Ревнощі, анонімки та виклик на дуель
Восени 1836 року світський Петербург сколихнула серія анонімних пасквілів, адресованих Олександру Пушкіну. У дипломах, що пародіювали орденські грамоти, поета називали “коад’ютором великого магістра ордену рогоносців” та натякали на зв’язок його дружини Наталі Гончарової з імператором Миколою І, а також із французьким кавалергардом Жоржем Дантесом. Головним рушієм конфлікту стали настирливі залицяння Дантеса до 24-річної красуні, які тривали майже два роки. Пушкін, вирізняючись підвищеною чутливістю до питань честі, не міг ігнорувати брудні чутки, що ширилися великосвітськими салонами. Ситуацію загострювала й неприязнь між поетом та прійомним батьком Дантеса, нідерландським посланником Луї Геккереном, котрий активно втручався у стосунки молодих людей.
У листопаді 1836 року Пушкін отримав черговий анонімний лист і негайно викликав Дантеса на дуель. Виклик було прийнято, однак друзі поета, зокрема Василь Жуковський, доклали зусиль для тимчасового примирення. Конфлікт на короткий час вдалося загасити завдяки несподіваному рішенню: Дантес освідчився старшій сестрі Наталі Гончарової Катерині і в січні 1837 року одружився з нею. Проте шлюб не припинив пліток, а навпаки – поведінка Дантеса щодо Наталі Миколаївни лишалася зухвалою. Останньою краплею стало словесне знущання Геккерена, котрий у приватній розмові нібито намагався переконати Пушкіна у необхідності “пристойних стосунків” між Дантесом і його дружиною. 25 січня 1837 року поет надіслав барону Геккерену украй образливого листа, у якому назвав Дантеса боягузом та шахраєм, а самого посланника – звідником. Відповідь була очікуваною – офіційний виклик від Дантеса, що унеможливив будь-які спроби залагодити справу мирним шляхом.
Останній поєдинок під Петербургом
27 січня (8 лютого за новим стилем) 1837 року близько четвертої години пополудні супротивники зійшлися в околицях Чорної річки, неподалік Комендантської дачі. Секундантами виступили товариш Пушкіна по ліцею Костянтин Данзас та французький дипломат віконт д’Аршиак. Умови поєдинку були вкрай жорсткими: бар’єр установили на відстані десяти кроків, стріляти дозволялося з будь-якої точки під час зближення. Пушкін прибув на місце дуелі в спокійному, майже діловому настрої, одягнений у важку шубу, яка, втім, не врятувала його. Коли Дантес, порушивши дуельний кодекс, вистрілив першим, не дійшовши одного кроку до бар’єра, куля влучила поету в правий бік живота, роздробивши крижову кістку та застрягла в м’яких тканинах таза. Від удару Пушкін упав обличчям у сніг, але майже одразу підвівся і наполіг на продовженні дуелі. Секунданти замінили йому забитий снігом пістолет, і поет, спираючись на ліву руку, зробив постріл у відповідь. Куля влучила Дантесу в передпліччя, пройшовши навиліт і лише злегка зачепивши грудну клітку, що спричинило падіння суперника. Пушкін спробував вигукнути “Браво!”, але знепритомнів від больового шоку. Данзас і д’Аршиак доправили поета до найманих саней, і близько шостої вечора його привезли до квартири на Мойці.
Рана, яка не залишала шансів
Характер поранення виявився фатальним. Куля розтрощила кістки таза, пошкодила кишечник і спричинила масивну внутрішню кровотечу. Першим оглянув Пушкіна домашній лікар Іван Спаський, а згодом прибули лейб-медик Микола Арендт та хірург Володимир Даль. Усі троє одразу визнали стан безнадійним: рвана рана з розривом судин і порожнистих органів без можливості хірургічного втручання – в епоху до антисептики та наркозу будь-яка операція була неможливою. Розвиток перитоніту лишався лише питанням часу. Пушкін, усвідомлюючи серйозність ушкодження, зберігав неймовірну витримку. Коли його вносили до будинку, слуга Нікіта Козлов тримав поета на руках, а той промовив:
“Сумно мені, та нічого, потерплю. Будь ласка, не кажи дружині, що все погано”.
Після прибуття Пушкін сам переодягнувся в чисту білизну, наказав подати води і заспокоював перелякану Наталю Миколаївну. Лікарі розпочали симптоматичне лікування: холодні компреси на живіт, краплі опію для полегшення болю, п’явки до заочеревинної ділянки з метою зменшити запалення. Проте ці заходи не могли зупинити внутрішнє інфікування. Арендт, який мав великий авторитет, відверто повідомив поетові, що надії немає, і порадив виконати християнський обов’язок.
Боротьба лікарів та фізичні страждання
За життя Пушкіна боролися найкращі медики імперії. Окрім Арендта, Спаського та Даля, до консиліумів залучалися професори Християн Саломон, Іван Буяльський та інші світила тогочасної медицини. Імператор Микола І, довідавшись про трагедію, наказав Арендту особисто керувати лікуванням і запевнив, що подбає про родину поета. Медична тактика лишалася вичікувальною: поетові давали опій у великих дозах, обкладали живіт льодом, ставили клізми з відвару лляного насіння, намагаючись полегшити стан. Усі спроби лише ненадовго зменшували муки.
Хронологія останніх годин життя
Основні віхи перебігу хвороби та втручань лікарів
| Дата та час | Подія | Деталі та рішення лікарів |
|---|---|---|
| 27 січня, 16:30 | Дуель, поранення | Куля влучила в живіт, роздробивши тазові кістки; початок крововтрати |
| 27 січня, 18:00 | Прибуття додому, огляд Спаського | Холодні компреси, констатація тяжкості рани; виклик Арендта |
| 27 січня, 19:00 | Огляд Арендтом | Діагноз – розрив кишечника, призначення опію; повідомлення про безнадійний прогноз |
| 28 січня, ранок | Консиліум лікарів | Підтвердження перитоніту; застосування п’явок, льоду, продовження опіатів |
| 28 січня, вечір | Погіршення: гарячка, марення | Спроби охолоджувати тіло, прискорений пульс; знеболювальні в максимальних дозах |
| 29 січня, 2:45 | Смерть | Констатована о 14:45 за тодішнім рахунком; причина – гнійний перитоніт |
Протягом майже двох діб поет переживав нестерпні муки. У короткі хвилини просвітлення він кликав до себе друзів, жартував із Далем, називаючи того “казенним лікарем”, і наполягав, щоб той приніс йому отруту, аби скоротити страждання. Аналіз симптомів, зафіксованих у щоденниках медиків, свідчить про класичний перебіг розлитого запалення очеревини з наростаючою інтоксикацією. До останнього вечора Пушкін зберігав свідомість і міг розмовляти, хоча пульс ставав ниткоподібним, а дихання – уривчастим і болісним. Серед ключових клінічних проявів виділялися:
- нестерпний біль внизу живота, що посилювався при спробах змінити положення;
- різке здуття черевної порожнини через парез кишечника;
- блювання з домішками крові на другу добу;
- тахікардія до 120 ударів за хвилину і слабке наповнення судин;
- холодний піт, мармуровість шкіри кінцівок;
- сплутаність свідомості, що переходила в сопор;
- короткочасні галюцинації та маячні ідеї.
Прощання з родиною та останні слова
Усвідомлюючи наближення кінця, Пушкін наполіг на виконанні православних обрядів. 28 січня він сповідався і причастився святих таїнств у присутності священика Петра Піскарьова з Конюшенної церкви. Після цього поет попрощався з дітьми: синів Олександра і Григорія, дочок Марію і Наталю підводили до ліжка, проте вони навряд чи усвідомлювали тяжкість моменту через малий вік. Зустріч із дружиною відбувалася під суворим контролем лікарів, адже кожен рух завдавав Пушкіну гострого болю. Наталя Миколаївна увірвалася до кімнати з риданнями; поет заспокоював її і повторював, що не вважає її ані в чому винною. Після її виходу він передав Данзасу прохання не переслідувати Дантеса і сказав лікарю Далю знамениту фразу: “Тяжко дихати, тисне”. Ледь чутним голосом він попросив перевернути його на правий бік, а за кілька хвилин промовив: “Життя закінчене…”. О 14 годині 45 хвилин пополудні 29 січня 1837 року серце Олександра Пушкіна зупинилося. Присутні зафіксували останній подих, і через кілька годин скульптор Самуїл Гальберг зняв посмертну маску.
Реакція імперії на трагедію
Звістка про загибель поета миттєво розлетілася столицею. Квартиру на Мойці заполонили натовпи людей різних станів, які бажали попрощатися з генієм. Влада, нажахана потенційними хвилюваннями, запровадила безпрецедентні обмежувальні заходи. Відспівування в Ісакіївському соборі було заборонено особистим розпорядженням обер-прокурора Синоду; обряд перенесли до невеликої Конюшенної церкви, куди пропускали лише за спеціальними квитками. Тіло вивезли до Святогорського монастиря Псковської губернії таємно, вночі, у супроводі єдиного жандарма і самого Данзаса, якого Микола І призначив супроводжуючим нібито для посилення охорони. Поховання відбулося 6 лютого 1837 року в родинному склепі біля Успенського собору.
Одночасно імператор продемонстрував жест милості, який, однак, мав на меті збити напругу. Державна рада ухвалила рішення:
- погасити всі карткові та приватні борги Пушкіна на суму близько 138 тисяч рублів із казни;
- призначити довічну пенсію вдові Наталі Миколаївні та щорічне утримання дітям до повноліття;
- викупити маєток Михайлівське у спадкоємців і передати його родині поета в довічне користування;
- встановити найсуворішу цензуру на будь-які некрологи і публікації про дуель;
- видати таємний наказ про поліцейський нагляд за студентами й літературними гуртками;
- вислати Михайла Лермонтова на Кавказ за вірш “Смерть поета”, що миттєво став нелегальним гімном опозиції;
- заборонити в’їзд до столиці Жоржу Дантесу та Луї Геккерену, яких видворили за межі Росії.
Силові дії уряду лише підкреслили ту прірву між владою та інтелігенцією, яка утворилася після дуелі. Водночас сама трагедія започаткувала нову хвилю осмислення ролі поета в суспільстві: протягом усього XIX століття образ Пушкіна ставав дедалі більш міфологізованим, а його загибель перетворилася на точку відліку незворотних змін у російській культурі. Детальний аналіз медичних записів та свідчень очевидців дозволив пізнішим історикам відтворити майже похвилинну картину останніх 46 годин життя, а опубліковані листи, щоденники та протоколи консиліумів лікарів лишаються безцінним джерелом для розуміння меж тодішньої медицини та сили духу людини перед обличчям неминучого. Завершальний акт цієї драми – таємне нічне поховання і довга заборона на згадку дуелі в пресі – не зміг стерти з історичної пам’яті уроки гордині, честі й безглуздої втрати.
About the Author
