Початкова військова освіта і вибір фаху
Олександр Трепак обрав стезю військового розвідника ще в юності, вступивши до Київського вищого загальновійськового командного училища на спеціальність, пов’язану з глибинною розвідкою. Випуск 1997 року припав на непростий для держави час скорочень та невизначеності, однак молодого офіцера це не відлякало – після отримання лейтенантських погонів він одразу вирушив до частини, яка на той момент лишалася одним із небагатьох боєздатних підрозділів спеціального призначення.
Принциповою рисою Трепака ще під час курсантства було те, що він ніколи не задовольнявся мінімальним обсягом навчальної програми. Додаткові заняття з тактики, поглиблене вивчення інженерної справи та вибухових речовин сформували базу, яка вигідно вирізняла його серед однолітків. Саме в ці роки заклалося його професійне кредо – до автоматизму відпрацьована процедура дозволяє мінімізувати втрати. Згодом колеги неодноразово згадували, що навіть у найскладніших умовах Олександр завжди оперував холодною логікою, яка ґрунтувалася на сотнях годин тренувань у тирі та на смузі перешкод.
Фізична підготовка, якій приділялася левова частка часу, поєднувалася із психологічними вправами, наближеними до реальних бойових ситуацій. Інструктори часто влаштовували провокації, моделюючи полон чи допит, аби перевірити стійкість курсантів. Трепак завжди демонстрував витривалість, яка інколи межувала з упертістю – якість, що пізніше неодноразово рятувала життя йому та підлеглим. Показово, що вже тоді він не сприймав армію як суто командну ієрархію, для нього важливішим був розподіл відповідальності, де кожен знає свій маневр.
- завершив навчання із відзнакою за спеціалізацією “глибинна розвідка”;
- пройшов додатковий курс інженерно-саперної справи;
- отримав кваліфікацію офіцера бойового управління тактичної ланки;
- сформував методичний підхід до аналізу нестандартних бойових ситуацій;
- завоював репутацію курсанта, який ніколи не здає позицій на смузі психологічних випробувань.
Офіцерське становлення в Кіровоградському полку
Базовим майданчиком для професійного зростання став 3-й окремий полк спеціального призначення, дислокований у Кропивницькому. Сюди Трепак прибув у званні лейтенанта і майже одразу опинився в середовищі, де теорія проходила щоденну перевірку польовими виходами. Офіцери, яким довіряли командування групами, мусили володіти універсальними навичками – від коригування артилерії до організації медичної евакуації в умовах цілковитої ізоляції.
Полк на той час мав унікальний досвід участі в миротворчих місіях, що давало змогу молодим командирам вивчати реальні кейси, привезені з Балкан, Ліберії та Сьєрра-Леоне. Трепак неодноразово брав участь у розборах цих операцій, виокремлюючи помилки логістики та зв’язку, які призводили до втрат. Уже тоді він наполягав на тому, що мобільність і автономність групи важать більше, ніж рівень адміністративної підтримки – принцип, який пізніше ліг в основу тактики Сил спеціальних операцій.
Прогресування за посадами відбувалося послідовно: командир групи, роти, а згодом і батальйону. Такий шлях дав можливість досконально опанувати планування на кожному з рівнів. Надбанням цього періоду стала авторська методика оцінки місцевості, що поєднувала аерофотозйомку із пішим рекогностуванням і розрахунком радіусів ураження типових засобів противника. Інструктори, які працювали з Трепаком, відзначали його схильність знаходити слабкі місця в будь-якому, навіть найкраще спланованому, навчанні – ця навичка перетворювала штабні ігри на справжній стрес-тест для учасників.
Під час польового виходу 2004 року група лейтенанта Трепака встановила своєрідний рекорд полку, виконавши 42-кілометровий марш-кидок пересіченою місцевістю з наступним виходом у заданий квадрат для проведення умовної диверсії – без жодного відхилення від часових нормативів і з повним збереженням боєкомплекту.
Трансформація полку під керівництвом нового командира
Коли Трепак очолив 3-й окремий полк спеціального призначення, перед ним постало завдання не лише зберегти кадрове ядро, але й адаптувати частину до нових викликів. Рішення, які він запровадив, виходили далеко за межі стандартних керівних документів. Насамперед він змінив принцип добору особового складу: окрім фізичних тестів, почали обов’язково враховувати здатність до стресостійкості в ізоляції та рівень технічних знань. Психологічні випробування моделювали ситуації, де бійцю доводилося ухвалювати рішення за відсутності наказу, що свідомо ламало стереотипну армійську модель очікування команди згори.
Наступним кроком стала ревізія системи озброєння. Трепак ініціював перехід на модульні платформи, які дозволяли швидко змінювати конфігурацію стрілецької зброї під конкретне завдання – від безшумної ліквідації цілі до штурму будівлі. Стрільбища були переобладнані для відпрацювання вправ із неповним освітленням, а тактичні сценарії почали все частіше включати дії в урбанізованому просторі, що виявилося вирішальним під час майбутніх вуличних боїв на сході країни.
Зв’язок та логістика стали ще одним фокусом уваги. Командир вимагав, щоб кожна група мала щонайменше два незалежних канали комунікації, а також резервне джерело живлення, здатне працювати понад добу в автономному режимі. Цей, на перший погляд, суто технічний захід пізніше дозволив уникнути десятків критичних ситуацій, коли основні засоби зв’язку виходили з ладу через радіоелектронне придушення. Разом із тим було переглянуто систему ротацій: інтенсивність тренувань зросла, але паралельно було впроваджено обов’язкові періоди відновлення, що зменшувало накопичувальний стрес.
- створено психологічні скринінги для кандидатів із моделюванням ізоляції;
- озброєння груп переведено на модульну конфігурацію під конкретний тип операції;
- розроблено нові сценарії тактичних навчань в умовах щільної міської забудови;
- запроваджено обов’язковий резервний канал зв’язку для кожної тактичної одиниці;
- впроваджено систему ротацій, що поєднує інтенсивні тренування із контрольованим відновленням;
- модернізовано матеріально-технічну базу полігонів для імітації нічних операцій.
Для кращого розуміння еволюції управлінських підходів наведено хронологію ключових етапів командування полком.
| Період | Посада в полку | Характерні зміни |
|---|---|---|
| 2006–2008 | Командир загону спецпризначення | Запровадження адаптивних планів бойової підготовки |
| 2009–2011 | Начальник штабу полку | Перегляд системи логістики та впровадження модульних комплектів |
| 2011–2014 | Командир 3-го окремого полку спецпризначення | Зміна принципів добору, модернізація стрілецької зброї, реформа психологічної стійкості |
Випробування війною на сході та оборона Луганського аеропорту
Весною 2014 року ситуація на Донбасі вимагала максимально швидкого розгортання підрозділів, здатних діяти без традиційної підтримки важкого озброєння. Полк Трепака опинився серед перших частин, перекинутих у зону конфлікту. З перших днів офіцери отримували завдання, які раніше вважалися гіпотетичними: нейтралізація диверсійних груп, прикриття флангів механізованих підрозділів, корегування вогню в умовах відсутності стабільного зв’язку. Найбільш резонансним епізодом стала оборона Луганського аеропорту, де групи спецпризначення тримали об’єкт у напівоточенні, не маючи змоги розраховувати на швидке підкріплення.
У критичний момент, коли противник спробував прорватися через південний периметр, Трепак особисто скоординував дії кількох мобільних вогневих груп. Замість лінійної оборони він застосував тактику вогневих мішків: група демонструвала відхід, заманюючи штурмові загони супротивника під фланговий вогонь заздалегідь прихованих кулеметних розрахунків. Цей прийом дозволив утримати аеродром до підходу основних сил, уникнувши при цьому втрати території. Дані про перебіг тих боїв згодом лягли в основу методичних посібників для підготовки ССО.
Досвід Луганська також підтвердив правильність тих організаційних рішень, які командир полку впроваджував у мирний час. Дубльовані канали зв’язку дозволяли оперативно змінювати частоти, коли станції радіоелектронної боротьби російських сил починали глушити основний діапазон. Модульна зброя, яку дехто вважав надмірністю, давала можливість протягом хвилин адаптувати екіпірування бійця під конкретну фазу бою – від ближнього контакту в терміналі до нічного спостереження за підступами до злітної смуги. Усі ці складові сформували той кістяк практичного знання, який Трепак згодом взяв за основу вже на рівні Командування ССО.
Реформа Сил спеціальних операцій та впровадження стандартів НАТО
Призначення на посаду першого командувача ССО у 2016 році відкрило перед Олександром Трепаком можливість масштабувати напрацювання полкового рівня на всю систему сил спеціального призначення. Концептуальним ядром реформи стало створення структури, яка не дублює функції механізованих чи десантних бригад, а натомість виконує завдання, недоступні для лінійних частин. Ішлося про диверсійні рейди в глибокому тилу, спеціальну розвідку, протидію терористичним загрозам і роботу з неконвенційними засобами ураження.
Трепак наполягав на тому, щоб кожен оператор ССО проходив повний цикл підготовки за стандартами, узгодженими з інструкторами країн-членів НАТО. Навчальні модулі охоплювали планування місій за алгоритмом MDMP (Military Decision Making Process), поглиблену тактичну медицину за протоколами TCCC та снайпінг із використанням балістичних калькуляторів, інтегрованих із метеостанціями. Водночас було збережено унікальний досвід, набутий у 2014-2015 роках – вітчизняну школу виживання в умовах тотальної радіоелектронної боротьби противника не замінили, а доповнили західними підходами.
Організаційно командувач вибудував ССО як багаторівневу мережу, де основною тактичною одиницею стала бойова група, здатна діяти в повній автономії до кількох тижнів. Штабні процедури було переписано таким чином, щоб скоротити час доведення наказу від рівня командувача до виконавця до рекордних показників, які раніше вважалися недосяжними для пострадянської системи. Саме тут у пригоді стала та сама прискіпливість, із якою Трепак колись аналізував помилки миротворчих місій – жоден звіт не приймався без конкретних часових розрахунків і резервного плану на випадок відмови основної схеми.
Взаємодія з іноземними партнерами вийшла на якісно новий рівень. Спільні навчання, такі як “Flaming Sword” та “Combined Resolve”, перетворилися на майданчик обміну тактичними прийомами, а не лише формальними візитами ввічливості. Представники USSOCOM та європейських командувань неодноразово відзначали, що українські оператори демонструють унікальне поєднання західної гнучкості планування із пострадянською впертістю у досягненні цілі – стиль, формування якого пов’язують саме з періодом керівництва Трепака.
Завершуючи огляд кар’єри Олександра Трепака, варто наголосити, що його вплив на український спецназ не обмежується жодним формальним періодом перебування на посаді. Методологія відбору, адаптивне планування операцій, культура автономності груп – усе це продовжує функціонувати після того, як офіцер залишив посаду командувача. Фактично, кожне завдання, яке сьогодні виконують ССО, несе на собі відбиток тієї школи управлінської думки, що була впроваджена в один із найскладніших періодів новітньої історії української армії. Його приклад демонструє, як особиста витривалість, відданість стандартам і здатність передбачати зміни на полі бою можуть перетворити окремий підрозділ на справжню легенду, а згодом – на фундамент цілого роду військ.
About the Author
