проміжок часу вона проходить попереднє випробування, визначене не формальним судом, а тим тяжінням до гріха чи праведності, яке сформувалося за життя. Жива людина біля тіла, що молиться, стає, за словами одного галицького пароха кінця дев’ятнадцятого століття, своєрідним якорем, який утримує душу при тілі й не дає їй розгубити зв’язок із тими, хто може допомогти молитвою. Цей образ, хоч і не є догматом, досить точно описує народно-християнське розуміння процесу, у якому межі між суто богословською доктриною і місцевим благочестям стають умовними.
Практичний бік традиції з несподіваними деталями
Поруч із духовними поясненнями завжди існував суто прагматичний бік звичаю, який у доіндустріальному суспільстві важив не менше за релігійний. У селах, де не було ані моргів, ані холодильного обладнання, тіло померлого залишалося в хаті мінімум одну, а часто й дві ночі, поки тривали приготування до поховання. У теплу пору року це створювало цілком реальну проблему, вирішення якої вимагало постійної уваги до стану покійного. Присутні біля тіла люди мусили слідкувати за тим, щоб у хаті зберігалася прохолода, вони поправляли тканину, якою накривали обличчя, і вчасно помічали будь-які зміни, що могли призвести до пришвидшеного розкладання. Це не та тема, яку прийнято обговорювати під час поминок, але самі учасники обряду чудово розуміли важливість таких дій.
Крім чисто санітарних моментів, постійна присутність людини біля покійника розв’язувала ще одне складне завдання – захист від тварин, чия поведінка в селянських обійстях могла бути абсолютно непередбачуваною. За свідченнями з архівів етнографічних експедицій, окремі випадки, коли коти чи собаки, залишені без нагляду, пошкоджували тіло померлого, фіксувалися настільки часто, що це перетворилося на стійкий мотив численних бувальщин. Саме тому в багатьох регіонах існувало категоричне правило не лише не залишати покійного самого, а й негайно виносити з хати всіх домашніх тварин, замкнувши їх у хліві або в іншому приміщенні. Зробити це міг тільки той, хто залишався на чатах, адже інші члени родини зазвичай були зайняті організаційними клопотами – замовлянням труни, оповіщенням далекої рідні, узгодженням із церквою часу відспівування.
В окремих місцевостях Чернігівщини та Сумщини практичність традиції доходила до рівня, який сьогодні може викликати подив. Там побутував звичай, за яким нічна варта біля покійника мусила стежити також і за станом вікон та дверей, оскільки вважалося, що душа може спробувати вийти з дому завчасно, і це спричинить додаткові труднощі під час поховання. Насправді ж це правило мало цілком земне підґрунтя – протяги й різка зміна температури справді могли зашкодити збереженню тіла, а щільно зачинені вікна цьому перешкоджали. Таким чином, навіть ті елементи звичаю, які з першого погляду здаються цілком містичними, при детальному розгляді виявляють цілком раціональну основу, яку народна свідомість оформила в звичну для себе символічну форму. Показово, що старші жінки, яких запрошували для вартування, майже ніколи не розрізняли містичний і практичний бік справи, вважаючи їх нерозривними ланками єдиного обрядового дійства.
Регіональні відмінності в деталях обряду
На теренах сучасної України єдиного стандарту щодо того, хто саме й у який спосіб має перебувати біля померлого, ніколи не існувало. Розбіжності між регіонами, які збирали й систематизували дослідники поховальної обрядовості, є доволі суттєвими, хоча всі вони вкладаються в межі загальнонаціонального уявлення про шкідливість самотності для покійного. На Гуцульщині, для прикладу, до хати, де лежав мрець, заходили лише жінки похилого віку, які вже пережили подібний досвід і не боялися зашкодити собі чи покійному необережним словом або жестом. У той самий час на Лівобережжі до вартування часто допускали вдівців, але суворо забороняли залишатися біля тіла вагітним, бо народна медицина пов’язувала це з ризиком важких пологів або втрати дитини.
Нижче наведено порівняння основних регіональних відмінностей у виконанні обряду безперервного чергування, зібране за матеріалами етнографічних студій другої половини двадцятого століття.
| Регіон | Хто виконував обряд | Характерні особливості |
|---|---|---|
| Гуцульщина | Винятково літні жінки, рідше чоловіки-родичі | Заборонено голосно розмовляти; Псалтир читали на карпатському діалекті церковнослов’янської |
| Поділля | Два родичі почергово, без залучення сторонніх | Обов’язкова наявність освяченої води біля голови; чергування змінювали рівно опівночі |
| Полтавщина | Запрошений читальник або побожна вдова | Читання вголос уривків із Псалтиря; заборонено засинати до третіх півнів |
| Волинь | Найближчі родичі, переважно жінки | Перед початком читали молитву на захист душі; по закінченні прийнято було тричі обійти стіл із покійним |
На особливу увагу заслуговує спільне для всіх регіонів правило, яке стосувалося поведінки вартівників після завершення чергування. Людина, яка просиділа біля покійного до ранку, не могла одразу лягати спати або йти до іншої родини, не вмивши рук і не прочитавши короткої подячної молитви за те, що ніч минула без несподіванок. Це правило дотримувалося з такою суворістю, що порушення його вважалося поганою прикметою не лише для самого вартівника, а й для всієї родини, яка готувалася до похорону. Таким чином, навіть регіональна строкатість не змінювала єдиного внутрішнього каркасу обряду, який залишався стабільним попри всі місцеві відмінності.
Коли залишити не було кому – вимушені рішення
Траплялися випадки, коли обставини складалися так, що вдома не залишалося жодної людини, здатної виконати обов’язок безперервної присутності, і тоді громада запускала механізми взаємодопомоги, які самі по собі становлять окрему сторінку в історії українських поховальних звичаїв. Якщо в родини не було ані старших жінок, ані писемних чоловіків, ані навіть далеких свояків, до хати кликали когось із сусідів, причому зробити це могла лише господиня дому або найстарша з присутніх жінок. Відмовити в такому проханні вважалося неприпустимим з погляду християнської етики, а надто в невеликих селах, де всі одне одного знали. Запрошена людина не брала за свою працю грошей у прямому розумінні, але її обов’язково пригощали після поховання, а згодом, коли минав визначений строк жалоби, ця послуга могла бути віддячена іншою допомогою в господарстві.
У надзвичайних ситуаціях, коли смерть заставала в дорозі або далеко від рідного дому, правило самотності все одно намагалися не порушувати, хоча його виконання набувало інших, часто усічених форм. За спогадами переселенців, яких доля закидала далеко від рідних Карпат чи Полісся, навіть у тимчасових бараках, коли помирав хтось із земляків, українці намагалися організувати почергову молитву біля тіла, хай і коротшу за звичну сільську. Це явище фахівці з історії міграцій пов’язують не лише з релігійністю, а й із глибокою внутрішньою потребою впорядкувати простір навколо померлого, яка не зникала навіть тоді, коли зовнішні обставини до цього не сприяли.
У кількох архівних справах Київської духовної консисторії за 1870-ті роки згадується випадок, коли на прохання громади священник особисто залишився читати Псалтир біля тіла самотньої вдови, бо жоден із сусідів не міг цього зробити через епідемію тифу. Цей випадок потім наводили як приклад пастирського обов’язку, що виходить за межі суто літургійних функцій.
Окремим питанням стояло вартування біля померлих дітей. Тут звичаї були менш суворими, але все одно передбачали, що мати або бабуся не полишатимуть дитину аж до моменту, коли труну закриють. Відмінність полягала в тому, що для дитячих похоронів не було потреби кликати читальника з боку, оскільки вважалося, що невинна душа не потребує такого потужного молитовного захисту, як душа дорослої грішної людини. Однак і тут присутність рідних біля тіла була безальтернативною, а спроби залишити померлу дитину саму в кімнаті, навіть на короткий час, різко засуджувалися старшими жінками в родині. Цей звичай, на відміну від багатьох інших, зберігся в українських селах практично без змін до сьогодні, незалежно від рівня релігійності чи освіти конкретної сім’ї.
Похоронна обрядовість завжди була однією з найстійкіших частин традиційної культури, і звичай не залишати померлого самого – чи не найпоказовіший тому приклад. За ним стоїть не просто набір правил, які треба виконати, а цілісний світогляд, у якому смерть не розриває остаточно зв’язку між людиною та її близькими. Поки тіло лежить у домі, між двома світами, жива душа поруч виконує роль і охоронця, і молитовника, і просто того, хто не дає перерватися тонкій нитці поминання на найважливішому зламі переходу. Саме тому навіть тепер, коли ритуальні бюро пропонують будь-які послуги, від оренди холодильної зали до організації прощання за європейським зразком, у багатьох родинах усе одно знаходять спосіб посидіти біля свого померлого бодай кілька годин перед тим, як труну винесуть із дому. У цьому сидінні немає нічого показного – лише тиха впевненість, що обов’язок живих перед тими, хто відходить, не скасовується жодними зручностями сучасного побуту.
About the Author
