Чернігів належить до тих українських міст, чий справжній вік залишається предметом дискусій. Літописи згадують його раніше за Москву, Львів чи столицю Литви-Вільнюс, але жоден рядок не називає ані точної дати, ані особи фундатора. Дослідники, що беруться розплутувати цей вузол, стикаються з мозаїкою непрямих свідчень: від кількох скупих фраз у “Повісті временних літ” до шарів попелу й кераміки, захованих під Спаським собором. Кожна нова археологічна експедиція, кожен лінгвістичний аналіз додають деталей, але водночас розширюють коло можливих сценаріїв. У підсумку суперечка про походження Чернігова перетворилася на багаторівневу головоломку, у якій переплелися наукові факти, ідеологічні маніпуляції та фольклорні уявлення. Нижче викладено ключові ланки цієї історії, здатні пролити світло на те, хто ж насправді заклав місто над Десною.
Перші письмові згадки та їх тлумачення
Найдавніша літописна згадка про Чернігів міститься в “Повісті временних літ” під 907 роком. У договорі київського князя Олега з візантійськими імператорами Левом та Олександром перераховано руські міста, яким греки зобов’язувалися сплачувати “уклади” – одноразові виплати данини. Чернігів згадується після Києва, що само по собі свідчить про його високий статус на початку Х століття. Проте дослідники неодноразово вказували на сумнівність цього фрагмента: оригінальний текст договору до нас не дійшов, а літописець міг ретроспективно вставити назву пізнішого політичного центру до переліку, щоб підсилити давність руської державності. Тому спиратися лише на цю згадку як на свідчення заснування необачно. Значно надійніша вказівка припадає на 1024 рік, коли літописець повідомляє про битву під Лиственом, де Мстислав Володимирович, князь тмутороканський, розбив військо свого брата Ярослава Мудрого. Мстислав сів у Чернігові, і з того часу місто стає столицею окремого князівства. Отже, на 1024 рік Чернігів уже був потужною фортецею із власним боярством, дружиною та ремісничим посадом. Мовчання джерел між 907 і 1024 роками – ковток порожнечі, в якому губиться початок міської біографії. Деякі історики припускають, що перша писемна фіксація могла статися ще раніше – у візантійських актах, – але жодних безсумнівних підтверджень цьому немає. Через таку фрагментарність літописи радше окреслюють крайню хронологічну межу існування міста, аніж момент його народження. Додатковий клопіт завдає аналіз договору 907 року: деякі норманісти вбачають у ньому пізню компіляцію, виконану для легітимізації прав Києва на приєднані землі. Скептики підкреслюють, що перелік міст-отримувачів данини нагадує шаблон пізнішого дипломатичного етикету і не може правити за доказ реального становища в Х столітті. Таким чином, письмові джерела дають лише орієнтир, але не розгадку.
Що ховає земля: археологічний літопис Чернігова
Археологічні розкопки на території чернігівського дитинця та прилеглих ділянок виявили сліди поселень, які роблять літописну дату лише верхівкою айсберга. На Болдиних горах, у гирлі Стрижня та під фундаментами Спаського собору знайдено культурні шари, що належать до роменської археологічної культури й датуються VII–VIII століттями. Носіями цієї культури були сіверяни – слов’янський племінний союз, який залишив по собі напівземлянкові житла, ліпний посуд і перші укріплення. Саме ці шари археологи вважають початком безперервного міського життя на місці Чернігова. У 1940-х роках Борис Рибаков, проводячи розкопки в дитинці, зафіксував потужний шар пожежі, який він пов’язав із взяттям городища київськими дружинниками в Х столітті. Згодом інші експедиції доповнили картину знахідками зброї, ювелірних виробів, візантійських монет і скандинавських фібул, що вказують на активну участь місцевої верхівки в міжнародній торгівлі. Окремий інтерес становить Чорна могила – величезний курган Х століття, розкопаний наприкінці ХІХ сторіччя Дмитром Самоквасовим. Поховання, ймовірно, належало особі князівського рангу й супроводжувалося багатим інвентарем: мечами, шоломами, ритуальними посудинами. Саме ця знахідка дала ім’я цілому типу поховань – “дружинні кургани Чернігова”. У 1970–1980-х масштабні дослідження під керівництвом Володимира Коваленка виявили рештки ремісничих майстерень, зокрема ковальських і ювелірних, що підтвердило спеціалізацію посадського населення. Загалом археологічна періодизація дозволяє стверджувати, що місто постало не з волі одного володаря, а було результатом поступового розростання укріпленого племінного центру, який наприкінці ІХ – на початку Х століття прийняв у себе князівську адміністрацію.
Періодизація основних археологічних горизонтів на території сучасного Чернігова
| Період | Основні знахідки | Культурна належність |
|---|---|---|
| VII–VIII ст. | Ліпна кераміка, напівземлянки, залишки укріплень | Роменська (сіверянська) |
| IX–X ст. | Гончарна кераміка, зброя, візантійські та арабські монети, скандинавські прикраси | Давньоруська (сіверяни + варяги) |
| XI–XII ст. | Кам’яні фундаменти (Спаський собор, Борисоглібський храм), ювелірні вироби, князівські печатки | Руське князівство |
Поєднання цих даних із писемними джерелами малює картину еволюції, у якій не було миті одноосібного заснування. Чернігів виростав із конгломерату кількох слов’янських поселень, поступово об’єднаних спільною оборонною й економічною логікою. Цей висновок став головним аргументом у дискусії з прихильниками простої відповіді “заснував такий-то князь”. Важливо, що жоден із розкопаних об’єктів не містить будівельного напису чи печатки, яка б вказувала на ім’я засновника, – на відміну, скажімо, від Володимира-Волинського, де закладення пов’язують із князем Володимиром Святославичем. Така німота матеріальних джерел підкреслює безособовий характер появи міста.
Ім’я міста: версії походження топоніма
Походження назви “Чернігів” досі не має загальновизнаного пояснення і викликає палкі суперечки. Філологи та історики сперечаються не лише про корінь, а й про суфікс “-гів”, який виглядає незвично на тлі інших слов’янських топонімів. Найвідоміші версії походження назви такі:
- від імені легендарного князя Чорного (Черніга), що нібито правив містом у дохристиянські часи;
- похідне від прикметника “чорний” – через чорноземи або густі темні ліси навколо;
- зв’язок із західнослов’янським племенем чехів, адже фонетично “Чернігів” нагадує “Чехія”;
- від праслов’янського кореня *čьrnъ – “городище на підвищенні”;
- гіпотеза про готський слід, де “Hern” означало піднесення, однак вона не дістала підтримки;
- версія про балтське походження, пов’язана з литовським “kernius” – болотиста місцевість.
Лінгвісти, що обстоюють першу версію, звертають увагу на поширеність слов’янських топонімів, утворених від особових імен, наприклад, Ярославль чи Володимир. Проте прихильники природно-географічного трактування не менш переконливо наводять паралелі з “чорним лісом”, “чорною водою” – назвами, які регулярно трапляються на території України. Взагалі, суфікс “-ів” вказує на присвійність, тому версія Чорного князя здається логічною з мовної точки зору. Водночас аналіз ранніх літописних форм (“Черніговъ”, “Чернѣговъ”) не дає однозначної вказівки на особу. Усна традиція, зафіксована етнографами ХІХ століття, стійко пов’язувала назву з Чорним князем, що свідчить про тривале побутування легенди. Відомий славіст Олег Трубачов обстоював думку про суто географічне походження – від чорного чорнозему, адже для землеробів колір ґрунту був головною ознакою. Натомість його колега Ростислав Ковальов допускав іранський субстрат, вказуючи на скіфо-сарматський слід у гідронімах регіону. Суперечка ускладнюється тим, що назва могла пройти кілька мовних адаптацій – від дослов’янського населення до сіверян, а потім до руських літописців. У підсумку топонімічна загадка залишається без остаточної розгадки, підживлюючи міф про героїчного засновника.
Сіверяни та їхня столиця: історичний контекст
Сіверянський племінний союз, що займав басейн Десни, Сейму й Сули, фахівці розглядають як найімовірнішого “колективного засновника” Чернігова. Археологічні культури, залишені сіверянами, демонструють планомірну забудову та наявність оборонних споруд уже на межі VII–VIII століть. Політичним центром сіверян поступово ставало городище в гирлі Стрижня, яке дозволяло тримати під контролем річковий шлях із Десни на Дніпро. Літописні згадки фіксують сіверян як окремий союз, що сплачував данину Хозарському каганату, а з 884 року, за повідомленням літописця, був примушений Олегом платити “дань легку” Києву. Цей момент завершив період відносної самостійності племені, однак не знищив місцеву знать – навпаки, київські князі, ймовірно, спиралися на чернігівських бояр, інкорпорувавши їх до своєї системи влади. Сіверянська верхівка зберегла вплив і пізніше: саме місцеві бояри, а не прийшлі варяги, складали кістяк чернігівського війська в XI столітті. Варто згадати, що сіверяни, на відміну від полян, довгий час зберігали традиційні форми поховального обряду – трупоспалення, сліди яких фіксуються в курганах неподалік дитинця. Економіка союзу ґрунтувалася на орному землеробстві, полюванні та бортництві, що забезпечувало стабільний демографічний ріст. Поступове переростання племінного осередку в поліфункціональне місто було типовим для всієї лісостепової смуги Східної Європи. Таким чином, якщо й шукати засновника, то ним радше виступає вся спільнота сіверянських старійшин, які перетворили городище на протомісто. Цей колективний шлях становлення суперечить спрощеним уявленням про одноосібного “фундатора”.
Князь Чорний: легендарний герой чи вигадка книжників
Образ князя Чорного, якого багато чернігівців сприймають як засновника міста, уперше фіксується лише в XVII сторіччі. Його поява пов’язана з так званим “Чернігівським літописом”, пам’яткою місцевого літописання, що її тексти збереглися в списках XVIII століття. За цим твором, Чорний був язичницьким князем, який прийняв хрещення, але таємно продовжував поклонятися ідолам, і за це його вбили власні піддані. Дослідники не мають жодних доказів історичності цього персонажа і вважають його плідною фантазією середньовічних книжників, які намагалися “подовжити” історію Чернігова, додавши драматичний сюжет. Проте легенда виявилася напрочуд живучою: курган, відомий як Чорна могила, приписується саме цьому князю, хоча археологи пов’язують поховання з дружинною культурою Х століття. У ХІХ столітті місцева інтелігенція активно популяризувала образ Чорного, що сприяло закріпленню міфу в масовій свідомості. Сьогодні краєзнавці обережно називають Чорного символічним засновником, відокремлюючи його від наукової історії. Деякі гіпотези намагалися ототожнити Чорного з реальними князями, скажімо, з варязьким ватажком або з одним із древлянських правителів, але такі зіставлення залишаються довільними. Примітно, що наприкінці XVI століття польський хроніст Мацей Стрийковський згадував чернігівського князя Чорного як союзника древлян, що може свідчити про блукання сюжету в різних історіографічних традиціях. Однак критики вказують на відсутність збігів із руськими літописами, де подібне ім’я не трапляється. Таким чином, легенда про Чорного – це радше культурний міф, який виконує функцію “місця пам’яті”, ніж відображення достовірного факту.
Місцеві перекази доносять, що на Болдиних горах росте старезний дуб, посаджений нібито рукою Чорного князя, й до нього досі приходять наречені просити щасливого подружнього життя.
Як датування міста стало політичним питанням
Питання віку Чернігова набуло гостроти в 1970–1980-х роках, коли в радянській історіографії розгорнулася кампанія з “удревнення” обласних центрів. Тоді, напередодні 1500-ліття Києва, республіканська влада вимагала від істориків переконливих дат заснування всіх великих міст. Для Чернігова офіційною точкою відліку обрали 907 рік, незважаючи на сумніви фахівців. У результаті в 1984 році місто відсвяткувало своє 1300-річчя з великим розмахом, хоча вже тоді археологи відкрито говорили, що справжнє заснування слід пересунути на два-три століття глибше. Лише в пострадянський час голоси критики зазвучали голосніше. У 2010-х міська рада скоригувала формулювання: тепер офіційно йдеться про “1300-річчя від першої писемної згадки”, а не про “заснування”. Науковці ж дедалі частіше оперують датуванням VI–VII століть для виникнення протоміського осередку. Характерно, що така обережна позиція не завжди знаходить підтримку в публічному просторі – багато містян продовжують ставитися до 907 року як до “дня народження”. Суперечка навколо датування оголила парадокс: бажання відшукати єдиного фундатора й чітку дату суперечить самій логіці поступового зростання середньовічного міста. У 1990-х співробітники Інституту археології НАНУ зробили спробу комплексного передатування, обстеживши нижні шари дитинця радіовуглецевим методом, що дало калібровані дати кінця VII століття. Проте результати не набули широкого резонансу через консерватизм академічного середовища. Відтак, остаточної хронологічної крапки не поставлено й досі, і це найчесніша відповідь, яку дає наука.
Таким чином, питання “хто заснував Чернігів” виводить дослідника на роздоріжжя між наукою та міфом. З одного боку, археологічні джерела впевнено свідчать про сіверянський початок, колективне творення міського осередку без участі одноосібного героя. З другого – народна пам’ять уперто зберігає постать князя Чорного, який попри свою легендарність став невід’ємною частиною місцевої ідентичності. Літописи ж допомагають лише окреслити час, коли місто вже міцно стояло на політичній мапі Східної Європи. Подальші розкопки та аналіз топонімів, можливо, додадуть нових штрихів до портрета, але вже зараз зрозуміло: Чернігів – це плід зусиль багатьох поколінь безіменних будівничих, чиї імена стерлися, залишивши нам лише мовчазні кургани й каміння соборів.
About the Author
