Воєнний стан в Україні: кількість продовжень, законні підстави та процедура

Де шукати першоджерело правил гри

Відповідь на головне питання зашита одразу в кількох документах, але базовим орієнтиром слугує Закон України “Про правовий режим воєнного стану”. Саме він встановлює, що термін дії особливого періоду обмежений строком, прописаним в Указі Президента. Жодної “стелі” за кількістю повторень там немає. Фактично закон оперує поняттям безперервної тривалості, і кожне наступне рішення є новим юридичним актом, а не автоматичним подовженням попереднього. Це принциповий момент, який часто плутають навіть у публічних дискусіях. Окремо варто згадати частину другу статті 5, де чітко сказано: воєнний стан в Україні може бути продовжений не більше ніж на 90 діб. Але ця норма стосується одного разу – тобто кожного окремого акту продовження, а не всього циклу загалом. Таким чином, верхньої межі для ланцюжка указів законодавець не передбачив. Пильний читач одразу вловить логіку: обмеження накладаються не на процес, а на продукт – конкретний документ.

Конституція України також вносить свою лепту. Стаття 106 надає Главі держави право вводити воєнний стан, а стаття 85 зобов’язує парламент затверджувати відповідний указ протягом двох днів. Це створює систему стримувань: Президент не може одноосібно утримувати країну в особливому режимі без згоди Верховної Ради. Саме таке поєднання повноважень перетворює процедуру на регулярний політичний чек-поінт, де кожні 90 діб представники народу мусять публічно аргументувати свою позицію. Складається цікава юридична конструкція: немає граничної планки за кількістю ітерацій, проте є щоквартальний контрольний рубіж. Це і є відповіддю на те, скільки разів Україна може юридично коректно відновлювати дію воєнного стану – стільки, скільки буде підтримано парламентом за наявності безпекових підстав.

Жива хронологія та реальна частота голосувань

Щоб зрозуміти механіку без формалізму, достатньо подивитися на календар ухвалених рішень. Перший досвід тривалого застосування режиму стався ще у 2018 році, коли воєнний стан запровадили в десяти областях на 30 діб після інциденту в Керченській протоці. Тоді все обмежилося одним місяцем без подальшої пролонгації. Зовсім інша історія почалася 24 лютого 2022 року. Відтоді країна живе в режимі регулярних перезатверджень, які відбуваються щоразу до спливу попереднього терміну. Станом на кінець 2023 року кількість голосувань перетнула позначку в десять разів, і кожне наступне рішення мало ідентичний ліміт – до 90 діб. Парламент жодного разу не відхилив президентське подання; коливання стосувалися лише кількості голосів “за”, яка іноді опускалася нижче 300, але впевнено долала конституційний поріг у 226.

Ця регулярність сформувала усталену практику: Президент вносить проєкт указу, профільний комітет готує висновок, а сесійна зала голосує за кілька днів до завершення попереднього строку. Жодного разу не виникало ситуації “правового вакууму”, коли дія режиму припинялася б хоча б на годину. Така дисципліна є безпрецедентною для українського парламентаризму і свідчить про консолідоване розуміння загроз. Важливо зазначити, що Укази не є копіями один одного: змінюється редакція залежно від актуальної оперативної обстановки, переліку територій, де запроваджуються обмеження, та заходів правового режиму. Отже, кожне продовження – це окремий юридичний факт, а не механічний апдейт дати в календарі. Спостерігачі фіксують цю особливість як адаптивний підхід держави до оборони, де правова форма підлаштовується під динаміку бойових дій.

Що відбувається всередині парламентської процедури

Процедура голосування обростає міфами в коментарях, тоді як суть її доволі прозора. Після отримання подання від Президента апарат Верховної Ради реєструє законопроєкт про затвердження Указу. Комітет з питань національної безпеки та оборони розглядає його невідкладно – зазвичай того ж дня або наступного ранку. Потім документ виноситься в сесійну залу без тривалих дебатів, хоча технічно регламент дозволяє скорочену процедуру обговорення. Рішення ухвалюється більшістю від конституційного складу Ради, що становить 226 народних депутатів. Якщо голосів бракує – воєнний стан автоматично припиняється, адже правова конструкція вимагає не просто президентського бажання, а саме схвалення представницького органу.

Цікавий нюанс полягає в тому, що парламент голосує не за “продовження” у прямому сенсі, а за затвердження нового Указу Президента, який вводить воєнний стан на наступний період. Формулювання “продовження” – скоріше журналістський штамп. Юридично це виглядає так: строк дії попереднього акта спливає о 05:30 конкретної дати, а новий набирає чинності з моменту опублікування, яке синхронізоване з цим самим часом. Така практика убезпечує від юрисдикційних провалів, коли формально жоден особливий режим не діяв би кілька годин. Фахівці з конституційного права називають це “безшовним переходом”, хоча термін цей неофіційний. Ключове завдання всієї процедури – забезпечити легітимну безперервність управління державою в умовах збройного конфлікту, не порушуючи при цьому фундаментальних принципів парламентської демократії.

Коли прокидається Конституційний Суд

Окрема сторінка історії – це роль органу конституційної юрисдикції. Стаття 150 Основного Закону відносить до повноважень Конституційного Суду України перевірку конституційності указів Президента, включно з тими, що стосуються воєнного стану. Однак на практиці за весь час дії особливого режиму, запровадженого у 2022 році, Суд жодного разу не виносив рішення про неконституційність цих актів. Кілька конституційних подань від народних депутатів мали місце, але вони стосувалися радше окремих положень – наприклад, заборони на виїзд чоловіків призовного віку або розширення повноважень військових адміністрацій. Сам факт повторюваності указів під сумнів у КСУ не ставився. Це мовчазне підтвердження того, що модель ланцюжка пролонгацій визнається навіть на рівні найвищого судового контролю.

Юристів хвилює інше питання: чи існує гіпотетична точка, після якої багаторазове повторення почне суперечити принципу пропорційності. В європейській доктрині прав людини постійне відновлення надзвичайних повноважень без чіткої стратегії виходу розглядається як ризик “повзучого авторитаризму”. Саме тому Венеційська комісія у своїх висновках наголошує на необхідності періодичного перегляду заходів, а не лише формального голосування. Український парламент поки що дотримується букви закону, яка не забороняє повторювати процедуру безкінечно. Проте фахівці з конституційного права припускають, що за мирного часу така практика могла б стати предметом розгляду в КСУ через порушення принципу тимчасовості обмежень прав. Реальність воєнного часу змінює оптику сприйняття, і Суд вочевидь враховує безпековий контекст, утримуючись від формалістичних рішень.

Основні аргументи, які наводять правники щодо безстрокової пролонгації

• відсутність у тексті Закону прямої заборони на повторне внесення подання після спливу попереднього строку;
• визнання кожного нового Указу самостійним предметом конституційного подання, що не накопичує попередні обмеження;
• незмінність конституційної процедури затвердження незалежно від кількості попередніх голосувань;
• наявність безперервної ескалації безпекових загроз, що слугує легітимною підставою для чергового подання;
• фактична відсутність юрисдикційного прецеденту, який би визнавав серійне продовження порушенням Основного Закону;
• позиція про те, що обмеження у 90 діб стосується виключно тривалості одного акта, а не загального періоду дії режиму.

Факт, який часто дивує навіть юристів: під час дії воєнного стану Конституційний Суд України не має права розглядати подання щодо конституційності самого Указу про його введення – процесуальний кодекс блокує цю можливість, аби уникнути паралічу влади в критичний момент.

Побічні ефекти для цивільного життя

Регулярне перезатвердження воєнного стану створює специфічний ритм для всієї країни. Бізнес планує діяльність на тримісячні цикли, прив’язуючи до дат голосувань контракти з бронювання, логістичні маршрути та кадрові рішення. Виїзд за кордон для окремих категорій громадян перетворюється на квест із перетином кордону, адже правила змінюються залежно від комендантської години, яку встановлюють обласні військові адміністрації. Але найгостріше ця періодичність відчувається у сфері трудових відносин: роботодавці мусять щоразу переглядати графіки відпусток, а працівники критичної інфраструктури живуть у стані перманентної мобілізаційної готовності. Регуляторна гойдалка, спричинена невизначеністю наступного голосування, стала звичним тлом для економічної активності.

Медики та освітяни першими помітили кумулятивний ефект. Мобілізаційні заходи, які автоматично подовжуються з кожним новим Указом, поступово вимивають персонал із цивільних установ. Лікарні стикаються із ситуацією, коли планувати складні операції доводиться з оглядкою на те, чи залишиться хірург на робочому місці через місяць. Школи переформатовують навчальний процес під постійну загрозу повітряних тривог, пристосовуючи розклад до реалій, які не зникають уже понад півтора року. Така реальність породила новий тип соціальної адаптації, коли горизонт планування стискається до одного кварталу, а будь-які довгострокові зобов’язання беруться з поправкою на можливу зміну правового режиму. Цей психологічний вимір не завжди враховується в юридичних дискусіях, хоча саме він визначає повсякденну поведінку мільйонів людей.

Міжнародний досвід та порівняльний погляд

Українська модель разюче відрізняється від того, як діють інші держави в умовах тривалих конфліктів. Ізраїль, приміром, взагалі не застосовує поняття “воєнний стан” у внутрішньому законодавстві, натомість використовуючи надзвичайний стан, який діє безстроково з 1948 року і жодним чином не обмежує роботу Кнесету. Туреччина після спроби перевороту 2016 року запровадила режим на три місяці й потім подовжувала його сім разів, що стало підставою для жорсткої критики з боку Ради Європи. Південна Корея з часів Корейської війни зберігає окремі елементи воєнного законодавства, проте вони стосуються переважно питань цивільної оборони й не передбачають регулярного парламентського затвердження. Український підхід із чіткою прив’язкою до календарних 90 діб виявився унікальним гібридом, який водночас гарантує демократичний контроль і забезпечує гнучкість виконавчої вертикалі.

Порівняння підходів різних країн до продовження особливих правових режимів

Показовим є досвід Вірменії, яка після карабаського конфлікту 2020 року кілька разів подовжувала воєнний стан, допоки опозиція не заблокувала чергове голосування, що призвело до політичної кризи. Тамтешні правники тоді активно дискутували про “втому від надзвичайних повноважень” – термін, який тепер дедалі частіше звучить і в українському інформаційному просторі. Український кейс вигідно вирізняється тим, що жодного разу процедура не використовувалася для узурпації влади чи обмеження роботи опозиційних сил. Парламент продовжує функціонувати, місцеве самоврядування збережене там, де це фізично можливо, а чергові голосування перетворилися на рутинну технічну процедуру, що свідчить про відсутність внутрішньої політичної кризи. Для міжнародних спостерігачів це важливий маркер демократичної стійкості держави в умовах повномасштабної війни.

Регулярність, із якою український парламент штампує затвердження Указів про воєнний стан, справляє оманливе враження автоматизму. Насправді за кожним рішенням стоять консультації з військовим командуванням, оцінка розвідувальних даних і скрупульозний підрахунок голосів. Жодного разу влада не дозволила собі проігнорувати цей ритуал, навіть коли результат здавався передбачуваним. Така послідовність сформувала унікальну правову традицію, яка поєднує суворі вимоги безпеки з демократичним алертом на узурпацію. Скільки ще триватиме цей цикл – залежить не від букви закону, а від реальної безпекової ситуації на лінії фронту та спроможності держави перейти до відновлення територіальної цілісності. Правовий механізм готовий обслуговувати потреби оборони рівно стільки, скільки буде потрібно для виживання країни.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts