Справжня влада часто концентрується не в кабінетах з видом на столицю, а там, де економічні інтереси переплітаються з політичною доцільністю. Юхим Звягільський став тим гравцем, який десятиліттями утримував у руках важелі управління цілим регіоном, залишаючись при цьому поза кадром публічних скандалів. Він ніколи не був медійною зіркою, не виголошував яскравих гасел, але його вплив на життя Донеччини порівнюють із можливостями голів цілих державних корпорацій. Розмови про економічну модель Донбасу неодмінно впираються в постать цього управлінця, який зумів обернути промислову міць шахтарського краю на власний політичний капітал. Його називали сірим кардиналом без жодного перебільшення, адже кожен етап його кар’єри демонструє здатність укладати негласні угоди та підтримувати рівновагу між Києвом і регіональними елітами. Навіть коли публічна посада втрачалася, важелі впливу залишалися при ньому, що робило Звягільського фігурою, невразливою до звичайних правил політичної кон’юнктури.
Від енергетичного будівництва до керма шахти
Початковий шлях Юхима Звягільського карбувався у суворому ритмі післявоєнної відбудови. Уродженець Сталіно 1933 року, він сповна ввібрав місцеву традицію, де маркером успіху був не диплом столичного університету, а здатність тримати в голові складні технологічні ланцюжки гірничої справи. Донецький політехнічний інститут дав йому фах інженера-електромеханіка, який одразу знайшов застосування на шахтах – підприємствах, що працювали на межі людських можливостей. Перші роки він пройшов лінійним механіком, потім головним механіком шахти №13, де вибудовував систему енергозабезпечення підземних вибоїв із залізною послідовністю. Це був досвід, що навчив оцінювати значення безперебійного постачання ресурсів – урок, який пізніше визначив його дії вже на державному рівні.
У 1979 році Звягільський очолив шахту імені Засядька – актив, який згодом стане його головним інструментом впливу. Шахта на той момент була хоча й перспективною, але потребувала модернізації управлінських підходів та суворішої виробничої дисципліни. Новий директор запровадив жорстку систему планування видобутку, особисто контролював графіки проходки лав, а питання безпеки хоча й декларувалися, на практиці нерідко відступали перед планом. Завдяки цьому вже за кілька років копальня увійшла до переліку найприбутковіших у галузі, а її керівник отримав неофіційний титул “вугільного барона”. Економічний зиск, що генерувався в забоях, дозволив йому будувати власну мережу контактів серед постачальників, чиновників та профспілкових ватажків. Пізніше ці зв’язки стануть фундаментом для політичного сходження, яке багато хто називав стрімкішим, ніж кар’єра будь-якого столичного функціонера.
Ключовий момент 1993 року і випробування владою
1993 рік став для України часом глибокої економічної лихоманки, і саме тоді на авансцену вивели досвідченого господарника з Донецька. Гіперінфляція, що перетворювала зарплати на папірці, зупинка підприємств та шахтарські страйки змусили Київ шукати управлінця з нестандартним мисленням. Звягільський отримав посаду віце-прем’єр-міністра з питань паливно-енергетичного комплексу й одночасно крісло в.о. міністра вугільної промисловості. Йому доручили те, від чого відмовлялися інші – вести переговори з виснаженими, але згуртованими гірниками, які перекривали залізниці й вимагали розрахунків. Завдяки прямим діалогам без посередників та обіцянкам швидких виплат він на певний час зняв градус напруги, хоча глибинні проблеми галузі залишалися.
Період віце-прем’єрства тривав лише близько року, однак за цей час він встиг перебрати на себе функції тіньового координатора вугільного сектора. Його критики вказували на те, що саме тоді закладалися схеми квот і бартеру, які дозволяли групам впливу отримувати надприбутки на різниці внутрішніх та світових цін. Після дострокових президентських виборів 1994 року Звягільський залишив уряд, але регіональна база підтримки лише зміцнилася. Він повернувся на шахту Засядька й одночасно почав освоювати публічну політику, розуміючи, що мандат народного депутата відкриває нові рівні захисту від можливих ревізій минулих рішень. Той нетривалий досвід роботи в Кабміні перетворив директора шахти на гравця з розумінням всієї кухні ухвалення рішень на найвищому рівні.
Феномен політичного довголіття в окрузі №41
Починаючи з 1994 року, Звягільський незмінно обирався до Верховної Ради від одного й того ж мажоритарного округу №41, який охоплював частину Донецька. Жоден інший депутат в історії незалежної України не демонстрував такої стабільності електоральної підтримки, адже його переобирали сім разів поспіль. Секрет крився не в особистій харизмі та не в ідеологічній платформі, а в системній роботі з територією, коли бюджетні запити, ремонти лікарень і вирішення комунальних проблем ставали інструментом закріплення лояльності. Виборці часто знали, що їхній депутат має прямий доступ до ресурсів великої шахти, а отже, може “вибити” необхідне швидше за чиновників виконкому.
Його присутність у парламенті рідко супроводжувалася публічними законопроектами, натомість вагу мали кулуарні домовленості та участь у профільних комітетах з питань паливно-енергетичної політики. Там він виступав провідником інтересів вугільного лобі, яке потребувало бюджетних дотацій та тарифних преференцій. Уміння балансувати між різними групами впливу в Києві поєднувалося зі статусом безумовного господаря на місцях, що народжувало унікальну конфігурацію влади. Основні чинники, які забезпечували безперервне перебування в окрузі, виглядають так:
- контроль над фінансовими потоками, пов’язаними з орендою та реалізацією вугілля;
- прямий контакт із директорським корпусом промислових підприємств міста;
- регулярна фінансова допомога лікарням, школам та інфраструктурним об’єктам від імені депутата;
- відсутність реальних конкурентів, здатних запропонувати порівнянний адміністративний ресурс;
- постійна присутність у місцевому медіаполі через висвітлення побутових досягнень, а не політичних програм;
- особисті зв’язки із профспілковими лідерами, які фактично мобілізували електорат;
- юридична недоторканність, яку давав депутатський мандат, убезпечуючи від ревізій минулих управлінських рішень;
- імідж “свого” керівника, який не полишив регіон навіть після виходу на загальнонаціональний рівень.
Ця формула працювала безвідмовно навіть у роки політичних криз, доки зовнішні обставини не зруйнували звичний стан справ.
Особистий вплив на економіку Донецька та шахта Засядька
Шахта імені Засядька залишалася стрижнем усього конструкту, вибудованого навколо постаті Звягільського. Після повернення з уряду він продовжив керувати підприємством уже на правах оренди, перетворивши його на потужний бізнес-центр із замкненим циклом логістики та збуту. Продукція відвантажувалася коксохімічним і металургійним заводам, а отриманий прибуток частково спрямовувався на утримання соціальної інфраструктури району, що ще більше прив’язувало громаду до керівника. Попри декларовану модернізацію, умови праці в лавах залишалися вкрай небезпечними, і саме тут криється найсуперечливіша сторінка спадщини сірого кардинала.
Шахта імені Засядька, якою керував Звягільський, увійшла в історію рекордним видобутком, але запам’яталася жахливими трагедіями. Лише за 1999–2007 роки три резонансні аварії обірвали життя понад 300 гірників.
Ці події породжували хвилі обурення та вимоги націоналізувати підприємство, однак кожного разу вдавалося втримати контроль. Економічна залежність району від шахти виявилася сильнішою за емоційний резонанс, і місцеві мешканці змушені були приймати правила гри, де безпека поступається стабільності заробітку. Бюджет Донецька значною мірою отримував надходження саме від податків, які сплачувало орендне підприємство, що робило Звягільського незамінним партнером міської адміністрації. Фактично сформувалася модель корпоративної держави в окремо взятому регіоні, де господар шахти одночасно є законодавцем, роботодавцем і благодійником.
Роки після 2014-го та завершення політичної кар’єри
Початок російсько-українського конфлікту зруйнував звичний для Звягільського баланс сил. Коли значна частина Донбасу опинилася поза контролем української юрисдикції, він ухвалив рішення виїхати до Москви, мотивуючи це загрозою життю та здоров’ю. Попри відсутність на засіданнях Верховної Ради з літа 2014 року, депутатський мандат за ним зберігався ще чотири роки, оскільки окружна комісія не могла зібратися на підконтрольній території в повному складі. Публічні заяви він робив украй рідко, натомість у російських джерелах його називали “шанованим фахівцем”, що остаточно закріпило сприйняття цієї фігури як такої, що оперує поза національними кордонами.
Офіційна процедура дострокового припинення повноважень народного депутата завершилася в 2018 році, після чого інтерес до персони Звягільського поступово згасав. Він доживав віку в Росії, не залишивши мемуарів чи вичерпних коментарів про власну роль у подіях, які визначили долю регіону. Смерть у листопаді 2021 року поставила крапку в біографії людини, чиє ім’я стало синонімом зрощення бізнесу з політикою на сході України. Проте навіть після його відходу дискусії про успадковану модель управління Донбасом не вщухають, адже відтворити чи зруйнувати таку систему виявилося однаково складно.
Юхим Звягільський залишив по собі не просто сторінку в політичній історії, а цілісний спосіб організації господарської влади, котрий десятиліттями диктував правила життя цілого регіону. Його траєкторія доводить, що реальний вплив часто вимірюється не рядками в офіційних деклараціях, а здатністю замикати на собі ланцюжки прийняття рішень від забою до парламентського комітету. Тримаючись осторонь гучних ідеологічних баталій, він будував систему, яка виявилася напрочуд живучою навіть тоді, коли її архітектор фізично зник з українського простору. Цей спадок і досі змушує аналітиків повертатися до документів, свідчень та цифр, аби зрозуміти, як одна особа змогла поєднати функції господарника, політика й тіньового арбітра.
About the Author
