Військовий керівник, який пройшов через управлінський хаос пострадянської армії та бойові дії на сході, рідко стає публічною фігурою. Його логіка залишається в наказах, доповідних записках і структурних змінах, що тихо переформатовують цілий рід військ. Іван Руснак опинився саме в такій ролі: він приймав Повітряні Сили в період критичного скорочення ресурсів, виводив їх із першого шоку війни на Донбасі, а згодом узявся за оборонне планування масштабу всієї держави. За сухими рядками біографії ховається методика, де кожне рішення було прораховане з урахуванням обмежень, що для стороннього ока виглядали катастрофічними.
Щоб збагнути цю методику, варто розібрати вузлові етапи його служби. Вони не просто ілюструють кар’єру генерала, а й показують ланцюг управлінських трансформацій, без яких українське небо могло б залишитися незахищеним значно довше.
Від авіаційного політрука до командира повітряної армії
Випускник Курганського вищого військово-політичного авіаційного училища 1979 року потрапив у систему, де політична підготовка часто переважала суто бойову. Руснак, однак, уже на ранніх етапах виявив схильність до вивчення оперативної справи, а не лише ідеологічних установок. Після кількох років на офіцерських посадах у частинах винищувальної авіації він вступив до Військово-повітряної академії імені Гагаріна. Це був не просто навчальний заклад, а кузня командирів із системним баченням повітряної війни. Академію полковник закінчив у 1991 році, коли колишня радянська армія розвалювалася разом із державою. У такій турбулентності виживали офіцери, здатні швидко переоцінювати обстановку та діяти в умовах нормативної невизначеності.
Подальша служба після повернення в Україну складалася з низки штабних і командних посад, де формувався особливий стиль Руснака: детальний аналіз технічного стану парку, жорсткий контроль льотної підготовки та глибока інтеграція підрозділів протиповітряної оборони в загальний задум дій авіації. Саме цей симбіоз – винищувачі плюс зенітні ракетні комплекси – згодом стане основою його командирської філософії. У 2010 році, обійнявши посаду начальника штабу – першого заступника командувача Повітряних Сил ЗСУ, він опинився всередині апарату, що болісно скорочував особовий склад, аеродромну мережу та льотний ресурс. Замість істерики про “загибель авіації” генерал демонстрував раціональний підхід: фіксація критичного мінімуму, за якого система ще зберігає керованість, і поступова консервація решти з можливістю розгортання при зміні умов.
Тут проявилася характерна риса його особистої управлінської школи. Офіцери, які працювали з Руснаком, відзначали його вміння виокремлювати ті ланки, що справді тримають боєздатність, і відсікати другорядне без жалю. Він не боявся закривати “мертві” частини, якщо вони лише споживали ресурси, і водночас виборював збільшення нальоту для боєздатних ескадрилій. Така поведінка тоді сприймалася частиною середовища як надмірно жорстка, але пізніші події довели її доцільність.
Кабінетна тиша перед бурею 2014-го
18 червня 2012 року Іван Руснак став командувачем Повітряних Сил. Успадкований ним стан справ нагадував господарство після багаторічного недогляду: зношена техніка, дефіцит пально-мастильних матеріалів, вимушене скорочення бойових чергувань. Проте за лаштунками йшла робота над новими бойовими статутами, проєктами модернізації літаків зусиллями вітчизняних підприємств і переглядом системи управління повітряним простором. Саме в цей період закладалась ідея так званих “острівців спроможності” – утримання компактних, але повноцінних бойових ядер на кількох аеродромах замість розпилення сил по всій країні.
Руснак не був людиною, схильною до самопіару. Його доповіді на колегіях Міноборони вирізнялися сухою цифрою: стан двигунів, залишок ресурсу планерів, відсоток укомплектованості чергових сил. Він постійно акцентував на тому, що без відновлення системи радіолокаційної розвідки та зв’язку будь-яка кількість літаків перетвориться на сліпі мішені. Ці тези здавалися багатьом чиновникам перебільшенням, аж поки російська агресія не висвітлила реальний рівень загроз.
Коли навесні 2014 року виникла потреба терміново перекидати авіацію на польові майданчики через загрозу ракетних ударів по основних базах, з’ясувалося: план розосередження, затверджений під керівництвом Руснака ще за рік до того, дозволив виконати маневр без катастрофічних втрат і зберегти управління екіпажами.
За зиму 2013–2014 років Повітряні Сили провели низку навчань із нестандартними сценаріями, де відпрацьовувалося прикриття військ у разі прориву кордону. Це не була підготовка до конкретної війни – швидше, втома від постійного недофінансування породила прагнення витиснути максимум із мізеру. За іронією долі, саме така притиснута до стіни економія забезпечила певний запас міцності, коли на Донбасі запалали перші бої.
Бойові спроможності крізь призму обмежень
Перший рік збройного конфлікту на сході України став безпрецедентним випробуванням особисто для командувача. Літаки втрачали від вогню зенітних ракетних комплексів, які опинилися в руках бойовиків після захоплення українських військових складів. Кожна втрата екіпажу перетворювалася не тільки на трагедію, а й на політичний тиск із вимогами негайних кадрових рішень. Руснак прийняв на себе хвилю критики, однак не пішов шляхом бездумних відставок, що могли б зруйнувати залишки управління. Замість цього він ініціював екстрений перегляд тактики: зменшення висот польотів, розосередження маршрутів, імпровізоване маскування стоянок, відмова від шаблонних заходів на ціль.
Війна оголила слабкі місця, які за мирного часу вдавалося приховувати. Серед них – критична нестача засобів радіоелектронної боротьби та застаріла система управління повітрям. Командувач не приховував проблем від партнерів: саме за його каденції було започатковано закриті консультації з іноземними фахівцями, які згодом вилилися в програми модернізації командних пунктів та адаптації радянських радарів до нових протоколів обміну даними. Він особисто виїжджав на аеродроми, де ремонтували пошкоджені машини, і з технічним персоналом обговорював можливості швидкого відновлення боєздатних бортів. Це була не просто посада – це був режим ручного управління в умовах, коли кожна помилка коштувала життів.
Найбільш показовим стало рішення про консервацію частини парку далекої авіації та транспортників із одночасним нарощуванням інтенсивності застосування легких штурмовиків. Такий підхід дозволяв берегти ресурс, не втрачаючи вогневої присутності над полем бою. Пізніше аналітики назвуть це “стратегією асиметричного повітряного стримування”. Для самого Руснака це був вимушений, але логічний крок, продиктований калькуляцією залишкового ресурсу авіатехніки та рівня підготовки екіпажів.
Таблиця відображає ключові етапи військової кар’єри Івана Руснака та їхній вплив на обороноздатність України.
| Період | Посада або діяльність | Характерний управлінський внесок |
|---|---|---|
| 2012–2014 | Командувач Повітряних Сил ЗС України |
Запровадження планів розосередження авіації, збереження ядра боєздатності при критичному ресурсі, перші контакти з іноземними радниками щодо модернізації РЛС |
| 2014–2015 | Командувач під час бойових дій | Екстрена зміна тактики застосування авіації, виведення літаків з-під ударів, налагодження польового ремонту пошкоджених машин, закриті консультації з партнерами |
| 2015–2016 | Перший заступник начальника Генерального штабу |
Розробка Стратегічного оборонного бюлетеня, перехід до системи об’єднаного оперативного планування, впровадження стандартів сумісності з арміями НАТО |
Перехід до Генштабу і народження оборонного планування нового типу
У листопаді 2015 року Івана Руснака призначили першим заступником начальника Генерального штабу. Ця посада передбачала відповідальність за оборонне планування та впровадження реформ у всіх видах і родах військ. Для генерала, який звик до конкретики авіаційних ресурсів і радарних полів, це був вихід на значно ширший рівень узагальнення. Йому довелося занурюватися в проблематику Сухопутних військ, логістики, систем зв’язку та територіальної оборони. Однак саме досвід управління авіацією в умовах хронічної нестачі ресурсів виявився ключовим активом.
Руснак став одним із головних архітекторів Стратегічного оборонного бюлетеня – документа, що задавав рамки військового будівництва на найближчі роки. Він наполягав на принципі, який у середовищі назвали “мінімально необхідна функціональність”. Суть проста: країна не могла дозволити собі утримувати всі класичні структури радянського зразка, тому критично важливо було визначити, без чого армія не може виконати завдання стримування, а що варто перевести в кадрований стан або віддати на аутсорсинг. Жорстка пріоритезація, до якої він звик в авіації, лягла в основу всього оборонного планування.
Окремою лінією йшла робота над сумісністю зі стандартами НАТО. Руснак не був кабінетним теоретиком; він вимагав, щоб штабні процедури, формати бойових документів і система логістики змінювались паралельно. Саме за його наполяганням у військах запровадили систему об’єднаних оперативних штабів, де планування велося не за видами збройних сил, а за функціональними компонентами – повітряним, наземним, морським. Це був фундаментальний розрив із радянською спадщиною. Реформа проходила важко, з опором частини генералітету, але документи, підписані Руснаком, створили правову рамку, яку вже не можна було проігнорувати.
Люди, яких навчив командувач
Будь-яка реформа тримається не так на наказах, як на офіцерах, здатних реалізувати задум у підрозділах. Руснак приділяв величезну увагу кадровому зростанню підлеглих. У його командну школу потрапили кілька десятків офіцерів, які пізніше очолили ключові напрямки – від авіаційних бригад до управлінь Генштабу. Він вимагав від них володіння повним циклом бойової роботи: від планування польоту до дешифрування розвідданих. Жодних суто паперових посад для “своїх” – тільки дієздатні штабні одиниці.
Підлеглі відзначали його звичку перевіряти особисто, чи засвоєний матеріал. Лекцію про нову систему управління він міг завершити моделюванням кризової ситуації, де присутні мусили в реальному часі ухвалювати рішення без можливості сховатися за посилання на інструкції. Такий метод тренував не лише знання, а й психологічну стійкість – рідкісну якість, коли командир звик до стабільного мирного розкладу.
Ця кадрова спадщина виявилася, мабуть, найдовготривалішим внеском генерала. Після його звільнення в запас у липні 2016 року виховані ним офіцери продовжили розвивати напрямки об’єднаного планування, інтеграції засобів ППО та повітряних сил, а також програми підготовки льотного складу. Вони несли ту саму раціональну, часом незручну для бюрократії логіку, яку сповідував Руснак: спочатку – життєздатність системи в умовах бойових дій, потім – усе інше.
Прихована стратегія стриманої модернізації
Авіаційна промисловість пострадянського простору традиційно мислила категоріями “великих контрактів” на нові машини. Руснак же висунув концепцію, яку можна охарактеризувати як відновлення через глибоку модернізацію окремих вузлів. Замість мрій про повне переоснащення парку він зосередився на тому, що реально було виконати силами українських підприємств: заміна навігаційного обладнання, інтеграція нових засобів зв’язку, адаптація озброєння під сучасні боєприпаси. Таке рішення вимагало волі, бо йому доводилося боротися як з амбіціями конструкторських бюро, що прагнули масштабних держзамовлень, так і зі скепсисом фінансистів.
У внутрішніх дискусіях він відстоював ідею, що навіть один літак із сучасною авіонікою вартий трьох старих бортів, які не можуть взаємодіяти з наземними комплексами ППО. Цей підхід мав наслідком кілька успішних програм модернізації, що дозволили підняти інтенсивність бойової підготовки без збільшення загальної кількості машин. Фактично йшлося про перетворення повітряної компоненти з маси одиниць техніки на інтегровану систему, де кожен елемент працює в єдиному контурі.
Окремо слід виділити питання безпілотної авіації. Хоча на початку 2010-х цей напрям лише зароджувався, Руснак ще на посаді командувача ініціював вивчення можливостей тактичних безпілотників не як окремої іграшки, а як засобу цілевказування для артилерії та авіації. Це був доволі сміливий крок, враховуючи консервативні настрої значної частини штабу. Згодом саме такий зв’язок “безпілотник – артилерія – штурмовик” став однією з візитівок тактики, що застосовувалася на сході.
Логічним продовженням стала низка внутрішніх регламентів, які змінили підхід до закупівель. Вибудовувалася система, за якої пріоритет надавався не просто дешевшій продукції, а зразкам, що забезпечували технічну сумісність між різними родами військ. Основні принципи, що їх впроваджував Руснак у цій царині, варто перелічити:
- відмова від закупівель морально застарілих зразків на користь модернізації наявної техніки;
- обов’язкова перевірка кожного зразка на взаємодію з єдиною системою управління;
- концентрація ресурсів на кількох критичних напрямках замість розпорошення по десятках програм;
- запровадження багаторівневого технічного аудиту перед підписанням контрактів;
- формування резерву комплектуючих для швидкого відновлення під час бойових дій;
- тотальна паспортизація стану кожної бойової одиниці з фіксацією залишкового ресурсу;
- навчання інженерно-технічного складу за спрощеними алгоритмами польового ремонту.
Ці пункти, на перший погляд технічні, насправді формували нову інженерну культуру в Повітряних Силах. Вона давала змогу отримувати віддачу від техніки, яку інші вважали безнадійно застарілою. Руснак не обіцяв швидких див, він методично вибудовував процес, де “живучість” стала ключовим словом ще задовго до того, як воно потрапило в офіційні стратегії.
Після переходу в Генеральний штаб ця філософія поширилася ширше. Вимога уніфікації протоколів зв’язку, спільне використання розвідувальних даних різними видами військ, перехід на модульний принцип матеріального забезпечення – усе це мало коріння в авіаційному досвіді генерала. Він доводив колегам із Сухопутних військ, що швидкість прийняття рішень на полі бою прямо залежить від того, наскільки щільно пов’язані інформаційні контури артилерії, авіації та розвідки. Це зараз звучить очевидно, але на момент його діяльності в Генштабі йшлося про злам усталених відомчих бар’єрів.
Руснак залишив по собі корпус напрацювань, що не втратили значення і після того, як він одяг цивільний костюм. Стратегічне оборонне планування отримало вимірювані критерії ефективності, а не лише загальні наміри. Повітряні Сили зберегли ядро льотного й інженерного персоналу, здатного працювати в нестандартних умовах. А головне – вдалося розірвати пастку “все або нічого”: армія перестала чекати на нову техніку, якої не могла отримати, й навчилася витискати потенціал із того, що було під рукою.
Сьогодні, коли говорять про українську оборонну реформу до повномасштабного вторгнення, згадують колективну роботу багатьох офіцерів. Проте внесок Івана Руснака стоїть осібно саме через його вперте прагнення перетворити планування з бюрократичної процедури на бойовий інструмент. Генерал не шукав зручних компромісів, якщо вони загрожували втратою керованості військ. І ця принциповість, незручна в кабінетній тиші, виявилася рятівною на лінії вогню.
About the Author
