Яна Рихліцька – доброволець-парамедик, яка врятувала десятки життів під Бахмутом

Коли чуєш про добровольців, які свідомо їдуть у найгарячіші точки, уява малює загартованих чоловіків із бойовим досвідом. Яна Рихліцька ламала цей стереотип своєю появою – тендітна дівчина з тугими косичками, яка примудрялася витягати поранених із такого пекла, куди досвідчені командири боялися посилати додаткові групи. Запам’ятали її не лише через професіоналізм, а й через оте світле, майже дитяче завзяття, з яким вона вкотре сідала за кермо медичної автівки й летіла під обстрілами.

Хто така Яна Рихліцька та чому її історія облетіла країну

Яна Рихліцька народилася у 2001 році в місті Немирів Вінницької області, однак зростала в атмосфері, де допомога слабшому вважалася не обов’язком, а природною реакцією. У школі вона не цуралася волонтерства, збирала речі для малозабезпечених родин, а в старших класах уже серйозно готувалася до вступу в медичний університет. Мала хист до точних наук і неабияку фізичну витривалість – обидві якості згодом стали вирішальними на фронті. Студентське життя у Вінницькому національному медичному університеті імені Пирогова дало їй знання, які вона не планувала застосовувати в польових умовах: мріяла про кардіологію й спокійну практику в регіональній лікарні.

Повномасштабне вторгнення перекреслило всі плани. Яна не могла змиритися з думкою, що десь за кількасот кілометрів хлопці стікають кров’ю, а вона сидить у бібліотеці. Вже навесні 2022 року пройшла вишкіл із тактичної медицини й долучилася до медичного батальйону “Госпітальєри”. Рідні згадують, що рішення було блискавичним – дівчина зателефонувала матері й коротко сказала: “Я потрібна там, де найважче”. Ця фраза, кинута майже буденно, насправді стала дороговказом для десятків евакуацій, які згодом увійшли до хронік боїв за Бахмут.

Від студентської лави до медичного рюкзака

Перші виїзди були на Харківщині та Донеччині, де молодій парамедикині довелося швидко звикнути до постійного гуркоту артилерії. Навички, які вона здобула на курсах, виявилися недостатніми для реальної війни – і Яна почала вчитися просто в підвалах, переймаючи досвід старших товаришів. Критичне мислення й уміння ухвалювати рішення за лічені секунди неодноразово рятували її саму та врятованих. Окремо варто згадати про вміння накладати турнікети майже наосліп під час руху по бездоріжжю – цю навичку вона відпрацьовувала годинами, і зрештою могла зупинити артеріальну кровотечу навіть тоді, коли машину кидало з боку на бік.

Командири “Госпітальєрів” відзначали не лише фахову підготовку, а й своєрідний “тверезий авантюризм” – Яна погоджувалася на найризикованіші завдання й при цьому завжди прораховувала шанси. Така риса проявлялася в тому, що перед виїздом вона обов’язково перевіряла мапу, запаси пального й наявність додаткових вогнегасників, розуміючи, що техніка на лінії зіткнення – така сама мішень, як і люди. Її добровольчий запал не був сліпим геройством; це був холодний розрахунок, помножений на бажання зберегти життя кожного бійця, з яким доля звела на передовій.

Косички, що стали оберегом для цілого батальйону

У польових умовах Яна завжди ходила з двома тугими косичками, які заплітала перед виходом на завдання. Ця звичка швидко перетворилася на своєрідний ритуал, а для бійців, котрі чекали на евакуацію, стала німим доказом того, що допомога близько. Помітивши дівчину з косичками, поранені розуміли – саме вона вкотре прорвалася крізь заслони, аби витягти їх із-під вогню. Згодом з’явилася навіть напівжартівлива прикмета: якщо косичка ціла – місія буде вдалою.

Психологічне навантаження, яке брала на себе Яна, виходило далеко за межі медичних обов’язків. Вона могла годинами слухати розповіді бійців про дім, про дітей, про сни, в яких війна закінчувалася. При цьому не дозволяла собі розкисати й реагувала на будь-яку спробу скиглити фірмовою фразою: “Тут немає часу на жалість, є час на дію”. Ця комбінація ніжності й сталевої рішучості створювала навколо неї ауру захисниці, про яку пізніше згадували навіть ті, хто бачив її всього кілька хвилин під час транспортування. Образ із косичками згодом став візуальним кодом, за яким у соцмережах упізнавали історії про дівчину-янгола з Бахмутського напрямку.

Бахмутський напрямок – місце, де кожна хвилина важить життя

На початку 2023 року Бахмут перетворився на суцільну зону, де будь-який рух могли зафіксувати ворожі безпілотники, а артилерійські дуелі створювали звуковий фон, від якого вібрували внутрішні органи. Саме в цьому районі Яна отримала свій найскладніший виклик – щоденні евакуації в умовах, коли екіпажі витрачали по кілька автомобілів на тиждень, а час на порятунок пораненого стискався до “золотої години”, яка часто скорочувалася до двадцяти хвилин. Попри такий тиск, вона систематично вивозила бійців із найнебезпечніших позицій: із підвалів зруйнованих будинків, із бліндажів, над якими висіли “пташки”, та із задимлених промзон, де неможливо було дихати без респіратора.

За словами побратимів, під час одного з виїздів у лютому 2023-го Яна змогла дістатися до поранених, хоча російська артилерія накрила сектор миттєво після того, як її Citroën Jumper в’їхав у зону видимості. Вона витягла трьох бійців, спакувала їх у салон, а дорогою назад самостійно вводила знеболювальне та контролювала тиск, поки водій маневрував між вирвами. Ця історія швидко поширилася серед підрозділів і стала аргументом на користь того, що жінка на війні може бути навіть ефективнішою за чоловіка, якщо йдеться про холоднокровність і вміння діяти нестандартно.

Останній виїзд і спроба врятувати всіх

Третього березня 2023 року група отримала запит на термінову евакуацію поранених на околицях Бахмута. Яна без вагань вирушила на чергове завдання, хоча того дня обстріли були особливо щільними, а дорога до точки прострелювалася прямим наведенням. Автівка потрапила під ворожий вогонь, коли вже завантажували останнього бійця. Осколкове ураження виявилося смертельним для парамедикині – вона загинула на місці, так і не випустивши з рук медичного рюкзака. У цьому ж екіпажі зазнали поранень і троє інших добровольців, проте поранених вдалося доправити до стабілізаційного пункту.

Колеги й очевидці наголошують, що навіть у такій критичній ситуації Яна до останнього намагалася тримати зв’язок із водієм, даючи чіткі вказівки щодо маршруту обходу небезпечних квадратів. Це характеризує її як людину, для якої власна безпека завжди була на другому плані, а пріоритетом залишалося виконання завдання. Смерть двадцятиоднорічної парамедикині стала для батальйону не просто втратою бойового товариша, а справжнім ударом по бойовому духу – багато хто згадував, що саме завдяки її витримці вони самі виживали в моменти, коли надія танула.

Аби краще зрозуміти життєвий шлях медикині, варто звернутися до таких фактів:

• Яна Рихліцька навчалася на лікаря-кардіолога та мріяла про наукову діяльність;
• до лав “Госпітальєрів” вступила у квітні 2022 року, маючи лише базовий вишкіл із тактичної медицини;
• на її рахунку понад сто успішних евакуацій, переважна більшість із яких відбулася на найгарячіших рубежах;
• побратими пригадують, як вона могла оперувати в польових умовах без належного освітлення, покладаючись на тактильну пам’ять;
• дівчина власноруч адаптувала аптечки для літніх бійців, враховуючи вікові особливості й супутні хвороби;
• попри постійний стрес, Яна ніколи не відмовлялася від прохань записати відеозвернення до рідних поранених.

Цікавий факт: перед кожним виїздом Яна обов’язково заплітала косичку, жартуючи, що поки волосся тримається купи – місія буде вдалою. Після її загибелі бійці тимчасово перестали стригтися, поки тривала жалоба, вважаючи це даниною її оберегу.

Дані нижче дають змогу скласти уявлення про ключові етапи життєвого шляху парамедикині.

Пам’ять, що не вмирає, і слід у суспільній свідомості

Президент України відзначив Яну Рихліцьку орденом “За мужність” III ступеня, а її рідне місто присвоїло одній із вулиць її ім’я ще до завершення офіційних процедур перейменування – настільки потужним виявився суспільний запит. У Вінницькому медичному університеті відкрили меморіальну аудиторію, де майбутні лікарі вивчають тактичну медицину на прикладі реальних кейсів із фронту, зібраних Яною та її колегами. Це рішення ухвалили не “згори” – студентська рада сама виступила з ініціативою, підкріпивши її сотнями підписів.

Соціальні мережі підхопили образ дівчини з косичками, перетворивши його на візуальний символ самопожертви. Волонтери виготовляють нашивки й стікери з її портретом, а вчителі на уроках історії розповідають школярам про “Янгола з Бахмута” як про приклад того, що вік не є перепоною, коли йдеться про боротьбу за незалежність. Головне, що відзначають навіть скептики – історія Яни викликає чесні, неполітизовані емоції, бо вона прожила коротке, але неймовірно насичене життя, в якому не було місця фальші.

Цей шлях, розпочатий зі студентської аудиторії й обірваний на розбитій дорозі під Бахмутом, став більшим за біографію однієї людини. Косички, які вона вперто заплітала навіть під час артобстрілів, виявилися містком між світом нестерпної жорстокості війни та вірою в людяність. Колеги-медики переказують, що навіть тепер, коли надто важко, вони згадують її слова про те, що діяти треба швидко, без зайвих рефлексій, і це допомагає зібратися. Так історична правда простих жестів – заплетеної коси, вчасно накладеного турнікета, спокійного голосу в рації – складається в масштабне полотно національної гідності, де місце знаходиться для кожного, хто не злякався.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts