Військова кар’єра генерал-лейтенанта Сергія Наєва розгорталася не в тиші кабінетів, а в постійному пошуку рішень для захисту країни з найбільш загрозливого напрямку. За плечима цього воєначальника десятки років служби, яка перетворила його на одного з ключових творців глибокоешелонованої системи оборони України. Північний кордон, де на початку повномасштабного вторгнення зосереджувався основний удар ворога, стоїть сьогодні завдяки чітким розрахункам та інженерній продуманості команд, які очолював генерал. Період із 24 лютого 2022 року без перебільшення став іспитом для всієї вітчизняної воєнної науки, і дії командувача на ділянці від Волині до Чернігівщини багато в чому визначили провал кремлівського бліцкригу. Документи планування, які лягли на стіл керівництва держави за кілька місяців до великої війни, містили розрахунки, що спрацювали в реальному бою з мінімальними відхиленнями.
Військовий шлях без компромісів
Офіцерська біографія Сергія Івановича Наєва з перших кроків вирізнялася послідовним прагненням досягати результату там, де штабні шаблони давали збій. Випускник Московського вищого загальновійськового командного училища, він уже в молодому віці зіткнувся з реальністю, де рішення командира визначають життя особового складу, і засвоїв це не з навчальних фільмів, а на виходах до полігонів зі складним рельєфом. Подальше навчання в Національній академії оборони України та оперативно-стратегічний рівень підготовки сформували фахівця, здатного ув’язувати дії механізованих бригад, артилерії, засобів протиповітряної оборони та інженерних підрозділів. Військове керівництво не раз перевіряло його на посадах начальника штабу армійського корпусу, командувача оперативних командувань “Захід” та “Південь”, що дало унікальний зріз розуміння території – від карпатських перевалів до причорноморського степу. У ті роки не практикувалося голосних реляцій, проте документообіг свідчив: наєвські плани прикриття рубежів послідовно перемагали на командно-штабних навчаннях, бо спиралися не на красиві схеми, а на важкий аналіз логістичних ланцюжків. Перед призначенням на ключову посаду Командувача Об’єднаних сил ЗСУ офіцер уже мав безцінний практичний актив – розуміння, як противник використовує розриви в позиційній обороні, і вміння такі розриви закривати з мінімальними ресурсами.
Командувач Об’єднаних сил
Керівництво Об’єднаними силами, яке генерал-лейтенант прийняв у 2020 році, стало точкою збору колосального масиву даних про стан військ уздовж усієї лінії зіткнення та загрозливих напрямків. Особливість цієї посади полягала в тому, що вертикаль управління сягала не лише регулярних частин Збройних Сил, але й інших складових сектору безпеки та оборони – від Національної гвардії до прикордонників. Увесь цей громіздкий механізм потребував єдиного оперативного задуму, зшитого логікою можливого розвитку подій на кілька ходів уперед. Наєв зосередився на ліквідації організаційної інертності – він впровадив періодичність сумісних тренувань, де штаби різних відомств вирішували одну задачу в режимі реального часу, без права на розсилання інформації звичними бюрократичними каналами. Архіви таких навчань, згодом частково оприлюднені, засвідчили перехід від оборонного фетишизму до концепції гнучкого стримування. Це означало, що жодна ділянка фронту не розглядалася як ізольована, а кожен тактичний успіх ворога мав би негайно отримувати асиметричну відповідь на суміжному фланзі. Система управління, яку вибудовував командувач, спиралася на цифрові інструменти ситуаційної обізнаності – не іноземні гібриди, а національні розробки, які дозволяли бачити переміщення підрозділів із затримкою не в години, а в секунди. Цей інструментарій став справжньою зброєю, коли настав час приймати рішення під звуки вибухів.
Оборона Києва у перші дні вторгнення
Ударні угруповання російської армії, що перетнули кордон із боку Білорусі, рухалися за планами, розвіданими нашими фахівцями заздалегідь, і саме ця проінформація врятувала столицю від оперативного оточення. За добу до широкомасштабного нападу на північних напрямках уже діяли сили, виведені з-під удару завдяки продуманому розосередженню, а стаціонарна матеріальна частина була замаскована або перекинута в глибину районів оборони. Генерал-лейтенант Наєв, опинившись на передовому пункті управління, з перших хвилин координував дії частин, які мали не просто стримувати, а нав’язувати бій. Механіка оборонних боїв під Іванковом, Димером і на підступах до Чернігова показала, що його штабні розрахунки не зводилися до простого виставлення блокпостів. Підрив мостів, створення штучних заторів з важкої техніки противника, розосередження мобільних вогневих груп корегувалося з такою інтенсивністю, що колони ворога розривалися на ізольовані сегменти без належного прикриття.
Відомо, що для потреб оборонців Києва було заздалегідь підготовлено та замасковано понад 3500 тонн інженерних конструкцій і довготривалих вогневих споруд, які зводилися в умовах найвищої секретності протягом 2021 року та перших тижнів 2022-го. Жодна з цих позицій не була виявлена аерокосмічною розвідкою противника до моменту застосування.
Система управління обороною столиці трималася на дублюванні каналів зв’язку та шалених темпах відновлення техніки. Танкові та механізовані підрозділи, перекинуті з глибини, вступали в бій з коротких зупинок, не даючи ворогові зачепитися за міську забудову. Рішення, ухвалені в ті цілодобові чергування на командному пункті, багато в чому ґрунтувалися на досвіді попередніх війн, синтезованому через призму сучасних технологій – так народилася комбінація класичної радянської глибокої оборони з мережецентричними елементами управління.
Північний кордон як зона відповідальності
Після звільнення Київщини та Чернігівщини головна увага зосередилася на перетворенні державного рубежу з Білоруссю на суцільну лінію, що не допускає навіть тактичної раптовості. Стратегічне угруповання військ “Північ”, яким керував генерал Наєв, виконало низку заходів, що унеможливили повторення сценарію швидкого прориву. Болотисту місцевість Полісся, яку раніше вважали важкопрохідною і відносно безпечною, перетворили на тотальну зону вогневого ураження з перехресними секторами стрільби для мобільних артилерійських груп. У цьому сенсі військова думка командувача пішла від пасивного захисту: кожен кілометр кордону отримав систему багатоканального спостереження та можливість передавання координат цілей на засоби ураження в реальному масштабі часу. Досвідчені офіцери-прикордонники відзначають, що така щільна взаємодія армійців, Держприкордонслужби та Сил територіальної оборони на Півночі не мала аналогів у попередні періоди. Створення фортифікаційних споруд велося з урахуванням тактики дрібних штурмових груп противника: бетонні укриття та вогневі споруди отримали приховані позиції з можливістю кругової оборони. Уся інженерна підготовка місцевості супроводжувалася чітким графіком логістичного забезпечення боєприпасами – проблему дефіциту снарядів вирішували завчасним створенням розосереджених підземних складів з потрійним резервуванням номенклатури.
Тактика багатошарової оборони
Оборонна модель, реалізована на північному напрямку, передбачає не лінійне, а осередкове зосередження військ із вираженим збільшенням щільності на найбільш танконебезпечних рубежах. Генерал-лейтенант Наєв наполягав на відмові від спроб рівномірного заповнення фронту особовим складом, замінюючи це розумною пустотою, що затягує сили противника у вогневі мішки.
Ключові елементи тактичної схеми на Півночі:
- розосереджені взводні та ротні опорні пункти з автономним живленням і зв’язком, не прив’язані до єдиної лінії траншей;
- минно-вибухові загородження, встановлені за принципом ярусності – від протипіхотних розтяжок до потужних фугасів на шляхах висування бронетехніки;
- мобільні кочівні мінометні батареї на базі високопрохідної техніки, здатні змінювати вогневі позиції протягом п’яти хвилин після залпу;
- чергування ударних дронів-камікадзе на прихованих майданчиках, віддалених від основних опорних точок на 3–5 кілометрів;
- підрозділи радіоелектронної боротьби, які створюють куполи придушення каналів управління ворожими безпілотниками безперервно та з перекриттям зон відповідальності;
- система хибних позицій із тепловими пастками та імітацією радіовипромінювання, яка відволікає дороговартісні високоточні боєприпаси супротивника;
- логістичне розосередження паливозаправників та транспорту підвезення боєприпасів малими партіями з використанням лісовозних доріг.
Така багатошарова структура унеможливлює швидке зламування оборони, бо кожен збитий ворогом вузол не відкриває пролому, а лише запускає роботу сусідніх вогневих засобів, які до того часу себе не виявляли. Практичні результати цієї тактики вже зафіксовані під час спроб прощупування кордону диверсійно-розвідувальними групами – жодна з них не змогла заглибитися на оперативну відстань без негайного вогневого ураження з трьох і більше напрямків.
Управління в умовах розосередженої війни
Особливість командної манери генерала Наєва полягає у відмові від надлишкової централізації, яка паралізує ініціативу тактичної ланки. Система бойового управління, яку він культивує, спирається на принцип “завдання – засоби – свобода вибору способу”. Штаб оперативного рівня визначає смугу і часові рамки, а безпосередній виконавець отримує право на нестандартні маневри, що не описані в статутах. У практичному вимірі це означало, що командири бригад і навіть окремих батальйонів на північному кордоні мали кілька заздалегідь розрахованих вогневих сценаріїв та могли змінювати тактику без тривалого погодження, якщо дотримувалися головної вимоги – не дати ворогові закріпитися на вигідному рубежі.
Ця управлінська майстерність має суто раціональну основу: досвідчені штабні офіцери на чолі з Наєвим розробляли покрокові алгоритми дій для різних сценаріїв, від повзучого промацування кордону до масованого застосування авіації супротивника.
| Рівень управління | Завдання в обороні Півночі |
|---|---|
| Штаб ОСУВ “Північ” | Визначення смуг відповідальності, загальний задум, розподіл резервів артилерії та ППО. |
| Тактичні групи бригад | Самостійне розставлення вогневих засідок, маневрування в межах виділеного квадрата. |
| Ротні опорні пункти | Інженерне обладнання позицій за гнучкими схемами, координація сусідніх вогневих мішків. |
Логістика боєприпасів на півночі перебудована за ротаційним принципом – замість великих складів використовуються малі бази з підземним зберіганням, де запаси поповнюються вночі під прикриттям засобів РЕБ. Така система виявилася значно живучою, ніж стара модель одного великого арсеналу.
Кадрова політика та бойовий досвід
Генерал-лейтенант Наєв сформував навколо себе команду офіцерів, де теоретична підготовка завжди поступається практичній натренованості на конкретній місцевості. Його вимоги до командирів будь-якої ланки не залишають місця для ухиляння від особистої присутності на передових позиціях під час інженерного обладнання та тренувань. Кадрові рішення, які він просував, базувалися на холодному аналізі дій офіцера в реальних боях, а не на звітних паперах. Система оцінювання “зробив – отримав посаду” укорінилася в військах Півночі набагато швидше, ніж у середньому по армії, оскільки помилка в підборі командира могла б коштувати прориву на оперативну глибину.
Наєв наполягав на створенні навчальних центрів, де інструктори з бойовим досвідом ділилися не теорією, а свіжими прикладами успішних засідок, способами маскування від тепловізорів та обходу мінних пасток противника. Це формувало прошарок сержантів та офіцерів, які могли приймати швидкі рішення без озирання на багатокілометрову вертикаль погоджень. Такий підхід викував бойові колективи, які тримають кордон не лише за наказом, а й завдяки глибокому розумінню фізики сучасного бою. У військовій кореспонденції тієї ділянки фронту з’явилося стійке сполучення слів: “північна школа оборони”, де вчать виживати та перемагати за мінімальної переваги в ресурсах.
Оцінка військових експертів
Фахове середовище, представлене аналітиками провідних оборонних студій, розглядає досвід генерал-лейтенанта Наєва як показовий приклад вдалого поєднання маневрено-вогневої тактики з інженерним переобладнанням рельєфу. Незалежні спостерігачі зазначають, що північна оборонна дуга стала фактично полігоном для теорії глибокого стримування, яку він переніс зі штабних документів на конкретну карту. У зведеннях європейських військових місій вказується, що темпи зведення фортифікацій, організація системи управління вогнем та кадрова гнучкість на цьому напрямку значно вищі за усереднені стандарти.
Газети та військові оглядачі, далекі від формальних компліментів, визнають – жоден сантиметр київських передмість не було віддано через недопрацювання штабної ланки. А згадуючи перший місяць війни, експерти дедалі частіше посилаються на випереджувальне перегрупування, проведене за вказівкою командувача, як на одну з причин того, що ворожий наступ захлинувся ще на рубежах річки Ірпінь. Фокус уваги змістився з емоційного опису боїв на тверезий математичний перерахунок співвідношення сил, і цей розрахунок уперто свідчив про тактичну перевагу оборонного угруповання, керованого зі знанням справи.
Багаторічна підготовка та холоднокровний прорахунок загроз перетворили генерал-лейтенанта Наєва на військового керівника, чиї рішення дають змогу тримати північні регіони країни в безпеці. Оборона столиці та зміцнення кордону стали можливими не внаслідок випадкового збігу обставин, а через ту школу оперативного мистецтва, де кожна посада була перевіркою на фахову придатність. Досвід перших днів вторгнення довів, що навіть в умовах тотальної переваги ворога в кількості техніки та засобах дальнього ураження, глибоко ешелонована система, керована рішучим штабом, здатна руйнувати будь-які плани бліцкригу. Сьогоднішні баталії за інформаційний простір не змінюють суті: на північному напрямку залишається один із найстійкіших оборонних рубежів, створених людиною, яка не потребує гучних епітетів, а потребує лише чіткого та безперебійного функціонування військового механізму.
About the Author
