У 2014 році, коли на сході України почалися бойові дії, Аліна Сарнацька ухвалила рішення, яке змінило не лише її власне життя, а й український театр. Вона добровільно вирушила до зони АТО, а повернувшись, почала писати п’єси, що спираються на документальні свідчення. Її тексти не залишають байдужими, бо побудовані на голосах тих, кого рідко чують, – ветеранів із посттравматичним синдромом, кримських татар, представників ЛГБТ-спільноти, внутрішніх переселенців. Сарнацька свідомо відмовилася від вигаданих історій, обравши метод verbatim, і це зробило її однією з найпомітніших постатей сучасної української документальної драми. Її шлях промовляє про те, як особиста травма може стати поштовхом до творення простору, де почуті навіть найбільш стигматизовані спільноти. Саме цей фокус на реальності, позбавлений пропагандистських нашарувань, дозволяє зараховувати її роботи до важливого суспільного діалогу.
Від військової форми до театральної сцени
Аліна Сарнацька прийшла в театр не з акторської студії, а з окопів. Після Революції Гідності вона записалася добровольцем до батальйону “Донбас”, спочатку як волонтерка-медик, а згодом – на бойові позиції. Кілька місяців на передовій радикально змінили її сприйняття того, наскільки спотвореною може бути картина війни в офіційному дискурсі. Демобілізувавшись, Сарнацька не шукала звичної терапії, натомість почала систематично записувати розмови з побратимами та родичами, що пережили окупацію чи депортацію. У 2016 році вона опинилася в майстерні документального театру “Документальна сцена”, яку проводив режисер і драматург Олег Михайлов. Це стало поворотним моментом: там вона опанувала техніку дослівного відтворення свідчень і одразу ж узялася за матеріал, зібраний серед ветеранів та членів їхніх родин.
Перші етюди вразили кураторів неочікуваною чесністю й повною відсутністю літературної обробки. Сарнацька вирішила продовжити навчання в незалежних театральних лабораторіях, де закріпила навичку монтажу різнорідних інтерв’ю в поліфонічний текст. Відсутність формальної театральної освіти відіграла позитивну роль – вона не була обтяжена академічними штампами і відразу взялася за теми, які зріла театральна спільнота оминала. Уже за рік її перша завершена п’єса “Мої родичі”, зібрана з інтерв’ю з власною бабусею, яка пережила депортацію кримських татар, потрапила до шорт-листа кількох драматургічних конкурсів. Цей успіх підтвердив: запит на необроблену правду в українському суспільстві величезний.
Документальний театр як спосіб повернути голос
Головний інструмент Аліни Сарнацької – робота зі свідченнями, записаними на диктофон, і подальше перетворення їх на сценічний текст. Вона принципово не додає вигаданих діалогів, зберігаючи мовленнєві особливості, паузи, навіть граматичні помилки оповідачів. Цей прийом у світовому театрі відомий як verbatim, але Сарнацька адаптувала його до українських реалій, додаючи елементи візуальної документалістики: проекції архівних світлин, відеохроніки, що супроводжують дію. В основі її підходу лежить переконання, що суспільний діалог можливий тільки тоді, коли говорять самі протагоністи, а не автори коментують їхній досвід. Для цього вона виробила кілька принципів, які стали її візитівкою:
- запис реальних розмов без скорочень та літературної обробки;
- збереження автентичної лексики, діалектів та інтонацій;
- створення сценічного монтажу з кількох джерел, що утворюють поліфонічний текст;
- відмова від авторських узагальнень – глядач сам робить висновки;
- обов’язкова присутність реальних прототипів або їхніх представників на обговореннях після вистави;
- публічний діалог як продовження театрального акту.
Показовим прикладом стала п’єса “Мої родичі”, де фрагменти спогадів літніх кримських татар поєднано з інтерв’ю молодих активістів. Сарнацька монтувала текст так, щоб особиста історія переростала в колективний портрет втраченого дому. Вона навмисне уникала емоційних авторських ремарок, натомість вставляючи документи – радянські накази, свідоцтва про реабілітацію. Такий режисерський хід посилював ефект достеменності й змушував глядачів сприймати виставу не як розвагу, а як акт свідчення.
Схожий метод вона застосовує і в роботах, що стосуються ЛГБТ-спільноти чи ветеранів. Співпраця з правозахисними організаціями, такими як “Інсайт” та “КиївПрайд”, дає доступ до історій, які за інших обставин ніколи б не прозвучали публічно. Опитування часто тривають місяцями, адже героям потрібно подолати страх і недовіру. Проте фінальний продукт виявляється настільки щільним і документально вивіреним, що його використовують не лише в театрі, а й на тренінгах із прав людини та навіть у адвокаційних кампаніях.
“Мені важливо, щоб зі сцени звучали не прикрашені історії, а справжні голоси тих, на кого суспільство часто закриває очі”, – підкреслює драматургиня.
Ветеранський досвід без героїзації та плакатності
Тема війни у творчості Сарнацької позбавлена звичної для українського дискурсу героїки. Вона зосереджується на повсякденних випробуваннях – як знайти спільну мову з рідними після повернення, як боротися з панічними атаками, чому державна система реабілітації не завжди готова допомогти. Її герої говорять про сором, безсилля, алкогольну залежність, суїцидальні думки – речі, які рідко озвучуються в офіційному патріотичному наративі. Відсутність героїзації не зменшує поваги до ветеранів, навпаки, повертає їм людське обличчя, показуючи складність реінтеграції в мирне життя. Серед ключових тем, які порушує драматургиня, можна виділити такі:
- труднощі пошуку роботи після демобілізації;
- стигматизація посттравматичного синдрому в тиловому суспільстві;
- відсутність дієвої психологічної допомоги в державних установах;
- сімейні кризи, спричинені тривалим розривом стосунків;
- бюрократичні перепони при оформленні статусу учасника бойових дій;
- втрата життєвих орієнтирів після повернення з війни.
Матеріалом для таких текстів часто стають історії бойових побратимів, але Сарнацька принципово не називає справжніх імен, а змінює деталі так, щоб зберегти анонімність. Це дозволяє людям говорити відвертіше і захищає їх від подальшої стигматизації. У виставі “Де знайти літо?”, наприклад, прототип головного героя – ветеран, який після поранення не може знайти роботу і поступово втрачає сенс існування. Сарнацька навмисне відмовляється від драматичних ефектів, замість цього подаючи довгі монологи-сповіді, що межують із документальним радіорепортажем.
Парадоксально, але саме через театр теми, які вважаються незручними, потрапляють до публічного порядку денного, спонукаючи до дискусії про якість допомоги ветеранам та етику суспільної пам’яті. Після показів глядачі часто підходять ділитися власними історіями, і це перетворює театральний простір на щось більше, ніж просто сцену.
ЛГБТ-спільнота на сцені та поза шаблонами
Паралельно з воєнною тематикою Аліна Сарнацька розробляє лінію, пов’язану з правами сексуальних меншин. У співпраці з організаціями, що захищають інтереси ЛГБТ, вона створила документальні вистави, у яких звучать реальні історії дискримінації, психологічного тиску та внутрішньої боротьби. П’єса “Свої” побудована на інтерв’ю з геями, лесбійками, трансгендерами, які мешкають в Україні. Драматургиня уникає сенсаційності й не використовує тему як епатажний гачок. Натомість вона показує буденність, із якою стикаються ці люди, – страх перед камінг-аутом на роботі, нерозуміння в сім’ї, відсутність правового захисту, а також радісні моменти самоусвідомлення.
Головна мета таких робіт – не шокувати, а змусити глядача побачити за абстрактними “меншинами” конкретних співрозмовників, які діляться болем і сподіваннями. Сарнацька свідомо використовує прийом “живого слова”: актори не грають ролі, а промовляють текст безпосередньо в зал, ніби свідки в суді. Ефект посилюється обговоренням після вистави, куди запрошують героїнь та героїв інтерв’ю. Для багатьох глядачів це стає першим прямим контактом із представниками ЛГБТ-спільноти поза стереотипами, що ламає упередження швидше, ніж будь-яка просвітницька кампанія.
Впровадження таких вистав в Україні не обходиться без спротиву: консервативні групи час від часу намагаються зірвати покази або тиснути на адміністрації театрів. Однак Сарнацька трактує це не як поразку, а як підтвердження того, що тема зачіпає суспільні нерви й потребує подальшої артикуляції. Фінансова підтримка міжнародних грантів дозволяє їй залишатися незалежною від комерційного тиску та продовжувати роботу з тими, чий голос інакше б не прозвучав.
Міжнародний резонанс і майбутнє документальної драми
Роботи Аліни Сарнацької неодноразово представляли Україну на європейських театральних фестивалях, зокрема в Берліні, Варшаві та Единбурзі. Її тексти перекладали німецькою, польською, англійською, а постановки отримували схвальні рецензії за чесність і сміливість у добу, коли документальний театр переживає справжній ренесанс. Співпраця з міжнародними режисерами дала змогу адаптувати місцевий матеріал так, що він став зрозумілим іноземній аудиторії, не втрачаючи контексту. Локальна історія кримських татар або українських ветеранів знаходить відгук у глядачів, які ніколи не бували в Україні, адже йдеться про універсальні переживання втрати, гідності та права на пам’ять.
Окрім фестивального успіху, важливим є вплив на українську театральну спільноту. Сарнацька фактично відкрила для цілого покоління митців документальний театр як інструмент суспільного діалогу. Після її майстер-класів та лабораторій з’явилися нові проєкти, що працюють із темами міграції, гендерної рівності, інклюзії. Таким чином, одна особистість стала каталізатором змін у професійному середовищі, а її методологія поступово перетворюється на окремий напрям, який виходить за межі вузько театрального контексту.
За кілька років Аліна Сарнацька пройшла шлях від волонтерки зі зброєю до авторки, чиї тексти цитують на парламентських слуханнях і правозахисних конференціях. Її досвід доводить, що мистецтво здатне не лише фіксувати реальність, а й трансформувати її, даючи простір для голосів, які інакше залишилися б непочутими. Саме цей принцип – не вигадувати, а слухати – став основою театрального методу, що повертає маргіналізованим спільнотам суб’єктність і гідність у публічному просторі. Сарнацька не пропонує готових відповідей, вона лише створює умови, за яких суспільство неминуче мусить поставити собі незручні запитання. І в цьому, мабуть, головна сила її театру.
About the Author
