Заза Буадзе: як грузинський митець відроджує українське кіно

Український кінематограф останнього десятиліття часто поповнюється іменами, що ламають стереотипи про національну замкненість. Заза Буадзе, який народився в Тбілісі й виріс у грузинській театральній традиції, зумів не просто інтегруватися в нове для себе культурне середовище, а й почав створювати стрічки, що повертають глядачеві відчуття справжнього, не заангажованого українського кіно. Його історії про війну, людську гідність і пам’ять виявилися настільки переконливими, що сьогодні важко уявити сучасний національний кінопроцес без цього митця. Його фільми уже називають тими роботами, які формують новий екранний канон країни.

Несподіваний кінематографічний діалог

Заза Буадзе вперше голосно заявив про себе в Україні 2017 року, коли на екрани вийшла історична драма “Червоний”. Стрічка за романом Андрія Кокотюхи показала долю командира УПА Данила Червоного, який потрапляє до сталінських таборів після війни. Це був випадок, коли режисер-іноземець взявся за одну з найболючіших тем української історії та зробив це без плакатної агітації, з притаманною йому фактурністю і психологізмом. На той момент Буадзе вже мав українське громадянство, отримане указом Президента 2018 року, що й стало логічним юридичним жестом на підтвердження його реальної залученості в життя країни. Цей крок багато хто сприйняв не як формальність, а як свідчення того, що кіно, народжене на перетині різних культур, може стати потужнішим за будь-які політичні маніфести. У подальшому режисер довів, що його інтерес до українських сюжетів не вичерпується однією картиною, і почав працювати над проєктами, які системно будують місток між радянським минулим і сучасною війною.

Експерти відзначають, що секрет успіху грузинського постановника полягає в умінні відчувати локальну оптику без менторського тону. Він не намагається пояснити українцям їхню власну історію, а радше пропускає її через універсальні людські категорії – біль, надію, опір. Саме тому “Червоний” викликав дискусію не лише в Україні, а й за кордоном, а пізніші роботи тільки зміцнили реноме режисера як людини, здатної тримати фокус на складних гуманітарних питаннях. Буадзе швидко став медійною фігурою, але не перетворився на кон’юнктурного автора, який експлуатує патріотичний запит, – у кожній його стрічці є справжнє дослідницьке занурення.

Тбілісі-Київ: шлях через кордони

Заза Буадзе народився в Тбілісі 1970 року. Базову освіту здобув у Тбіліському театральному інституті імені Шота Руставелі, де опановував акторську майстерність, однак досить швидко зрозумів, що його більше вабить режисура. Перші професійні кроки робив на грузинському телебаченні: знімав документальні фільми, репортажні цикли, пробував себе в ігровому кіно. Знакова зустріч із українськими продюсерами на початку 2010-х років змінила вектор його кар’єри. Він переїхав до Києва, де спочатку працював над телевізійними проєктами для каналу СТБ і поступово занурювався в місцевий контекст. Цей перехід не був миттєвим: знадобилися роки, щоб вивчити мову, зрозуміти культурні коди та здобути довіру колег. Але вже у середині 2010-х років Буадзе став повноцінним учасником українського кіноринку.

Переломним моментом можна вважати його долучення до екранізації роману Андрія Кокотюхи “Червоний”. Продюсери ризикнули довірити чутливу тему митцю з іншої країни, і це рішення спочатку викликало скепсис у частини фахової спільноти. Однак Буадзе компенсував відсутність вродженої української оптики надзвичайною скрупульозністю: він місяцями сидів у архівах, вивчав спогади колишніх в’язнів таборів, консультувався з істориками. Саме завдяки такому підходу фільм вийшов фактологічно щільним і водночас художньо виразним. Отримане 2018 року українське громадянство закріпило статус режисера як людини, що не просто працює в Україні, а й поділяє її смисли. У цей же період він почав активно долучатися до освітніх ініціатив, усвідомлюючи нестачу якісної підготовки режисерів у країні.

Гвинтокрил у Сирії та материнська любов

Фільм “Мати Апостолів” (2020) став черговим доказом того, що Заза Буадзе не боїться складних постановочних завдань. Стрічка розповідає реальну історію українського вертолітника, який у складі миротворчої місії ООН зазнав катастрофи в Сирії, і його матір вирушає на пошуки зниклого сина. Робочий бюджет картини перевищив 40 мільйонів гривень, значну частину яких спрямували на зйомки в справжній сирійській пустелі – команда працювала буквально за кілька кілометрів від зони активних бойових дій. Для більшої переконливості використовували списаний військовий вертоліт, який відновлювали силами українських механіків. Така прискіпливість до деталей перетворила стрічку на рідкісний для українського кінематографа зразок воєнної драми, що не імітує, а майже документує реальність.

Режисер свідомо зробив акцент на материнській перспективі, що вирізнило фільм з-поміж інших мілітарних історій. Сюжет тримається на архетипному сюжеті пошуку, але обставленому сучасними геополітичними реаліями. Головну жіночу роль виконала українська актриса, а міжнародний каст додав достовірності багатомовному середовищу місії ООН. У вітчизняному прокаті картина зібрала стримані, але поважні відгуки, а на міжнародних фестивалях її відзначали за операторську роботу і вміння вписати особисту драму в глобальний контекст. Для Буадзе цей проєкт став важливим етапом ще й тому, що під час його створення він налагодив співпрацю з кількома військовими консультантами, досвід яких згодом знадобився під час роботи над телевізійним форматом.

Червоний колір пам’яті без фільтрів

Доробок Зази Буадзе неможливо уявити без диптиху про Данила Червоного. Якщо повнометражний фільм “Червоний” (2017) сконцентрувався на камерній історії боротьби за людську гідність у табірному пеклі, то чотирисерійний телепроєкт “Червоний. Без лінії фронту” (2018) розширив хронологію та географію подій. Буадзе разом із творчою групою показали, що повстанський рух середини ХХ століття – це не лише лісові бої, а й складне підпілля, дипломатичні ігри та стосунки з місцевим населенням. Така багатошарова оптика дозволила уникнути героїзації й спрощення, натомість запропонувала глядачеві чесний погляд на епоху. Це принципово, адже ще на етапі роботи над першим фільмом режисер наполягав на максимальній історичній точності.

Для підготовки до зйомок “Червоного” Заза Буадзе особисто вивчав архіви КДБ, проводив багатогодинні консультації з колишнім політв’язнем Василем Овсієнком та відомим дослідником Володимиром В’ятровичем, щоб у деталях відтворити побут ув’язнених і уникнути найменшої фальші.

Така методологія далася взнаки і під час зйомок серіалу: сценаристи разом з істориками ретельно вивіряли діалоги, типажі персонажів та навіть дрібний реквізит. Сам Буадзе часто згадував, що грузинський досвід сприйняття радянської окупації допоміг йому глибше зрозуміти український контекст – він проводив паралелі між двома народами, які однаково пройшли через табори й депортації. У підсумку обидві стрічки були сприйняті критиками не як вузьконаціональне висловлювання, а як універсальне антитоталітарне послання. Їхні покази супроводжувалися палкими обговореннями, а деякі епізоди серіалу цитували в педагогічних матеріалах для студентів-істориків. Такий резонанс засвідчив, що грузинський режисер дійсно впливає на формування офіційного наративу в українському культурному просторі.

Кіношкола як кузня нового мислення

Окремої уваги заслуговує діяльність Зази Буадзе як педагога й організатора. У 2018 році він виступив співзасновником Kyiv Film School – навчального майданчика, мета якого не тільки навчити технічних прийомів, а й виховати покоління авторів, здатних мислити категоріями повнометражного кіно. Заклад одразу зробив акцент на практиці: студенти знімають короткий метр, працюють із реальними сценаріями й відвідують інтенсивні майстер-класи чинних операторів, сценаристів та режисерів. Буадзе вважає, що в Україні десятиліттями бракувало системного підходу до підготовки кінематографістів, а більшість талановитої молоді просто не мала доступу до професійного середовища. Його школа спробувала змінити цю ситуацію, поєднавши західні методики з глибоким знанням локальної специфіки.

Режисер особисто веде режисерський цех і регулярно запрошує до викладання практиків із досвідом роботи на міжнародних майданчиках. Такий підхід вже приніс перші плоди: випускники школи беруть участь у великих українських фестивалях, отримують пітчингове фінансування і поступово формують нове обличчя вітчизняного кінопроцесу. Для Буадзе важливо, щоб молоді режисери не лише володіли формальними інструментами, а й уміли працювати зі змістом – він постійно наголошує на відповідальності автора перед глядачем. Тому в навчальній програмі великий обсяг займає вивчення драматургії, історії та психології персонажа. У такий спосіб грузинський постановник продовжує впливати на українське кіно навіть тоді, коли не перебуває безпосередньо на знімальному майданчику, – через учнів, які переносять його ремісничу культуру в нові проєкти.

Визнання, що не має паспорту

Міжнародна кар’єра Зази Буадзе будується не на гучних сенсаціях, а на стабільній репутації режисера, який уміє працювати в різних форматах. Його фільми побували в програмах кількох десятків кінооглядів, серед яких Варшавський міжнародний кінофестиваль і кінофестиваль у Котбусі, а спеціалізована преса неодноразово відзначала вміння Буадзе тримати саспенс і водночас зберігати емоційну температуру, властиву грузинській кіношколі. Показово, що на міжнародних ринках його стрічки позиціонують як українські без жодних застережень, що само по собі стало потужним аргументом у дискусіях про те, що важливіше – паспорт автора чи культурний внесок. Після повномасштабного вторгнення 2022 року Буадзе залишився в Києві, продовжив викладати й консультувати воєнні драматургійні проєкти. Його залучали як експерта до сценарних кімнат кількох серіалів, де була потрібна робота з темою війни.

Нині режисер готує новий ігровий проєкт, деталі якого поки що не розголошуються, однак відомо, що він знову звернеться до українського історичного матеріалу. Продюсери відзначають, що Буадзе – один із небагатьох митців, хто здатний поєднувати арт-амбіції з комерційною дисципліною, а тому його присутність в індустрії є своєрідним маркером зрілості національного кінематографа. Парадокс цієї фігури в тому, що людина, яка виросла на тбіліських вулицях і вчилася за системою Станіславського, стала одним із головних архітекторів українського екранного міфу. І це набагато промовистіший факт, ніж будь-які декларації про мультикультурність.

Щоб краще зрозуміти внесок Зази Буадзе, варто зіставити дві його знакові повнометражні роботи:

Порівняння ключових повнометражних стрічок Зази Буадзе

У доробку режисера є ще кілька позицій, які заслуговують на увагу нефахової аудиторії:

• “Червоний. Без лінії фронту” (2018) – чотирисерійне продовження, що розширює географію повстанської боротьби та показує підпільну роботу УПА
• Окремі епізоди серіалу “Спіймати Кайдаша” (2020), де Буадзе виступив як режисер-постановник, привнісши в екранізацію дещо сухішу, але глибшу манеру оповіді
• Участь у створенні документальних телепроєктів для СТБ на історичну тематику, які допомогли йому напрацювати навички фактологічного монтажу
• Кураторство режисерського цеху Kyiv Film School, що безпосередньо впливає на формування нових кадрів для індустрії

Заза Буадзе залишається постаттю, яка наочно демонструє: справжнє національне кіно народжується там, де є чесність перед матеріалом, а не лише формальне походження автора. Його фільмографія, викладацька діяльність і сама біографія доводять, що сторонній погляд часто буває потрібнішим за самозамилування, бо саме він допомагає відрефлексувати ті смисли, які зсередини можуть видаватися надто звичними. Коли грузинський режисер розповідає українцям їхню ж історію, стає зрозуміло, що ця історія варта великого екрану і нішового фестивалю одночасно. Такий підхід уже сьогодні робить український кінематограф впізнаваним у світі не через штампи, а через гідне художнє висловлювання.

About the Author

Безнога Настя

Editor

View All Posts